Науково-фантастичний фільм «Проєкт “Аве Марія”» викликав активне обговорення серед українських глядачів за кілька днів до виходу у прокат: однією з найбільш суперечливих тем стала наявність російського персонажа в історії, а також спосіб, у який цю лінію намагалися адаптувати для українців дистрибутор фільму.
Також глядачі відмічають зусилля українського прокатника мінімізувати присутність російського маркера у стрічці: російський прапор у фільми розмили, також підозрюють українських локалізаторів у змінених репліках (десь пом’якшували або недоговорювали окремі деталі).
У центрі обговорення опинилася сюжетна лінія з російською героїнею – персонажка Ілюхіна, яка в оригінальній версії фільму залишається частиною міжнародної команди, покликаної рятувати людство. Саме цей елемент багатьом українським глядачам видається особливо дисонансним.
Якщо роман Енді Віра, на якому заснована стрічка, вийшов ще у 2021 році, тобто до великої війни, то екранізація побачила світ уже у 2026-му, коли геополітичний контекст докорінно змінився. У таких умовах історія про те, як американець, китаєць і росіянка разом вирушають у космос заради спасіння світу, сприймається вже не як нейтральна фантастична умовність, а як наївна й відірвана від реальності конструкція, яка ігнорує масштаб злочинів сучасної Росії та глобальну токсичність будь-якого її «олюднення» в масовій культурі.
Особливе роздратування в критиків викликала одна зі сцен, у якій герой Раяна Ґослінґа не просто взаємодіє з тілами загиблих членів екіпажу, а фактично наділяє російську героїню емоційною вагою, підкреслюючи її людяність.
Додатково ситуацію загострює використання кадру з усміхненою росіянкою на тлі Кремля — образу, який для української аудиторії неминуче викликає не співчуття, а відторгнення.
Водночас глядачі визнають і певний позитивний момент: принаймні автори не запросили до стрічки російських акторів.
Зрештою, дискусія навколо «Проєкту “Аве Марія”» вийшла далеко за межі одного епізоду чи одного персонажа. Вона вписується у ширше роздратування української аудиторії від того, що західна попкультура й далі намагається шукати «широку руську душу», гуманізувати росіян і вплітати їх у великі універсальні історії як повноправних носіїв добра, трагізму та співчуття. Для українців, які четвертий рік живуть в умовах повномасштабної війни, такий підхід уже давно не виглядає ані сміливим, ані глибоким — радше інфантильним, застарілим і відірваним від моральної реальності.
У мережі «полощуть» Netflix за серіал Vladimir, де романтизують росіянина «у другому поколінні».
Лиш за останні місяці з’явилось декілька доволі помітних культурних згадок про росіян в американських серіалах, що формують поп-культуру. Канадський серіал «Запекле суперництво» (Heated Rivalry), який вийшов на НВО, розповідає про кохання між двома хокеїстами, один з яких росіянин Ілля Розанов. Половину серіалу він говорить російською, згадує про Олімпійські ігри 2014-го у Сочі, але замовчує анексію Криму.
В американському серіалі «Поні» (Ponies) платформи Peacock події якого розгортаються в Москві 1977-го. Головна героїня — працівниця американського посольства, яка, як дитина російських мігрантів, говорить російською і вербує представників “братніх народів” – білоруса та українця, які “дружньо живуть” в Москві як “один народ”.
