Позачергове засідання Верховної Ради УРСР, яке відбулося 24 серпня 1991 року, назавжди увійшло в історію як момент народження суверенної України. Проголошення Акту незалежності стало результатом гострого політичного протистояння, кулуарних домовленостей та запеклих дискусій, що тривали понад 11 годин.

Телеканал «Київ 24» відтворив хроніку подій того вирішального дня, спираючись на історичні факти та спогади безпосередніх учасників голосування.

Поштовх до дій: провал московського путчу ГКЧП

Каталізатором історичних рішень у Києві стала спроба державного перевороту в Москві. 19 серпня 1991 року консервативне комуністичне керівництво СРСР оголосило про створення ДКНС (рос. ГКЧП), намагаючись зупинити розпад радянської імперії. Проте вже за два дні путч зазнав краху.

Для українських національно-демократичних сил («Народна рада») це відкрило унікальне «вікно можливостей». Опозиційні депутати оголосили ультиматум керівництву парламенту з вимогою негайно скликати позачергове засідання Верховної Ради, аби убезпечити Україну від можливих нових тоталітарних переворотів. Керівництво Ради, очолюване Леонідом Кравчуком, призначило сесію на суботу, 24 серпня.

Чернетка у звичайному зошиті: як створювали текст Акту

Мало хто знає, але фінальний текст найважливішого документа країни писався поспіхом напередодні історичного засідання. Вранці 23 серпня дисидент Левко Лук’яненко та народний депутат Леонтій Сандуляк усамітнилися в кабінеті, щоб сформулювати тези майбутньої незалежності. Перший варіант документа Лук’яненко виводив ручкою у звичайному шкільному зошиті в лінійку.

Зі спогадів Левка Лук’яненка, опублікованих у профільних матеріалах Національного музею історії України:

«Нам необхідно було написати такий законопроєкт, який би проголошував незалежність країни одразу, і в якому не було б дискусійних положень. Якщо почати розписувати там державний устрій чи інші деталі, комуністична більшість зачепилася б за слова, і ми б завалили голосування».

Згодом до редагування підключився поет і депутат Дмитро Павличко. Саме він зажадав відмовитися від розмитих назв на кшталт «Декларація» чи «Універсал». Павличко наполіг на слові «Акт», оскільки воно юридично означало остаточний і безповоротний документ, який не потребує додаткових обговорень. Також саме через страх перед комуністами в першому реченні з’явилося відоме формулювання: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР…».

Хто на чому наполягав: 11 годин напруги в сесійній залі

Позачергова сесія Верховної Ради розпочалася о 10:00 ранку 24 серпня за умов колосального тиску. Під стінами парламенту зібрався багатотисячний мітинг громадян із синьо-жовтими прапорами, які вимагали від влади рішучих дій.

Всередині залу ситуація була хиткою. Парламентська більшість — так звана «Група 239», що складалася з комуністів — перебувала в стані шоку й розгубленості. Вони панічно боялися російських демократів на чолі з Борисом Єльциним, які після придушення путчу почали опечатувати райкоми компартії в Москві.

  • Націонал-демократи вимагали безкомпромісного виходу зі складу СРСР, створення власних Збройних сил, національної валюти та негайної департизації силових структур.
  • Комуністична верхівка, зокрема перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко, намагалася затягнути час і зірвати голосування. Проте рядові комуністи бачили в суверенітеті України єдиний спосіб «сховатися» від процесів, які розпочав Єльцин у Москві.

Історичний компроміс було досягнуто, коли слово взяв представник поміркованого крила комуністів Олександр Мороз. Він заявив, що ліві підтримають Акт. Ігор Юхновський, лідер «Народної ради», запропонував компромісний варіант, який заспокоїв усіх: підтвердити рішення парламенту на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. Після цього доля голосування була вирішена.

Історичне голосування: сльози, обійми та один голос «проти»

Голосування за Акт проголошення незалежності України розпочалося приблизно о 21:00. Для ухвалення рішення потрібно було 226 голосів. Коли на табло висвітилася цифра 346, сесійна зала вибухнула оваціями.

Журналіст Микола Вересень, який тоді працював у стінах парламенту, згадує атмосферу єднання, яка охопила навіть ідеологічних ворогів:

«Депутати зривалися з місць, обіймалися, не розбираючи, хто демократ, хто комуніст. Усіх охопила ейфорія». За його словами, вже за кілька днів після цього патріотично налаштовані політики разом піднімалися на дах будівлі ЦК Компартії, щоб назавжди зняти звідти радянський червоний прапор.

Проти ухвалення історичного документа проголосував лише один депутат — представник Харкова Альберт Корнєєв. Ще кілька парламентарів утрималися під час голосування.

Вже пізно ввечері 24 серпня до сесійної зали під супровід пісні «Ой у лузі червона калина» внесли величезний синьо-жовтий стяг, який згодом підняли над куполом Верховної Ради. Крапку в процесі легітимізації держави поставив референдум 1 грудня 1991 року, де 90,32% громадян України підтвердили рішення депутатів, остаточно зруйнувавши Радянський Союз.

Читайте також: Від княжих дружин до Майдану і фронту: звідки взялися кольори українського стяга та де ховають головну реліквію Незалежності