На меморіальному кладовищі поховали двох розвідників “Азову”, загиблих у Маріуполі

Обидва військових служили в окремому загоні розвідки спеціального призначення “Азову” та полягли 23 березня 2022 року під час оборони Маріуполя. Лише тепер їхній прах вдалося урочисто поховати на НВМК.

“Ці два воїни у 2022 році, коли Росія наважилась на повномасштабне вторгнення, зустріли ворога в місті Марії, славетному Маріуполі, який “Азов” разом з іншими підрозділами боронив 86 днів. “Азов” не втік. Не було команди виходити – була команда битися. Битись на суші, в повітрі, на морі – долати ворога.

Хлопці виконали наказ. Вони бились. У складі груп розвідки вони виходили на бойові чергування, на контактні бої, палили техніку ворога. І врешті обидва в один день – 23 березня – віддали свої життя за нас, за нашу націю і за нашу державу”, – сказав військовослужбовець хорунжої служби “Азову” “Бариста”.

Владислав Литвиненко (“Вектор”)

Владислав Литвиненко народився 25 березня 1994 року на Донеччині. Дитинство провів у Маріуполі, а згодом родина переїхала до Києва.

У 2011-2014 роках займався футболом у столичному “Арсеналі”, був ультрасом із 17 років. Під час Революції Гідності долучився до протестів, а вже у 2015 році – став добровольцем, розповідає “Трибуна героїв”.

У складі “Азову” брав участь у боях за Піски, Павлопіль-Широкинській операції, на Світлодарській дузі, а також у Золотому та Гнутовому. Паралельно навчався у Київському університеті культури за спеціальністю “дизайн інтер’єру”.

У 2019 році долучився до групи розвідки спеціального призначення.

“У 2019 році друг “Вектор” на Світлодарській дузі познайомився з елітою “Азову”, став звʼязківцем для наших розвідників (…)”, – розповідає про бійця хорунжий.

“Вектор” загинув 23 березня 2022 року внаслідок артилерійського обстрілу поблизу драмтеатру в Маріуполі під час виконання бойового завдання.

Його мати, Віра Литвиненко, після загибелі сина заснувала об’єднання родин захисників “Серце нАЗОВні” та активно виступала за створення Національного військового меморіального кладовища.

Ігор Линдюк (“Єгер”)

Ігор Линдюк народився 30 листопада 1968 року в Кишиневі, у родині військового. Частину дитинства провів у Німеччині, де навчався у школі при військовому гарнізоні, розповідає “Платформа памʼяті Меморіал”.

Здобув освіту інженера-зоолога, навчався в Угорщині за програмою обміну, а потім закінчив Ніжинський електроенергетичний технікум та офіцерські курси Національної академії НГУ.

До російсько-української війни жив на Івано-Франківщині, працював електриком, менеджером, а також єгерем на приватному господарстві у Карпатах (звідси й отримав свій позивний). Займався селекцією форелі та осетра, розводив благородних оленів і фазанів.

У 2014 році після Революції Гідності доєднався до добровольчого батальйону “Золоті ворота”, а з 2015 року – до “Азову”, ставши командиром снайперської групи розвідки.

Ігор брав участь у численних бойових операціях, зокрема у контрснайперській і контрдиверсійній роботі.

“Побратими згадують, що він був одним із найкращих. Йому довіряли, він був спокійний і мав справжню “чуйку”, яка завжди виводила побратимів з біди”, – каже хорунжий.

Ігор Линдюк загинув 23 березня 2022 року. Посмертно був нагороджений, зокрема, орденом “За мужність” III ступеня.