«Вони боролися за нас, тому боротьба за свободу кожного нашого Захисника і Захисниці — наш священний обов’язок», — наголошували організатори акції.
Рідні морських піхотинців приїхали з різних регіонів України. Більшість із них постійно беруть участь у різних акціях у своїх містах, зустрічаються з представниками бригад. Проте у будній день приїхали у Київ, щоб нагадати Україні, що їхні рідні уже тисячі днів у полоні, в жахливих умовах.
Ірина Письменчук приїхала з Рівного, вона уже три роки чекає з полону свого сина Михайла, йому 27 років. У жінки п’ятеро дітей, четверо синів — військові. Жінка зітхає, розповідає, що хлопці колись надивилися російських серіалів про військових, пройнялися романтикою «Кадетів». Міша після дев’ятого класу (а це був 2013 рік) пішов у військовий ліцей, потім закінчив Львівську академію сухопутних військ, був у десятці найкращих випускників і отримав запрошення бригаду морпіхів.
Син у полоні з 12 квітня 2022 року. За інформацією, яку має жінка, хлопець у Тульській області, у колоні суворого режиму. Як і інші рідні, вона засипала листами різні установи та організації для того, аби рідній дитині передали вісточку. Проте, наскільки вона знає, Міша отримав лише один лист, але і це гріє серце матері, бо він знає, що його дуже чекають. Вона часто приїжджає до Києва, «бо хто, як не ми, буде боротися за наших рідних».
Пані Елеонора разом з двома донечками приїхали на акцію з Миколаєва. Вони чекають з полону чоловіка та тата. Він професійний військовий. Поїхав з дому у вересні 2021 року, ротація мала завершитися у квітні 2022 року. Але почалася повномасштабна війна і його з Донецького напрямку перевели у Маріуполь.
«Сергій потрапив у полон 12 квітня на заводі імені Ілліча, а 14 квітня 2022 року йому виповнилося 40 років. Вісім місяців родина нічого не знала про нього, 31 грудня 2022 року був великий обмін, і серед звільнених хлопців були ті, які підтвердили, що чоловік живий і знаходиться у Новозибково, разом із іншими офіцерами 36 бригади», — розповідає Елеонора.
У квітні 2023 року їхню сім’ю запросили на зустріч із паном Лубінцем, де були представники Міжнародного комітету Червоного Хреста з Женеви, і сім’ї полонених дуже просили, щоб Червоний Хрест допоміг офіцерам, які перебувають у жахливих умовах.
«Допомоги від Червоного Хреста не отримали ніякої… Хлопці, які попали на обмін у листопаді 2024 року, передали мені вісточку від чоловіка. Він схуд з 96 до 55 кілограмів, їх морять голодом. І що дуже боляче, він жодного листа від нас не отримав», — розповідає жінка.
Серед людей, які мітингували на Майдані з фотографіями своєї рідних і прапорами 36 бригади, були і киянки, чиї рідні зникли безвісти вісім місяців тому на Покровському напрямку. Вони служили у 241 бригаді територіальної оборони. Жінки щонеділі беруть участь у акціях на підтримку полонених, і сьогодні на Майдані для того, аби показати свою солідарність із родинами морпіхів, бо тільки з постійним розголосом можна домогтися звільнення українських полонених з рук окупантів.
