Своєю історією Середа поділився з BBC.
Ігор розповідає, що під час перебування російських військових в селах громади людей ховали і у дворах.
“Людину вбило осколками снаряда в Немішаєвому, то поховали у дворі, бо на кладовище їхати не дозволили.
У Микуличах російські військові стали колоною біля хати, де загинула людина, і не дали вивезти тіло. Поховали у дворі”, – описує Середа ситуацію в своїй громаді.
Декому вдавалося домовитися з російськими солдатами. Наприклад двом жінкам з сусіднього села Мироцьке.
На капот автомобіля гробарів наклеїли букву V і причепили білі стрічки. На кладовище бус з домовиною супроводжував російський БТР і КАМАЗ.
“Приїхали на кладовище, навколо нас стояли три автоматники, голову піднімати не дозволяли. Копаєш яму і думаєш: ти в тій ямі будеш чи не ти”, – пригадує той випадок Ігор.
Також часто доводилося ховати померлого без труни, бо не могли привезти її з сусіднього села.
При всьому поспіху викопування ям і поховання людей, Ігор та його напарники завжди пам’ятали, хто де похований. І коли з’являлася можливість – їхали і ставили на могилу хрест з іменем померлого. Щоби було відомо, де похована та чи інша людина, яка загинула під час війни.
“Після звільнення Київщини ми дізналися, що в Бучі йде робота з ексгумацією братських могил та перепохованню жертв агресії. Я подзвонив до начальника кладовища. Він запитав, чи ми на місці і чи готові працювати”, – пояснює Ігор. Так він та його напарники опинилися в Бучі.
8 квітня в Бучі почали ексгумацію тіл з братської могили біля церкви Андрія Первозванного, щоб ідентифікувати людей та встановити обставини їхньої смерті.
За словами Ігоря, у Бучі робота ділиться на два етапи: спочатку тіло викопують із загальної могили , а вже потім перепоховують.
“Усі тіла ми клали в пакети і перевозили на кладовище на вулиці Депутатській”, – каже Ігор.
Також хлопцю довелося надавати і юридичні пояснення для родичів загиблих. Головне правило – спершу викликати поліцію.
“Телефонує знайома і каже, що за селом вбили батьків. Я раджу спершу телефонувати в поліцію. Багато хто каже, давайте переховаємо з двору на кладовище. Але без лікарського свідоцтва та без поліції ми не можемо цього зробити”, – пояснює гробар.
Ритуальними послугами займався батько Ігоря. Хлопець з дитинства у цій сфері. З 14 років їздив разом з батьком по моргах.
“Я до цього звиклий. Але кількість убитих, їх вік не те, що вражає… Ти не можеш підібрати правильні слова”, – описує Ігор свої відчуття від побаченого в Бучі.
Деяких людей, яких знайшли мертвими у братській могилі в Бучі, Ігор та хлопці, які з ним працюють, знали особисто.
“Волонтери з Бучі – два хлопці і дівчина. Ти не можеш впізнати людей, бо вони у напіврозкладеному стані, вже почалися гнилісні стани.
Ми намагаємося покласти тіло в пакет, відчуваю в кишені паспорт. Дістаю – хлопець 1991 року народження”, – згадує Ігор, який є майже ровесником загиблого.
Інший випадок, коли вбивали старих і немічних, як от лежачу бабусю Ігоревого знайомого.
Кількість загиблих була вражаючою, навіть для людини, яка часто бачить смерть.
“На фотографіях їх одна п’ята. Тіла одразу вивозили. Дістали – фура одразу вивезла. Їх там просто сотні. І діти, і жінки”, – каже гробар.
Роботи в Бучі ще тривають. Перші дні гробарі починали роботу з 7-8 ранку, як тільки починало світати, і закінчували роботу в 11 ночі. Зараз, кажуть, роботи менше. Залишилися тіла, які знаходять у різних місцях.
“Так на Яблунському кладовищі було видно руку. Давай викопувати. Думали, там одне поховання. Розкопали – там шість тіл. Опізнати змогли лише одного. Інші тіла почали гнити, важко було сказати – жінка це чи чоловік, лише по одягу”, – розповідає Ігор.
Іноді пошук людини чи її тіла затягується надовго.
“У жінки з Микулич син поїхав у Бучу. Його машину розстріляли. Місцевий мешканець затягнув тіло до себе на подвір’я і там поховав”, – переказує Ігор історію перепоховання чоловіка на місцевому кладовищі.
Під час війни, за словами гробаря, ніхто не брав гроші за поховання. Це робили з почуття обов’язку та відповідальності.
Війна не зробила його бізнес прибутковим, але домовини розходяться з шаленою швидкістю.
“За два дні до війни мені прийшла фура трун, і за війну вони розійшлися”, – каже гробар про два місяці війни.
Ігор сподівається, що робота з ексгумації тіл в Бучі скоро закінчиться. Але припускає, що тіла вбитих ще довго знаходитимуть у посадках та в лісах.
Фото: Фейсбук
