28 травня українська музична спільнота вшановує пам’ять Ігоря Білозіра – композитора, який 25 років тому, 28 травня 2000 року, пішов з життя через жорстоке побиття у Львові.

Попри трагічну загибель, багата пісенна спадщина Білозіра продовжує жити. На честь 70-річчя композитора вокальна формація “Піккардійська Терція” раніше представила власну інтерпретацію його відомої пісні “Батьківське жито”. Тепер, до роковин смерті маестро, колектив випустив ще одну його композицію – ліричну авторську пісню “Квіти у росі”.

Цю пісню Ігор Білозір написав у 14 років, перебуваючи у своєму рідному Радехові на Львівщині. Композитор розповідав, що образ “квітки у сльозах” виник у його уяві після того, як він знайшов засушену квітку для гербарію. У 1969 році Львівське обласне радіо професійно записало цю композицію. “Квіти у росі” є однією з небагатьох повністю авторських пісень Білозіра, де він створив як слова, так і музику. Багато хто вважає її незаслужено недооціненою у порівнянні з іншими хітами композитора, що стало однією з причин, чому “Піккардійська Терція” вирішила дати цій пісні нове життя.

“Не зважаючи на те, що “Квіти у росі” Ігор Білозір написав у свої юні роки, пісня – доволі прониклива, мелодична і водночас дуже емоційна”, – розповів художній керівник вокальної формації “Піккардійська Терція” Володимир Якимець. – Коли “Терція” записувала акапельну версію, ми намагалися зберегти у пісні максимум емоцій, закладених автором і в слова, і в музику. Наше незмінне творче правило – максимально коректно ставитися до кожного твору, який беремо у свій репертуар. Зрештою, “Квіти у росі”, як і “Батьківське жито”, – пісні, які неможливо зіпсувати, – настільки вони гармонійні й геніальні у своїй простоті. Тож ми просто “переклали” цю річ музикою наших голосів, додавши до неї кілька цікавинок”. До “Піккардійської Терції” найвідоміші виконання пісні “Квіти у росі” належали гуртам “Ватра” із солістом Ігорем Богданом та “Плач Єремії” з Тарасом Чубаєм, а також В’ячеславу Сінчуку.

Ігор Білозір народився 24 березня 1955 року в місті Радехові Львівської області. З дитинства музика була його покликанням: ще в сьомому класі написав першу пісню, а в 14 років здійснив професійний запис на Львівському радіо в передачі “Мандрівний меридіан”. Навчаючись у Львівській консерваторії, він проявив себе як талановитий композитор, обравши для дипломної роботи рок-оперу “Стіна” на слова забороненого радянською владою поета Богдана Стельмаха. Через це Білозір не отримав диплома, але його принципи та відданість українській культурі лише зміцнилися.

У 1977 році Ігор очолив ВІА “Ритми Карпат”, а з 1979 року став художнім керівником і солістом ансамблю “Ватра” при Львівській обласній філармонії. Саме з “Ватрою” прийшла справжня слава: у 1981 році ансамбль став лауреатом республіканського конкурсу “Молоді голоси”, а пісні Білозіра, такі як “Пшеничне перевесло” чи “Перший сніг”, здобули народну любов.

Його творчість вирізнялася глибиною зв’язку з українською поезією та культурою, що робило її справжнім протестом проти радянської масової культури. Білозір співпрацював із відомими поетами, як-от Богдан Стельмах, і писав музику не лише для “Ватри”, а й для театральних постановок, зокрема для п’єси “Олекса Довбуш” у 1985 році.

Попри тиск радянської влади, Білозір залишався вірним своїм принципам. На початку 1990-х років він стажувався у США й Канаді, де здобув популярність серед місцевої діаспори, але повернувся в Україну, бо не уявляв життя далеко від батьківщини.

9 травня 2000 року Ігор Білозір разом із журналістом Богданом Гнатовським і модельєром одягу Олександром Куровицьким відпочивали в кафе “Цісарська кава” на проспекті Шевченка у Львові. За їхнім столиком лунали українські пісні (хоч сам композитор і не співав). Натомість за сусіднім столиком була інша група відвідувачів, серед яких були 27-річний Дмитро Воронов та 28-річний Юрій Калінін, які слухали російський шансон і співали російську пісню під гітару. Це викликало напругу між групами.

За свідченнями Гнатовського, саме Калінін підійшов до їхнього столика з обуренням, а не з ввічливим проханням припинити співати, як пізніше стверджував Воронов. За іншими свідченнями, саме Воронов розпочав конфлікт. Ситуація загострилася, але сутички в межах кафе не сталося. Черговий міліціонер, який перебував у закладі, за словами Гнатовського, не лише не втрутився, а й, можливо, спонукав нападників до подальшої агресії. Білозір намагався залагодити конфлікт, заявивши, що інцидент вичерпано. Проте ця розмова стала лише початком трагедії.

Після короткої паузи Воронов і Калінін покинули кафе. Пізніше, повертаючись, вони зустріли Білозіра та Гнатовського на проспекті Свободи, неподалік від приміщення обласної прокуратури та за 500 метрів від дому композитора. Саме тут розгорнулися трагічні події. За свідченнями Воронова, він зіштовхнувся з Гнатовським і завдав йому удару кулаком у голову. Водночас за словами Гнатовського, Калінін також ударив його, а Білозір отримав смертельний удар від Воронова. Гнатовський почув важке падіння і стук голови об асфальт – це був момент, коли Білозір зазнав фатальної травми.

Гнатовський наполягав, що Воронов завдав Білозіру удару, можливо, пістолетом Макарова. У цей момент на місце події прибув патруль міліції, який затримав Воронова й Калініна, надівши на них кайданки. Проте, за словами Воронова, після дзвінка його батькові – заступнику начальника міського управління міліції Львова – їх відвезли до райвідділу, взяли пояснення і відпустили. Цей факт викликав обурення громадськості, адже нападники уникнули негайного покарання.

Ігор Білозір унаслідок жорстокого побиття отримав важкі черепно-мозкові травми. Його доправили до лікарні, де три тижні він перебував у важкому стані і 28 травня помер, не приходячи до тями. Йому було лише 45 років.

Цей злочин багато хто сприйняв не як побутовий конфлікт, а як напад на українську культуру. Адже Білозір, чия творчість була символом національного відродження, став жертвою нетерпимості до української мови та культури, що додало трагедії символічного підтексту.

Похорон Ігоря Білозіра, що відбувся 30 травня 2000 року, став однією з наймасовіших церемоній прощання в історії Львова. Понад 100 тисяч людей вийшли на вулиці міста, щоб провести композитора в останню путь.

28 вересня 2001 року Львівський обласний суд визнав Дмитра Воронова і Юрія Калініна винними у вбивстві композитора, визначивши для них покарання у вигляді 15 і 12 років позбавлення волі відповідно. Однак адвокати обвинувачених оскаржили це рішення, і в січні 2002 року Верховний Суд України скасував як необґрунтований вирок у цій справі. Верховний Суд повернув справу в апеляційний суд на перегляд іншою колегією суддів. 7 серпня 2002 року Апеляційний суд Львівської області засудив Дмитра Воронова, звинуваченого в убивстві композитора Ігоря Білозора, до позбавлення волі на 10 років. Юрія Калініна як співучасника було засуджено до восьми років позбавлення волі.

У пам’ять про Білозіра у Львові встановили меморіальну табличку на будинку за адресою вул. Фредра, 4, де він жив, а в його квартирі створили музей.