Історія Беньямін Ашера – юного добровольця з Угорщини, який став на захист України

Він загинув під час виконання бойового завдання, захищаючи українську землю від російських загарбників.

Журналісти «Мілітарного» поспілкувалися з його батьком та побратимами, які поділилися історією життя молодого воїна та спогадами про нього.

Беньямін народився у 2004 році в Угорщині. Попри юний вік, він запам’ятався товаришам як людина надзвичайно віддана військовій справі та своєму обов’язку.

До приїзду в Україну він був звичайним солдатом у Збройних силах Угорщини. Там його призначили на посаду клерка, однак така роль не відповідала його прагненням.

У 2023 році він ухвалив рішучий крок — залишив угорську армію та повідомив командуванню про свій намір вирушити на війну в Україну.

Після прибуття до України Ашер потрапив у підрозділ, який не відповідав його очікуванням. Згодом він вступив до 3-ї окремої штурмової бригади, прагнучи воювати разом із досвідченими бійцями на передовій.

Так він опинився у складі 2-го механізованого батальйону.

Під час базової підготовки побратими дали йому позивний «Немо» — через його мовчазність та стриманість.

«Він був дуже цікавою людиною, мав глибокі знання про військову справу та обожнював котів. Інколи жартував, але зазвичай поводився дуже тихо та зосереджено», — згадують побратими.

Він швидко опановував нові навички, вирізнявся витримкою та працьовитістю, ніколи не уникав фізичних навантажень і майже не скаржився.

Спочатку деякі бійці вважали його диваком через мовчазність.

Та коли бачили, як наполегливо він працює, ставлення змінювалося на повагу.

У батальйоні «Немо» виконував обов’язки стрільця та переважно займався оборонними завданнями.

«Він копав, тримав позиції, воював як справжній піхотинець», — розповіли військові 3-ї штурмової.

Певний час Ашер служив бойовим медиком.

Він пересувався між позиціями, надавав допомогу пораненим, а згодом перейшов до логістичного підрозділу.

«Під час базової підготовки йому дуже подобалося вчитися на медика. Він сприймав це максимально серйозно та добре виконував завдання», — додали побратими.

У логістиці він займався підготовкою припасів, якими споряджали наземні бойові безпілотники та підправляли бійцям на передовій.

У другій половині травня Беньямін добровільно зголосився вирушити на бойову позицію на Харківщині. Саме там, 24 травня, його життя обірвалося.

«Все, що я знаю — він допомагав іншому іноземцю, потім ворожі дрони прослідкували за ним назад та атакували. Він проігнорував накази відступити, бо хотів залишитися і продовжувати битися на позиції», — розповів один із побратимів.

Беньямін мріяв служити у піхоті та свідомо йшов на ризики заради цієї мети.

«Беньямін своїми діями й рішеннями однозначно став на бік українського народу. Через загальновідомі юридичні наслідки він, очевидно, ніколи не повернувся б до Угорщини. Тому я висловлюю своє бажання, щоб мого сина поховали в Києві», — сказав батько Ашер Натан.

Ашер-старший додав, що «серце і душа Беньяміна були пов’язані з Україною та українським народом».

Він сам прагнув піти на фронт і шукав місце, де міг би по-справжньому воювати за Україну. Він не погоджувався потрапити до підрозділу, де провів би час у спокійніших умовах.

«Я переконаний, що він щиро прагнув захищати український народ і свободу України. Саме тому свідомо обирав підрозділ, де міг зробити це максимально», — розповідає батько.

Знаючи сильне почуття справедливості свого сина, батько зазначив, що Беньямін діяв із внутрішнього поклику:

«Йому пропонували інші підрозділи — я чув, що він навіть відвідував деякі з них. Але для нього було неприйнятно, якщо підрозділ був, так би мовити, “тихий”. Він не хотів просто сидіти й чекати. Він прагнув бути там, де його справді потребували — на передовій, у самому центрі подій війни».

Ще в 10 років він вивчав історію світових воєн, читав «Мистецтво війни» Сунь-Цзи та інші військові тексти.

«Я також знаю кількох солдатів угорського походження. Двоє з них зустрічалися з Беньяміном і навіть намагалися перевести його до спокійнішого підрозділу, але він відмовився», — каже батько.

Пересічний угорський контрактник був би наляканий тим, що зробив і пережив Беньямін в Україні, — переконаний батько.

Батько, Ашер Натан, хоче, аби сина поховали в Києві. На честь угорського добровольця створили меморіальний вебсайт та фонд.

Спершу планували поховати Беньяміна на Лісовому цвинтарі, але тепер з’явилася можливість перепоховати його на Національному військовому кладовищі в Києві. Якщо це вдасться, це місце стане значно гіднішим для вшанування його пам’яті.

«Я рішуче добиваюся, щоб йому посмертно надали українське громадянство. Це не лише засвідчить, що Україна стоїть за ним — адже він стояв за Україну до останніх днів, — а й стане гідним сигналом країні його народження», — наголошує батько.

Угорщина відкинула його, а якби він був живий, то, ймовірно, покарала б за те, що він обрав воювати за Україну та захищати її народ.

«Проти нього навіть відкрили кримінальне провадження, коли дізналися про його рішення воювати, фактично погрожуючи тюремним ув’язненням», — розповідає батько.

Він також звернувся до дослідника Музею військової історії в Києві. На основі особистих речей та біографії Беньяміна його історію включать до експозиції, присвяченої вшануванню пам’яті загиблих іноземних добровольців.

«Морально він здійснив величезний вчинок. Юридично — без жодної винагороди чи гарантій. А враховуючи, що він досяг цього, живучи з інвалідністю (страждав на високофункціональний аутизм), це справді вражає», — каже батько.

Разом із втратою Беньяміна батько знайшов двох нових великих членів родини — Україну та 3-тю окрему штурмову бригаду.

«Я особисто пообіцяв продовжити шлях сина, тому заснував фонди, щоб у його пам’ять підтримувати Україну та український народ у міру своїх можливостей», — говорить Ашер Натан.