У Польщі запропонували Зеленському кандидатів до Українського національного пантеону – серед них Юзеф Пілсудський

Головний редактор польського видання Rzeczpospolita Богуслав Хработа оприлюднив список із 17 історичних постатей, які, на його думку, могли б увійти до Українського національного пантеону.

До переліку, зокрема, потрапив Юзеф Пілсудський, постать якого в Україні оцінюють неоднозначно.

Кого запропонували до пантеону

Хработа наголосив, що список не є «натяком» для Києва, а радше має стати приводом для дискусії в самій Польщі на тлі напруженої атмосфери у польсько-українських відносинах.

До переліку увійшли:

• Петро Могила – митрополит, який виступав за дружні відносини між конфесіями у Речі Посполитій.
• В’ячеслав Липинський – один із засновників Української демократичної селянської партії та польський землевласник.
• Василь Мудрий – діяч «Просвіти», секретар підпільного Українського університету у Львові, голова Українського національно-демократичного союзу та заступник спікера Сейму.
• Тарас Шевченко – поет, письменник, художник і етнограф, який десять років провів у російському засланні та підтримував дружні стосунки з польськими вигнанцями.
• Юліуш Словацький – польський поет, творчість якого була тісно пов’язана з українськими пейзажами та фольклором.
• Іван Франко – письменник і поет, який також писав польською мовою, співпрацював із польською пресою та підтримував зв’язки з польськими діячами культури.
• Кароль Шимановський – композитор, який народився в Україні, а його рання творчість формувалася під впливом місцевої культури.
• Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський – «батьки незалежності обох країн» і творці польсько-українського союзу 1920 року, які, за словами автора, «пліч-о-пліч боролися проти більшовицького вторгнення, захищаючи незалежність обох країн».
• Марко Безручко – генерал армії УНР, відомий обороною Замостя від військ Семена Будьонного у 1920 році.
• Андрей Шептицький – митрополит і духовний лідер українців.
• Єжи Ґедройць та Богдан Осадчук – діячі паризького товариства «Культура», які десятиліттями працювали над польсько-українським примиренням.
• Лех Качинський – президент Польщі, який підтримував вступ України до НАТО та ЄС і виступав за стратегічне партнерство між Варшавою та Києвом.
• Іван Пулюй – фізик, інженер і один із піонерів рентгенівських досліджень, який співпрацював із польською та австрійською науковими спільнотами.
• Ізидор Шараневич – історик, археолог і професор Львівського університету, який досліджував спільну спадщину народів колишньої Речі Посполитої.
• Володимир Левицький – математик, творець української математичної термінології та багаторічний діяч Польського математичного товариства у Львові.

Наприкінці автор закликав пам’ятати ці імена як доказ того, що польсько-українське братерство ґрунтується не лише на ідеях, а й на вчинках конкретних людей.

Читайте також: Зеленський зареєстрував у Раді законопроєкт про створення у Києві Національного пантеону

Чому Пілсудський викликає суперечки

Постать Юзефа Пілсудського в Україні оцінюють неоднозначно. Попри союз із головою Директорії УНР Симоном Петлюрою та Варшавську угоду 1920 року, Польща згодом уклала Ризький мирний договір із більшовиками, фактично розділивши українські території.

Водночас прихильники Пілсудського нагадують, що він послідовно підтримував ідею незалежної України. Після його повернення до влади у 1926 році в польських та українських політичних колах знову заговорили про відновлення польсько-українського союзу та федеративної концепції, а польський генерал Густав Орліч-Дрешер заявляв, що «ідея про федерацію України з Польщею з приходом до влади Пілсудського знову оживає».

Водночас саме за його правління польська влада провела пацифікацію – репресивні акції проти українців.

Зокрема, наймасштабнішою репресивною кампанією стала пацифікація 1930 року – каральна операція польської поліції та армії в Галичині у відповідь на саботажі ОУН. Під час акції застосовували масові побиття селян, руйнували й закривали читальні «Просвіти», кооперативи, осередки товариств «Рідна школа» та «Сокіл», конфісковували майно й накладали великі контрибуції на українські села. За кілька місяців заарештували понад 4 тисячі українців, серед яких були депутати Сейму, священники та представники інтелігенції.

Водночас польська влада проводила політику полонізації. Після ухвалення Закону Грабського 1924 року українські школи масово переводили на двомовне навчання з переважанням польської мови, через що кількість українських шкіл різко скоротилася. В офіційних документах обмежували використання назв «Україна» та «український», натомість використовували терміни «Малопольська Всхідня» та «русини». На Волині та Холмщині також відбувалася ревіндикація – православні храми передавали католицькій церкві або руйнували.