Годованець — це своєрідний симбіоз чорта й домовика, що найчастіше живе під підлогою. Мешкав він не в кожній хаті, а лише в будинку, зведеному на «нечистому місці». Вірили, що годованець походив із душ померлих нехрещених дітей, яких таємно поховали на обійсті. Також годованця можна було виростити власноруч. Вважали, що годованець міг зробити власника будинку найбагатшим у селі, але цій нечисті потрібно було всіляко догоджати, бо як розсердити – господарство занепаде, а люди похворіють.
Потерчата — так іменували мертвонароджених дітей, немовлят, що віддали Богові душу одразу після появи на світ, або дітей, яких вбили власні матері. Назва «потерчата» пов’язана з дієсловом «потеряти», тобто це щось утрачене. Душі таких малюків не знали спокою, постійно плакали на місці поховання, «просили хреста», літали пташкою чи вогнем, падали на землю зорею. Якщо протягом 7 років після смерті дитини не провести на могилі своєрідний обряд освячення, то потерча переходить у чорта, на місці поховання крутиться вихор, туди б’є блискавка.
Злидні або нещастя — такі собі дідки-жебраки або маленькі, ненаситні, невиразно окреслені істоти. Найчастіше вони поселяються під піччю. І в тій хаті починає панувати крайня бідність.
«Малі, заморені істоти, в лахмітті, з вічним гризьким голодом на обличчі, з’являються з-за кутка хатнього», — образ злиднів вифантазувала Леся Українка у своїй «Лісовій пісні».
Чугайстер — своєрідний лісовий бог, що постійно блукає-чигає хащами. Власне, й назва «чугайстер» походить від слова «чуга» – «засідка, чати». Він мав людську подобу – у білому одязі, поставний, широкоплечий, високий, як смерека, із густою сивою шерстю. Головна розвага — полювання на нечисть, особливо мавок або, як кажуть на Прикарпатті, нявок. Для людей же цей лісовий дух загрози не становив, хіба міг потанцювати разом з ними біля багаття. Загалом згадок про чугайстра в етнографічних дослідженнях небагато, загальновідомим він став завдяки «Тіням забутих предків» Михайла Коцюбинського.
Арідник — за давніми віруваннями гуцулів, це верховний дух Потойбіччя, прародитель Карпат, якому підпорядковуються всі полонинські істоти. Жителі гір переконані, що саме Арідник подарував їм ватру. Найімовірніше, найменування утворилося на основі латинського слова aridus (тобто «сухий, висохлий», «спраглий»). Але є ще інша теорія: праіндоєвропейський пракорінь «Ар» із санскриту перекладається як «колесо сонця, вогняний диск», ось і вказівка на відкритий зв’язок з легендою про варту. Більш відомим в українській культурі арідника зробив Михайло Коцюбинський, коли описав цей образ у «Тінях забутих предків».
Перелесник або летавець — різновид злого духа, що, ніби вогняний змій або зірка, падає з неба та спокушає жінок. Перелесник навіть міг вступати у подружнє життя з реальними людьми. Дітей, народжених від злого духа, вважали поміченими нечистою силою. Назва «перелесник» утворена від праслов’янського слова lьstь, тобто «хитрість, підступність». В українській літературі найдетальніше вдалося вималювати звабливий і леткий образ перелесника Лесі Українці в «Лісовій пісні».
Вій — потворна істота з величезними очима, густими бровами, довгими віями та важкими повіками, які може розплющити лише за допомогою сторонньої сили. Але якщо вже вій на щось спрямує свій погляд, то він стане вбивчим: загинуть люди, зникнуть цілі села. Окремі дослідники стверджують, що Микола Гоголь не лише популяризував образ цієї нечистої сили завдяки однойменній повісті, а сам вифантазував його.
Песиголовці або бесиголовці — злі й жорстокі велетні з людським тілом і псячими головами, що мають одне око посередині та ріг на голові, а ще одну ногу й одну руку, саме це змушує їх пересуватися по двоє, тримаючись одне за одного. Наші предки вірили, що ці страшні істоти п’ють людську кров та спершу відгодовують свою жертву, а потім з’їдають її. На згадку про образ песиголоця натрапляємо в романі Панаса Мирного й Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні».
Продовжуйте занурюватися в містично-страхітливу дивовижу українського слова, бо воно має непереборну силу, інколи навіть нечисту.
Фото: відкриті джерела
