«Київський центр стресостійкості» продовжує просвітницький проєкт «Будь в ресурсі». Психологині та громадські лідерки в ефірі телеканалу «Київ» діляться досвідом відновлення життєвих ресурсів, соціальної підтримки та подолання безпекових викликів. Сьогодні – про те, як допомогти дітям у кризових ситуаціях під час війни.

Про власний досвід

‒ Я хоч і науковиця в Інституті психології імені Г.С. Костюка, але займаюся більше практикою. Зокрема, працюю в Міському центрі дитини, де проводжу діагностику дітей, сімей, психоедукацію (пояснення і донесення до людей необхідної інформації про психічне здоров’я, психологічні негаразди та їхні наслідки для особистості – ред.). Також паралельно працюю з Київським центром стресостійкості від перших днів його існування. Останні півтора року була волонтером-психологом, надавала першу психологічну допомогу жінкам і дівчатам Києва. З перших днів війни ми допомагали в бомбосховищах, у метро. І також протягом усього цього періоду я працювала з сім’ями і з дітьми, які пережили травмувальні події й мають певну проблематику як наслідок війни.

Про травми дітей

‒ Практично всі діти, як ті, що проживають на територіях активних бойових дій, так і ті, які вже переїхали в Київ чи в інші регіони України, мають певну травму війни й потребують допомоги. Діти можуть травмуватися навіть подіями, про які почули по телебаченню чи побачили на фото, навіть якщо ніколи не відчували чи не бачили вибухів наживо. Такі діти також переживають і зазнають травм, стресу. Є такий вид травми, як травма свідка. І це може завдати більших наслідків, ніж те, що безпосередньо пережили діти, які були в місцях активних бойових дій, чи безпосередньо були учасниками травмувальних подій. Тому практично всі діти України травмовані війною й матимуть жахливі наслідки для психіки. Безперечно, війна лякає. Однак діти сприймають події по-іншому, інколи через брак досвіду, не розуміючи, що відбувається. Проте злість, яка накопичується в родині через ситуацію, часто виплескується на тій же дитині. Малеча вибудовує свої реакції відповідно до реакцій дорослого.

Про дитячий ПТСР

‒ Є різні дослідження щодо посттравматичного стресового розладу серед дітей. Одні науковці нам кажуть, що 10% дітей матимуть ПТСР, деякі зазначають, що до 20-35%. Я не поспішала б із такими висновками. Наша психіка може впоратися з будь-якою травмувальною подією. Чи буде в дитини ПТСР, значною мірою залежить від батьків, від родини. Як вони самі реагують на травмувальну подію і на стрес. Їхня реакція віддзеркалюється на дитину і, відповідно, дитина реагуватиме так, як батьки. Якщо в сім’ї психологічно підтримують дитину, а також вчаться підтримувати себе, знають елементарні основи саморегуляції власного стану в стресових ситуаціях, дитина це бачить, вона робитиме це разом із батьками. Тоді в такої дитини ПТСР не буде.

Про ознаки ПТСР у дитини

‒ Зараз більшість дітей переживає стрес, і багато їхніх реакцій не є розладами. Це дуже важливо розуміти. Якщо є тривога, пришвидшене серцебиття чи погані сни – це не означає, що є психічні розлади. Це нормальна реакція на ненормальну подію.

ПТСР – це про хронічну втому нашої психіки, яка виникла внаслідок якоїсь стресової травмувальної події, якщо більш науково ‒ це порушення психічного стану, що може розвинутися після пережитої травматичної події. Не тоді, коли дитина, наприклад, злякалася собаки чи батьки накричали на неї, і виникла травма на подію, це про реакцію на більш глобальну катастрофічну подію, якої раніше не було в житті дитини. Це ті самі вибухи, бойові дії в районі проживання, раптова повінь, як затоплення в Херсоні. Усе це також може спровокувати ПТСР у дитини, якщо батьки її не підтримують. Повторюю, що найкращий психолог для дитини в такій ситуації – це батьки, її близьке оточення – бабусі чи опікун безпосередньо. Саме вони є першим психологом, першим помічником, щоби запобігти поступовому розвитку хронічної втоми психіки. Діти мають завжди відчувати підтримку і надію від дорослого.

Через відтерміновану симптоматику батьки часто можуть не пов’язувати зміни поведінки дитини з пережитими кілька місяців тому подіями, а вважати це погіршенням характеру, ознаками вікових криз або вбачати причини в інших чинниках.

Говорити про ПТСР у дитини можна тоді, коли її стан стресу хронізується, а думки про пережиті події стають нав’язливими.

Дитина може плакати, нервувати. Батькам здаватиметься, що в неї вже ПТСР, про який вони так багато чули. Але це лише про тимчасові реакції на стрес у неприродних, важких умовах. ПТСР визначає психіатр, але слід звертати увагу, коли дитина постійно програє ту саму ситуацію, яка була травмувальною для неї, і вона так іще більше ретравматизується. Така собі посттравматична гра. Ще про незакінчену дію, коли дитина зупиняється на якомусь певному періоді й далі боїться до кінця «програти» цю ситуацію. Коли в дитини не припиняються флешбеки, де вона побачила вибух. Або коли пролунав гучний звук, малеча починає плакати чи ховатися за маму. Коли дитині 10 років, а поводиться вона як п’ятирічна. Туди ж належать ситуації, коли дитина ночами не може сама спати й боїться відпустити дорослого, навіть якщо їй 10 чи 12 років. Або коли вона боїться згадувати якусь подію. Намагається її уникати. Наявність таких чи інших незвичних проявів тривалий час є позначкою того, що потрібно звернутися до спеціаліста.

Наприклад, у мене був випадок, коли в дівчинки загинув тато. Вона просила мене, аби ми не говорили, що тато помер. Ми говоримо тільки про маму. Це реакція уникнення на травмувальну подію. І варто вже на це звернути увагу, оскільки це може бути однією з ознак можливого розвитку ПТСР. Якщо батьки помічають таку уникальну ситуацію, то в таких випадках потрібно звертатися до фахівця, до психолога, щоби підтримати дитину.

ПТСР одразу не проявляється. У короткотривалому періоді він може проявитися лише за 3-4 місяці після травми. Більш довготривалий період – за 6 місяців, за рік, інколи навіть за 3-4 роки після травми. Це залежить від властивостей психіки, від того, в яких умовах проживали дитина та її близькі дорослі. Як вони давали цьому раду, наскільки вони були стресостійкими, вміли тренувати свою психічну систему, наскільки вони були психологічно благополучні.

Слід зазначити також, що практично всі ознаки ПТСР, як у дитини, так і в дорослого, – однакові. Єдина різниця, що в дітей іще не сформована психіка, і вони не бояться говорити, що їм страшно, що вони бояться спати, вони не бояться говорити про свої внутрішні переживання. Тоді як дорослі це відкидають і бояться про це говорити.

Чи можливо ПТСР визначити особисто?

‒ ПТСР – це стан, який визначає тільки психіатр. Якщо дитина плаче, незвично поводиться, замкнулася чи каже, що нічого не відчуває, стає як «заморожена», хоча раніше була активною, краще звернутися одразу до психолога чи до психотерапевта для діагностування симптому й визначення, чи потрібно спрямувати до психіатра. Іти одразу до психіатра не варто.

Батькам слід звертати увагу на певні відмінності в поведінці дітей. Можна орієнтуватися на такі вікові передумови чи симптоми виникнення ПТСР.

У дітей дошкільного віку, які пережили травмувальну подію, можуть спостерігатися такі ознаки, що призведуть до можливого ПТСР: страх темноти, гучних звуків, зокрема страх самотності й підвищена потреба в батьках, проблеми зі сном, безпричинний плач, відмова від звичної їжі, спалахи гніву, замкненість, повернення до поведінки, притаманної молодшому віку, відображення подій, що травмують, в іграх і творчості.

Травмованим учням молодших класів притаманні безсоння, байдужість до навчання та минулих захоплень, страх перед майбутнім, невпевненість у собі, замкнутість, головний біль, проблеми з пам’яттю та концентрацією.

ПТСР у дітей середнього та старшого шкільного віку, підлітків може проявлятися через спалахи агресії, бунт, головні та інші болі, тотальну недовіру, заниження самооцінки, безсоння, кошмари, дратівливість, апатію, складнощі з концентрацією, небезпечну поведінку, депресію.

У кожного вікового періоду дитини є певні методи пропрацьовування стресу та гострої реакції на нього. З дітками до 5-6 років можна малювати. Під час розмови обов’язково називати подію так, як вона є: війну називати війною, вибухи – вибухами. Якщо звучить сирена, нам потрібно спуститися до бомбосховища. Що ми з собою туди візьмемо? Як ми гратимемось? Чим ми ще себе займемо? Що ми візьмемо наступного разу із собою? І в рюкзачок, з яким дитина йтиме в укриття, вже покласти розмальовки, іграшки. Тоді малеча знатиме, що сирена – не для того, «щоб мені було страшно, а для того, щоб я була в безпеці й могла помалювати, про щось поговорити, послухати казку». Зі старшими дітьми варто проговорювати свої переживання та емоції на травмувальну подію. Їм нагадувати, що дорослий поруч і завжди підтримає.

Як психологічно підтримувати дитину?

‒ Як уже йшлося вище, пережиту подію потрібно обов’язково проговорити й називати речі своїми іменами. Якщо дитина плаче й нервується або кричить, що її «дістала війна», «я не хочу, щоб так було», батьки також мають сказати, що їх це турбує, що їм також це неприємно і не подобається, що вони втомлені, але вплинути на це вони не можуть. Однак слід і проговорити, що в нас є військові, які нас захищають, які наближають нашу перемогу.

Коли лунає сирена, і коли перемістилися в безпечне місце, то варто проговорити про те, як можете одне одного підтримати, що для цього варто зробити.

Дорослим не слід казати дитині, що «я така стійка й не боюся», а варто перелічити свої емоції. Емоції, у перекладі з латини, ‒ рух, до чогось рухатись. Батьки можуть проговорити, що якщо тобі дуже страшно, спробуймо виробити техніку, щоб і мені, і тобі було краще подолати цей страх. Наприклад, коли тривожно, ми напружуємо м’язи й розслабляємось. Або якщо ми бачимо, що дитину трусить, їй важко і вона злякалася, потрібно, аби вона порухалась. Нехай дитина струсить себе. Придумайте гру. Не потрібно затискати стрес, його варто скинути.

Ще хороший варіант – розповідати гарні казки. Зараз в інтернеті є дуже багато різних психотерапевтичних книжечок, де пташечки борються з якоюсь непогодою, з чимось, що вони перемагають. Казка має бути з гарним кінцем, з таким, що все одно ми переможемо, ми зможемо, ми впораємося, як би важко нам не було.

У жодному разі не потрібно говорити, що війна закінчиться за тиждень чи місяць. Говоримо, що ми дуже хотіли б, щоби це сталося дуже швидко, але, на жаль, ми не знаємо, коли вона закінчиться. Можна також проговорювати з дитиною, що ми могли б разом наблизити цей день. У Міському центрі дитини ми, наприклад, для цього робимо янголів і відправляємо військовим. Діти знають, що цим їх оберігаємо. Ще варто постійно проводити ритуали, таку собі буденну спільну рутину. Наприклад, попри те, що в нас війна, вранці ми почистили зуби, застелили ліжко, прибрали в кімнаті, обов’язково варто вчитися, робити уроки. Важливо зайняти дитину чимось. Якщо ми діємо, то ми менше стресуємо.

Як захистити від негативної інформації?

‒ Діти повинні мати доступ до інформаційного простору, це дозволяє бути на зв’язку з рідними, дізнаватися якісь новини про те, що відбувається навколо нас. Але батькам потрібно попередньо з дітьми проговорити, що не варто заходити на певні інтернет-сторінки, канали чи на відповідні ресурси. Дуже корисним буде ввечері обговорювати ситуації чи новини, про які діти чи дорослі дізналися з інтернету. Зі старшими дітьми обговорювати, які новини в Україні. Вони із задоволенням поділяться власною аналітикою та думкою, а також послухають думку батьків. Або зробити вечори інформації для обміну, але якоїсь корисної інформації.

Чи варто ставити паролі на телефон дитини, я сказати не можу, тому що це залежить від інформаційної культури в кожній родині. Тільки в жодному разі не забирайте в них гаджети. У дітей має бути техніка, діти мають вміти нею користуватися, але їх потрібно навчити як із гаджетами поводитися, а також треба вчити їх культури отримання інформації. Це тільки від батьків залежить. Як батьки вчать дитину споживати корисну їжу, так треба вчити дитину і споживати корисну й нетоксичну інформацію, щоби дитина могла розрізняти, де фейк, де якісь маніпуляції, де російські телеграм-канали. Тому дуже важливо більше спілкуватися з дитиною, не відгороджуватися від неї.

Про музику

‒ Дуже важливо, якщо діти слухають музику, не забороняти їм це робити. Нехай дитина в підлітковому віці слухає музику, нехай проспівує, нехай ходить на гуртки. Діти повинні чимось займатися: ходити на ковзанку, займатися спортом. Щоби була рутина й було те життя, яке було до війни. Це підтримує їх.

Якщо йдеться про російську музику, то дитині потрібно пояснити, що не варто її слухати. Це має бути відкрито: «Мені неприємно, що в нас у квартирі чи будинку лунає така музика. Я зараз не можу її слухати». Мама чи тато повинні це озвучити. І пояснити, чому неприємно слухати російську музику. По-перше, тому що це заборонено в нас в Україні, бо це країна-агресорка, яка напала на нас, яка вбиває наших дітей і військових. Малечі варто про це сказати відкрито. Поцікавитися, як вона це бачить? Чому саме цю музику слухає? Які емоції отримує від цієї музики? Можливо, це може бути підлітковий протест. Тут важливо пояснювати, що якщо дитина на YouTube дивиться російські ролики, то вона допомагає заробити їм, а потім на ці гроші вони нас вбивають. Кожен перегляд – це патрон, який летить до нас. Це варто проговорювати з дітьми будь-якого віку.

«Київський центр стресостійкості» ‒ тренінгова платформа психологічної підтримки, пілотний проєкт міської влади та Ізраїльської Коаліції з роботи з травмою. Проєкт впроваджує Управління з питань гендерної рівності Департаменту соціальної політики КМДА.