Таку думку висловлює професор політичних наук і заступник проректора Коледжу Веллслі Стейсі Е. Ґоддард у колонці для Foreign Affairs.
«Після того, як її вважали явищем минулого століття, конкуренція великих держав повернулася». Саме так проголошувала Стратегія національної безпеки, оприлюднена президентом Дональдом Трампом у 2017 році — і ця фраза влучно відобразила наратив, який американські зовнішньополітичні еліти плекали протягом останнього десятиліття. У постхолодну війну епоху Сполучені Штати зазвичай прагнули співпрацювати з іншими державами й інтегрувати їх у світовий порядок, очолюваний США. Проте в середині 2010-х утвердився новий консенсус: епоха співпраці закінчилась, і стратегія США має зосередитися на протистоянні з основними суперниками — Китаєм і Росією. Пріоритетом зовнішньої політики стало випередження цих держав.
Як пояснював документ Трампа 2017 року, суперники Вашингтона «кидають виклик нашим геополітичним перевагам і намагаються змінити міжнародний порядок на свою користь». А вже наступного року Стратегія національної оборони стверджувала, що стратегічна міждержавна конкуренція стала «основною загрозою національній безпеці США». Коли у 2021 році до влади прийшов Джо Байден, багато аспектів американської зовнішньої політики змінилися. Але тема конкуренції великих держав залишилася головною. Стратегія національної безпеки 2022 року застерігала, що «найгостріший стратегічний виклик нашому баченню походить від держав, які поєднують авторитарне управління з ревізіоністською зовнішньою політикою». Єдина відповідь, за її словами, — це «перевершити» Китай і стримати агресивну Росію.
Хтось вітав такий консенсус, інші — критикували. Але коли Росія розширила свою агресію проти України, Китай чітко заявив про свої претензії на Тайвань, а обидві автократичні держави ще більше зблизилися й почали тісніше співпрацювати з іншими супротивниками США, мало хто передбачав, що Вашингтон відмовиться від моделі конкуренції. Коли Трамп повернувся до Білого дому у 2025 році, більшість аналітиків очікували продовження курсу — так званої зовнішньої політики «Трамп–Байден–Трамп», як писав Foreign Affairs.
Але вже перші два місяці другого терміну Трампа зруйнували цей консенсус. З неймовірною швидкістю Трамп почав відходити від протистояння з Китаєм і Росією, надаючи перевагу співпраці — укладанню угод, які ще в першу каденцію здавалися несумісними з інтересами США. Трамп чітко дав зрозуміти, що підтримує якнайшвидше завершення війни в Україні, навіть якщо це означатиме приниження Києва, прийняття позиції Росії та дозвіл їй анексувати значні частини української території.
Відносини з Китаєм залишаються напруженими, особливо після запровадження нових тарифів США та загроз у відповідь з боку Пекіна. Та водночас Трамп сигналізує про бажання досягти широкомасштабної угоди з китайським лідером Сі Цзіньпіном. Анонімні радники Трампа заявили New York Times, що він хоче зустрітися з Сі, аби домовитися про торгівлю, інвестиції та ядерне озброєння. Водночас він посилює економічний тиск на союзників США в Європі й Канаді (яку хоче перетворити на «51-й штат»), а також погрожує захопити Гренландію й Панамський канал. Майже миттєво США перейшли від протистояння з агресивними суперниками до тиску на своїх миролюбних союзників.
Дехто намагається пояснити поведінку Трампа в межах традиційної парадигми конкуренції великих держав. Мовляв, зближення з Путіним — це блискуча стратегія великої політики, щось на кшталт «зворотного Кіссінджера», спрямованого на розрив китайсько-російського союзу. Інші вважають, що Трамп просто обрав націоналістичну версію конкуренції — ту, що зрозуміла і Сі, і Путіну, і Моді, і Орбану.
Ці версії могли здатися переконливими в січні. Але тепер очевидно: бачення світу Трампа — це не конкуренція великих держав, а їхня змова. Це радше «концерт» великих держав — подібний до того, що існував у Європі XIX століття. Трамп хоче бачити світ, яким керують сильні лідери, які, хоч і не завжди в злагоді, проте спільно нав’язують свою версію порядку іншим. Це не означає, що США взагалі припинять змагатися з Китаєм і Росією: конкуренція великих держав — об’єктивна реальність міжнародної політики. Але як керівний принцип американської зовнішньої політики вона виявилася дивовижно поверхневою й недовговічною. І якщо історія щось підказує щодо нового курсу Трампа — це те, що все може закінчитися погано.
