«Якщо внадиться вовк до вівців, то виносить по одній все стадо» – так, за словами літописця, міркували древляни перед тим як схопити і стратити жадібного князя Ігоря, що не зміг обмежити свої апетити одним збором данини. Але, як на мене, це прислів’я ще більше пасує зовсім іншому володарю. З не надто поширеним в наших краях іменем Рюрик. Ні, не легендарному ігоревому батьку, якого традиція вважала засновником усієї династії, а пізніші дослідники висловлювали сумніви в самому його існуванні. А нащадку Ігоря аж у дев’ятому поколінні, що жив на межі XII та XIII сторіч, – Рюрику Ростиславичу.
Народився цей князь не в Києві. А в Смоленську, де в той час правив його батько Ростислав Мстиславич. Можливо тому до столиці Русі Рюрик ніколи й не відчував особливих сентиментів – бо не була вона містом його дитинства чи юності. Можливо, він вперше й опинився в Києві лише в 1154 році – коли йому було вже років п’ятнадцять, у віці молодого вояка за уявленнями тієї доби. Саме тоді батько Рюрика – доволі несподівано навіть для самого себе – вперше став великим князем київським (бо помер його старший брат, Ізяслав, а дядько Вячеслав, не впевнений у власних силах, вирішив наблизити до себе і навіть всиновити небожа, зробивши співправителем). Втім, вже невдовзі з Києва Ростислава Мстиславича вигнали родичі-конкуренти. Повернувся до столиці він лише через п’ять років. І правив вже до самої смерті у 1167 році.
Цікаво, що Рюрик – саме в той час, коли його батька позбавили престолу, охоче взяв участь у поході, влаштованому іншим князем, Ізяславом Давидовичем, «кривдником» Ростислава, який всівся на київський трон замість нього. І навіть був обдарований Ізяславом за звитяги – надалі вміння вчасно знаходити покровителів та укладати найнеймовірніші союзи не раз ставало Рюрику в нагоді.
В 1169 році вже дорослий Ростиславич опинився у складі коаліції, створеної суздальським князем Андрієм Боголюбським. І не просто опинився, а взяв участь – разом із іншими учасниками походу – в сумнозвісному березневому плюндруванні Києва. За завзятість Андрій віддячив Рюрику, відправивши князювати у Новгород Великий. Щоправда, у цій землі на той час князь вже не був володарем, радше військовим командувачем – який перебував під щільним контролем громади. Владного прибульця не влаштовувало. Почалися непорозуміння та конфлікти, які вже за рік завершилися вигнанням Рюрика «восвоясі» – на Русь.
От тільки за час його відсутності союз смоленських Ростиславичів з Андрієм Боголюбським розсипався. Суздальський володар вимагав, щоб вчорашні спільники взагалі пішли з Русі, яку він хотів віддати своєму брату Всеволоду. Пропонуючи їм натомість «шукати престолів» або в батьківській смоленській «отчині», або навіть у Причорномор’ї – останнє звучало як відверте знущання. Ростиславичі прийняли виклик. За Київ як місто вони, як дивно для попередніх традицій Русі, не трималися (важливішим вважаючи титул великого князя), натомість добре підготувалися до оборони фортець навколо столиці. Рюрику, зокрема, дістався Білгород (сучасна Білгородка).
Тактика виявилася напрочуд ефективною. Захопити передмістя Андрію не вдалося. А Владислав, покнязювавши в Києві близько місяця, змушений був залишити столицю. Ростиславичі урочисто вступили до міста та проголосили великим князем Рюрика. Вперше (хоча в списку великих князів він, зрозуміло, був Рюриком II Христолюбцем, не одному ж Андрію було бути Боголюбським). Тоді тріумфатор, вочевидь, не знав, що надалі здобуватиме титул київського володаря ще 6 (прописом – шість!) разів – в історії Давньої Русі це, мабуть, був рекорд.
Цікаво, що тоді Рюрик II пробув на престолі зовсім недовго. Брати переконали його «поступитися місцем» лояльному до Ростиславичів Ярославу II Луцькому – в обмін на вотчини навколо Києва. А потім суздальці вирішили, що «можуть повторити». Хіба що на цей раз вони теж не стали нав’язувати киянам когось із своїх ближніх родичів, а підтримали кандидатуру чернігівського князя Святослава (Святослава III Мудрого – якщо йти за списком великих князів).
Проте все відбулося точно так, як і перед цим, – Ростиславичі захищали насамперед «оборонний пояс» навколо Києва. А поки Боголюбський намагався захопити Русь, проти нього визріла змова власних бояр, які невдовзі таки вкоротили йому життя. Після чого Святослав III поквапився забратися з Києва. На престол повернувся Ярослав II. Покарав містян за те, що вони нібито самі відкрили браму міста перед ворогами. І… повернув трон Рюрику II.
Кияни, між іншим, «ярославового виховання» не забули. Та й до Ростиславичів надалі ставилися вороже (а може просто згадали, що ніколи їх «своїми» не вважали). Тому в липні 1176 року Святославу III захопити столицю вдалося просто «з лету» – захищатися містяни, схоже, і не збиралися. Але досить Ростиславичам було зібрати військо у своїх «навколокиївських» вотчинах, як чернігівський князь квапливо відступив за Дніпро. Врешті-решт суперники досягли компромісу – Святослав III отримав лояльний до себе Київ і титул великого князя, визнавши Київщину за Ростиславичами.
Втім, компроміс був нетривким. І обидві сторони були готові порушити угоду за сприятливих для себе обставин. Першим не витримав Святослав III. У 1180 році він спробував захопити під час полювання Давида Ростиславича. А коли йому це не вдалося – знову втік до Чернігова. Рюрик II вокняжився в Києві втретє. За рік угода була відновлена на попередніх умовах, Святославу III трон повернули і цього разу він правив до самої свої смерті аж у 1194 році.
Усі ці гойдалки, звісно, можуть збити з пантелику навіть підготовленого читача. Але попри постійну зміну тих самих князів один на одного, незмінним залишається один неспростовний факт. Кияни Рюрика II ніколи на престол не запрошували, на відміну від його головного опонента. Але за довге співіснування з Святославом III – яке історики іменують дуумвіратом, тобто фактично співправлінням – Рюрик II призвичаївся до статусу володаря Києва, яке врешті-решт почав сприймати як своє природнє право. А визнання його великим князем після смерті «дуумвіра», що ні в кого не викликало жодних заперечень, лише зміцнило це переконання.
Втім, якщо Святослав III був володарем не лише за формальним статусом, а й за роллю «батька великої родини», яку він фактично виконував у державі, що просто на очах розповзалася на самостійні князівства і єдність в якій можна було утримувати лише за рахунок постійного балансування інтересів, то Рюрик II до цього виявився просто не готовим. Владу він сприймав саме як можливість наказувати. Та карати – в разі невиконання наказу.
Вже за рік після свого четвертого сходження на престол, він втягнувся у конфлікт із власним зятем – волинським князем Романом Мстиславичем. Якому вдалося домовитися з Ольговичами – чернігівською ріднею померлого Святослава III. І хоча перша атака завершилася радше перемогою Рюрика II, перед яким Роман навіть вибачався, це не вичерпало проблеми. І навіть не навчило великого князя бути обережнішим.
У 1199 році волинський князь прибрав до своїх рук Галичину – фактично об’єднавши під своєю владою Західну Русь. Рюрик II сприйняв це як виклик. І уклав союз з Ольговичами для «карального походу». Але Роман вирішив завдати превентивний удар. Ольговичі, що показово, одразу ж перейшли на його бік. А кияни і не думали опиратися, відкривши браму перед волинським військом. Рюрик II втік. Роман був проголошений великим князем, але вирішив не залишатися у Києві, всадивши на місцевий (тепер вже місцевий) престол Інгвара Луцького.
Зрозумівши, що волиняни пішли, Рюрик II вирішив повернутися. Не сам звісно, а з союзниками – Ольговичами (то союзники, ще ті, як ми пам’ятаємо) і найнятими значною мірою за їхні ж гроші половцями. І помститися. Але не Роману, з яким Рюрик II «мірятися мечами» більше не міг. А киянам. Згадавши принагідно усю їхню багаторічну нелюбов до Ростиславичів та приклад «ярославового виховання». А можливо й власну участь у погромі 1169 року – не дарма ж кажуть, що злочинця завжди тягне на місце злочину.
2 січня 1203 року «месники» вдерлися до Києва, який, судячи з усього не дуже й готувався до оборони. І розтіклися по місту, грабуючи, ґвалтуючи, плюндруючи та спалюючи усе, що траплялося їм під руку. За словами літописця, «не лише один Поділ зайняли і попалили, але й Гору зайняли і митрополію святої Софії розграбували і Десятинну святої Богородиці розграбували, і монастирі всі, й ікони обідрали, а інші позабирали, і чесні хрести, й святі посудини, і книги, й одежі блаженних перших князів, що ті повішали були в святих церквах на пам’ять по собі» – між іншим пращурів самого Рюрика II та його князів-спільників.
Нищили зовсім не тому, що не могли «стримати емоцій». Навпаки, все було влаштовано із прагматичним розрахунком. Іноземних купців, скажімо, не чіпали – лише «чемно» зібрали з них викуп. Ну й, звісно, коли половці – з дозволу союзників – захоплювали в «полон» мирних мешканців, вони проводили ретельну «селекцію» – «старих ченців і черниць винищили, і старих попів, і сліпих, і кульгавих, і глухих і непридатних до роботи, тих усіх порубали. А щодо інших ченців, та інших черниць, і попів, і попадей, і киян, і синів їхніх, і доньок їхніх, то всіх їх повели іноплемінники до себе у вежі». Можливо, загарбники навіть подбали, щоб по дорозі бранцям не зіпсували «товарний вигляд» – за пошкодженого невільника работорговці платили менше.
Попередників, які плюндрували Київ у 1169 році, залишили далеко позаду. Хронікер впевнено стверджував, що «такого зла ще не було від хрещення Києва» (не тому, що хрещення супроводжувалося чимось подібним, просто для православного літописця хрещення було відправною точкою історії, «початком початків»). Саме той хронікер, який називав князя… так-так, Христолюбцем.
Залишатися в сплюндрованому Києві Рюрик II не наважився – поїхав до Овруча. Справа, звісно, не в докорах сумління – насамперед він остерігався відплати. Не так з боку киян, як з боку Романа Мстиславича – за симпатії до якого він формально і «карав мешканців» столиці. Не дарма, між іншим, остерігався, як зрозуміло з подальших подій. Але цього розу він дочекався поки згарища охолонуть. Присягнув Роману. А вже після того… вокняжився у Києві. Вп’яте.
Втім, показна лояльність переможцю якщо й допомогла Рюрику, то ненадовго. Бо влітку 1204 року Роман таки дослухався до скарг киян, захопив їхнього «кривдника» та насильно постриг в ченці – щоб дати можливість хоча б покаятись за злочини. От тільки через рік великий князь загинув. І Рюрик II одразу забув про обітницю та поквапився до Києва – княжити! Та мститися вже синам Романа. Щоправда після повернення із другого «карального походу» він сам опинився в полоні – у власного союзника, Всеволода Чермного, сина Святослава III. Так, Ольговичі вчергове продемонстрували, що мати їх за союзників було собі дорожче.
Рюрика II вчергове відправити княжити до Овруча. А коли він знову повернув собі київський престол – силою змусили підписати угоду, за якою він відмовився від нього в обмін… на Чернігів. Який вже століттями був вотчиною Ольговичів. Надто вже Всеволоду Чермному приглянувся і Київ, і титул великого князя. Втім, і з Чернігова Рюрик II продовжував інтригувати. Сподіваючись на восьмий «камбек»! І якби не його смерть у 1212 році… Іноді здається, що навіть помираючи, цей князь все одного тягнувся до такого жаданого і насправді нелюбого йому міста. Яке відповідало йому такою ж щирою нелюбов’ю.
Олексій Мустафін