Знати, де собака заритий: звідки походять цікаві українські фразеологізми

Цікавинки українських фразеологізмів. Зазирнемо глибше в природу крилатих висловів, в основу яких закладена назва тварини, розберемо їхнє значення, а також з’ясуємо історію походження.

Химини кури — щось пусте, не варте уваги, дурниця, нісенітниця, побрехенька, вигадка. Найчастіше зустрінемо вислови “розводити химині кури”, “говорити про химині кури” – тобто говорити безглузді речі. Але чому кури саме Химині? Звідки взявся цей фразеологізм. Є версія, що стійка сполука з’явилася у вирі перипетій Олексіївському базару , що в Одесі. Там нібито торгувала така собі тітка Хима, яка дуже бадьоро теревенькала з покупцями та нишком підкладала на вАги телячу кістку чи підсовувала мертвих курей. Згодом її почали оминати, а будь-яку оману називати “химиними курми”.

Син рябої кобилиці — синонім до попереднього фразеологізму. Також тлумачиться як нісенітниця, безглуздя, дурниця, безпідставне марення. Наші предки рябу кобилицю обрали неспроста. Річ у тім, що раніше плямистих коней, тобто сіро-білих, чорно-білих чи сивих, вважали негарними, неповноцінними, помилковою мутацією в природі, ні сим ні тим – нісенітницею.

Ні за цапову душу —  даремно чимось пожертвувати, задарма щось віддати, абсолютно марно зробити. Виникає питання, чому саме цапова душа асоціюється з тим, що не приносить жодної користі, з чимось незначним або навіть небажаним. Перша версія така: у середньовіччі в Україні був великий попит на шкіряні вироби, особливо взуття. Для його виготовлення використовували туші різних тварин, а от козині, зокрема цапові, не брали, бо вони були незручні в роботі. Відповідно, якщо шкіра цапа нічого не варта, то душа й поготів. Також є інший варіант витворення фразеологізму. Він пов’язаний з грецькою міфологією. На свято бога Діоніса – покровителя рослинності, родючості, вологи, виноградарства й виноробства – завжди в жертву приносили цапа, бо вважали, що його душа нічого не варта.

В сірка очі позичати  —  втратити почуття сорому, власної гідності, совісті. Але хто такий Сірко? І чому він безсовісний? Українці споконвіку тримали на своїх подвір’ях собак. І найпопулярнішою кличкою було наймення Сірко – вказівка на колір шерсті тварини. Наші предки спостерігали, якими сумними й смиренними очима дивиться пес, коли провинився, коли його сварять. Завдяки такій асоціації утворився фразеологізм.

Знати, де собака заритий —  чи не найбільш популярна стійка сполука слів зі значенням “знайти те, що дуже довго шукав”, “дістатися до самої суті справи або поняття”.

Єдине нерозгадане питання: чому заривали собаку? Існує 4 версії походження цього фразеологізму.

Перша має історичне підґрунтя і пов’язана з працями Плутарха, у яких він часто згадував вірного собаку заможного афінського політика Ксантіппа, який стрибнув у море, щоб наздогнати корабель господаря. Пес доплив до берега, але від втоми помер. І на знак його відданості на тому місці встановили пам’ятник. Інша теорія говорить про тварину, яка врятувала Олександра Македонського від шпигуна і на честь якої великий полководець наказав побудувати місто. Третій варіант відсилає нас до середньовічної Європи й австрійського воїна Сигізмунда. В одному з боїв улюблений пес врятував його, після цього вдячний господар звів пам’ятник, що простояв аж 2 століття. І нарешті пояснення від німецьких лінгвістів. Ця фраза лунала з вуст шукачів скарбів. Вони боялися нечистої сили, що нібито охороняє багатства й завуальовано називали її “чорним собакою”. Тому “знати, де собака заритий” – віднайти місце зі скарбами.

Отже глибше пізнаваймо українське слово, щоб не розводити химині кури, а говорити лише влучними фразами. Вивчаймо докладніше українську мову і знаймо, де заритий собака в кожному питанні. А також продовжуймо боротися за існування рідної мови!

Автор: Ірина Коваленко