Нижче наведено 10 цікавих деталей, які допомагають глибше зрозуміти його особистість та спадщину.
Шевченко рано залишився сиротою. Шевченко народився у родині кріпаків у селі Моринці. Його мати померла, коли йому було лише дев’ять років, а батько — через два роки. Після цього майбутній поет фактично зростав у чужих людей і змалку змушений був працювати. У дитинстві він намагався втекти з дому, щоб знайти місце, «де залізні стовпи підпирають небо». Малий Тарас чув про такі місця від дорослих і вирушив на пошуки, але швидко повернувся.
Ранній талант до малювання. Ще підлітком він намагався навчитися у місцевих іконописців і дяків, часто змальовуючи ікони або церковні розписи.
Шевченка викупили з кріпацтва за дуже велику на той час суму. Гроші зібрали його друзі-художники, серед яких Карл Брюллов, а портрет поета «Хрещення князя Володимира» розіграли в лотереї, щоб отримати потрібну суму. До звільнення з кріпацтва він працював козачком — особистим слугою пана. Його господарем був поміщик Павло Енгельгардт, який возив його з собою до Вільнюса та Петербурга. Після звільнення він вступив до Імператорської академії мистецтв у Петербурзі й швидко став одним із найкращих студентів.
Поет багато подорожував Україною у 1840-х роках як художник Археографічної комісії, замальовуючи старовинні церкви, монастирі та історичні пам’ятки. Шевченко брав участь у науковій експедиції до Аральського моря як художник. Він створював карти та замальовки берегів. Під час цієї експедиції він намалював десятки пейзажів і портретів, які нині вважаються важливою частиною його художньої спадщини. У зрілому віці Шевченко серйозно зацікавився фотографією. Він навіть планував відкрити власну фотомайстерню.
Шевченко був не лише поетом і художником, а й етнографом. Він записував народні пісні та звичаї, прагнучи зберегти українську культуру. Шевченко дуже любив співати народні пісні й мав гарний голос, тому часто співав у колі друзів.
Шевченко використовував псевдоніми — «Кобзар Дармограй» та «Т. Ш.», а також писав російською мовою, хоча головною залишалася українська.
Шевченко має найбільшу кількість пам’ятників у світі. Частково є перебільшенням, але воно має реальне підґрунтя: Шевченко входить до числа історичних діячів, яким встановлено найбільше пам’ятників у світі, особливо серед діячів культури та літератури. За оцінками дослідників і українських культурних установ, у світі існує понад 1300 пам’ятників, бюстів і меморіальних знаків, присвячених Шевченкові. Більшість із них розташовані в Україні, однак значна кількість встановлена й за кордоном. Пам’ятники поетові можна побачити в десятках країн, зокрема у Канада, США, Польща, Казахстан, Франція, Аргентина та Австралія. Особливо відомим є пам’ятник Шевченкові у Вашингтон, відкритий у 1964 році за участі тисяч представників української діаспори та американських політиків. Для порівняння Олександру Пушкіну у світі встановлено приблизно близько 280–300 пам’ятників: за різними підрахунками, близько 142 монументів розташовані в Росії, а ще приблизно 145 — у десятках інших країн світу.
Платон Симиренко, відомий промисловець і цукрозаводчик, став одним із головних меценатів Шевченка в останні роки його життя. У 1860 році Платон Симиренко профінансував видання нового накладу «Кобзаря» — найвідомішої збірки поезій Шевченка. Він виділив на це близько 1100 рублів — дуже велику на той час суму. Завдяки цій підтримці книга була надрукована великим тиражем і змогла широко поширитися серед читачів. На знак вдячності Шевченко присвятив меценатові один із примірників «Кобзаря» з написом, у якому назвав його «щирим українцем». Після цього, мовляв, між Шевченком та родиною Платона Симиренка виникла певна образа через згадку в «Кобзарі». Але вона стосується не Платона Симиренка особисто і має складніший контекст. У поемі «Гайдамаки» Шевченко згадує прізвище «Симиренки» у рядках, де йдеться про заможних людей, що могли співпрацювати з польською шляхтою або не підтримувати повстанців. Через це деякі представники родини Симиренків пізніше сприйняли згадку як несправедливу або образливу. Однак історики зазначають, що Шевченко, ймовірно, мав на увазі іншу людину з таким прізвищем, адже родина промисловців Симиренків у той час ще не була відомою і не мала відношення до описаних подій XVIII століття. Історія про образу здебільшого пов’язана з пізнішими інтерпретаціями та родинними спогадами, а не з реальним конфліктом між самим Шевченком і Платоном Симиренком.
Тарас Шевченко мав критично-негативне ставлення до Катерини ІІ. Він сприймав її як символ російського імперського гніту над Україною, а її політику — як руйнівну для українського народу та його свободи. У своїх поетичних творах Шевченко неодноразово згадував Катерину ІІ, підкреслюючи її роль у знищенні української автономії та козацьких традицій. Найяскравіше це проявляється у поемі «Сон» («У всякого своя доля…»), де він сатирично змальовує образ імператриці, яка постає як жорстока правителька, що принесла Україні не розвиток, а поневолення. Для Шевченка Катерина була уособленням імперської політики, яка ліквідувала Запорозьку Січ, зруйнувала самоврядування та підкорила український народ. У поемі «Великий льох» Шевченко також згадує Катерину ІІ, показуючи її як одну з головних винуватиць історичної трагедії України. Він наголошує, що саме її дії призвели до втрати свободи та занепаду національної ідентичності.
