«Росіяни нічого не роблять з поваги, усе – під страхом покарання. Причина цього – жорстоке правління, через яке їм і саме життя остогидло, а честь і поготів. Через це виникли у цього народу настільки гидкі звичаї, що інші народи вважають росіян шахраями, зрадниками, безжальними грабіжниками і вбивцями, лайливцями і нехлюями» – якщо ви вважаєте, що ці слова належать комусь із сучасних українців, який таким чином пояснює причини нинішньої війни, то помиляєтесь. Вони написані три з половиною сторіччя тому. Людиною, яка народилася в країні, що не межує ані з Росією, ані з нашою державою. Але при цьому відома творами, в яких до нудоти підлабузницьки захоплювалася московською державою та вмовляла українців визнати над собою владу царя.
Юрій Крижанич (а йдеться саме про нього) був хорватом. Походив із незаможної, хоча й шляхетської родини – за деякими даними шляхетство його пращури отримали у XIII сторіччі. Проте з юності його вабили не військова служба, а наукові та духовні вправи. Вчився в гімназії у Загребі, семінарії у Відні, а потім продовжив студії у Болоньї та Римі – при цьому вивчав не лише теологію та філософію, але й право та політичні науки. Особливий же хист мав до вивчення мов, яких за своє життя опанував з десяток. На талановитого учня звернули увагу і навіть зарахували конвіктором до Колегії Святого Афанасія, що готувала місіонерів – проповідників унії, тому зазвичай не приймала до навчання католиків.
Які саме підстави змусили зробити виняток – можемо лише здогадуватися. Але знаємо, що Крижанич був палким хорватським патріотом, впевненим, що звільненню його батьківщини від османської влади дуже б допомогло об’єднання зусиль усіх християнських держав. Так само він був прихильником згуртування слов’янських народів, до яких зараховував не лише католиків – хорватів, словенців, чехів і поляків, а й православних – зокрема сербів, болгар, русинів та московитів. Але при цьому залишався відданим сином католицької церкви – тож порозуміння між християнами різних конфесій бачив через унію з Римом.
Тож вибір Колегії Святого Афанасія здається все ж логічним – Крижанич готував себе до місії проповідника церковного союзу, і саме на сході Європи. Він уважно вивчав нотатки попередників, які відвідували ці краї раніше. Найвідомішими з них були словенець Зигмунд Герберштайн, посланець імператора Священної Римської імперії, та італієць Антоніо Поссевіно, легат папи римського, який допоміг укласти мир між Московією та Річчю Посполитою, але так і не домігся згоди на унію від Івана IV Лютого.
Неуспіх Поссевіно у Москві Крижанич, щоправда, міг пояснювати – хоча б для самого себе – тим, що легат не був слов’янином і його сприймали насторожено, як чужинця. А відтак сподіватися, що йому, як хорвату, вже точно вдасться досягти більшого. У 1641 році в нарисі «Про місію в Москву», молодий проповідник накидав навіть своєрідний план дій – від появи про царському дворі і «втирання в довіру» до московського володаря та його оточення до своєрідного «камінгауту» з зізнанням у справжній меті місії на останньому її етапі.
Крижанич, як і Поссевіно, був впевнений, що досить переконати царя – і його піддані слухняно виконають будь-які накази володаря. Бо вважав московитів покірливими і простодушними, яким «схизму» накинули «зарозумілі» греки. Обряд та мову богослужіння потенційний місіонер був готовий залишити такими, до яких вірні вже звикли, – головне, щоб Москва визнала хибність «грецьких книг» і приєдналася до антиосманського союзу.
Керівник Конгрегації пропаганди віри Антоніо Барберіні, однак, поставився до плану-нарису скептично. І спрямував його автора не на схід континенту, а до рідної Хорватії. З іншого боку статус загребського каноника не заважав Крижаничу час від часу здійснювати мандрівки Європою. Та розширювати і без того чималу мережу зв’язків. Деякі дослідники вважають, що саме в цей час він став єзуїтом. Налагодив Крижанич стосунки і з віденським двором. Ну а в середовищі українських греко-католиків його приймали як свого ще з часів навчання в Італії.
Єпископа холмського і белзького Методія Терлецького (того самого, якому папа Урбан VIII сказав якось «мої русини, сподіваюся, що завдяки вам схід навернеться» – до католицизму, звісно, а не загалом) Юрій взагалі вважав своїм наставником. Після кількох років служіння в Хорватії, Крижанич звернувся до церковного керівництва з проханням перевести його з Загреба саме до Холма, де Терлецький вже приготував для нього місце викладача у місцевому колегіумі. Але офіційного «відрядження» до Русі хорват так і не дочекався. Тож вирушив в мандри з власної ініціативи.
Можливо, Крижанич і справді очікував знайти в Україні приклад єднання римо- і греко-католиків у християнській любові, приклад, який можна було б поширити й на інші краї. Натомість побачив жорстку конфронтацію між громадами, кожна з яких трималася за свою «правду». Чи не найбільше хорвата здивувало, що навіть з місцевими православними він спільну мову знайшов швидше, аніж з одновірцями-католиками. Крижанича радо прийняв Адам Кисіль, каштелян чернігівський і київський, що був неформальним ватажком «православної партії» і прихильником міжконфесійного діалогу.
Саме Кисіль взяв хорватського місіонера з собою, коли у складі польського посольства вирушав на перемовини до Москви. Так Крижанич вперше потрапив до країни, яку давно хотів побачити зблизька. Щоправда, зовсім не в тому статусі, як колись планував. Та й тодішне його перебування у царських володіннях було насправді недовгим.
Цікаво, що й Річ Посполиту Крижанич залишив ледь не за кілька місяців до початку Хмельниччини. Натомість «винирнув» у Стамбулі – що цікаво, у складі посольства Священної Римської імперії. А потім повернувся до Рима, де, зокрема, впорядковував зібрання православних творів – так звану «загальну бібліотеку схизматиків». Деякі з текстів для цієї колекції Крижанич, вочевидь, привіз до Італії сам – з Русі, дунайських князівств (де також встиг помісіонерствувати) та колишньої візантійської столиці. Зрозуміло, що він готувався до нової, цього разу не такої швидкоплинної місії на сході.
За цей час, однак, ситуація у цій частині Європи змінилася справді докорінно. Внаслідок «козацької революції» Україна відокремилася від Речі Посполитої. Постала Гетьманщина, в якій церковна унія була фактично ліквідована. Нове державне утворення встигло не лише укласти союз із Москвою, а й вийти з нього, зблизившись з протестантськими Швецією та Трансильванією. Цар захопив Велике князівство Литовське, але не зміг його утримати в руках…
Імператорський двір, на який в цей час продовжував працювати Крижанич, посилення Москви не сприймав як загрозу. Навпаки – вбачав у ньому вигідну кон’юнктуру для себе. Бо все ще сподівався долучити царя до антиосманської коаліції. У Відні зустрічали одне московське посольство за іншим, а царські дипломати використовувавли цей шанс, щоб залучити на службу західних фахівців. Зустрічався з московськими посланцями і Крижанич.
Деякі дослідники вважають, що московитам навіть вдалося його «зафрахтувати». Завзятий хорват і справді невдовзі вирушив до Москви. Благословіння з Риму цього разу теж не було. Проте було доручення з Відня. Та й попрямував він «кружним» шляхом – через Україну, розорену, нагадаємо, війною. Навіщо? Можна, звісно, згадати, що в цих краях у нього колись було чимало знайомців. От тільки найвідоміші з них – Терлецький і Кисіль – на той час вже були не просто винесені плином подій на маргінес, а взагалі пішли з життя.
Тож вірогіднішою здається інша версія – до Москви Крижанич хотів потрапити не як «експат» з ворожого католицького світу, а як «свій» – слов’янин і православний. У повній відповідності із власним планом, сформульованим ще в 1641 році. На користь цього припущення говорить те, що він тепер називав себе сербом (в ті часи це була не лише етнічна, а й релігійна самоідентифікація) й усюди, де міг, демонстрував неприязнь до польської влади. Дуже схоже на «легендування» законспірованого агента.
Свою мандрівку через Україну Крижанич описав у нотатках «Подорож зі Львова до Москви». Жанр щоденника тоді був вельми популярним, проте мандрував він не лише у просторі та часі. Під час подорожі він і сам перетворився з вихованця «урбанівських русинів» на рафінованого москвофіла, принаймні на рівні публічної маніфестації. Гетьманщина була лише зупинкою на шляху цього перевтілення. Але зупинкою надзвичайно важливою.
Козацька старшина прийняла гостя з великою повагою. Втім, найтісніше він майже одразу зійшовся з ніжинським протопопом Максимом Филимоновичем, ідейним ватажком промосковського угрупування в Гетьманщині, невдоволеного Гадяцькою угодою та її ініціаторами – гетьманом Іваном Виговським та генеральним писарем Юрієм Немиричем. Мандрівник жив у домі Филимоновича і брав участь в зустрічах його спільників.
Ключовою фігурою серед них був Василь Золотаренко, брат сумнозвісного Івана, відомого кривавими розправами над литвинами-білорусами, які не хотіли визнавати московської влади. Втім, і самого Золотаренка Крижанич згодом описував як людину надзвичайно жадібну, яка для власного збагачення не зупинялася перед грабунками, не оминаючи навіть церков. Втім, знайомство із ним місіонер вважав корисним, тому підтримував з Василем приязні стосунки.
Своєрідним «пропуском» до кола москвофілів для Крижанича стало його «Звернення до черкасів», в якому він лякав українців «поверненням ляхів» в разі порозуміння з Річчю Посполитою та розхвалював «принади» перебування під «царською рукою», не гребуючи при цьому відвертою брехнею. Цікаво, що писав цей опус хорват просто в розпал війни з Москвою – саме в цей час відбулася битва під Конотопом. А невдовзі став свідком (якщо не співучасником – принаймні на рівні пропагандистському) промосковського заколоту в Ніжині на чолі з тим самим Василем Золотаренком, під час якого загинув Юрій Немирич. Саме з цього заколоту і почалася доба Руїни – із стрімким поворотом Гетьманщини в бік Москви.
Проте Крижаничу всі ці події зіграли на руку. Він таки потрапив до царської столиці – ще й з прізвиськом «Юрія Серблянина», репутацією талановитого промосковського пропагандиста та з найкращими рекомендаціями від московських же агентів в Україні. Не останню роль зіграли й обіцянки прибульця «відкрити підступи іноземців».
Як там було, але прибульця взяли на службу до Палацового приказу перекладачем. І принагідно дозволили укласти… російську граматику – на той час її просто не існувало. Треба визнати, що з цим завданням Крижанич впорався справді блискуче. Його й досі на цій підставі часто називають «винахідником російської мови» (іноді – зі сміливим висновком, що до появи в Москві цього вченого хорвата такої мови взагалі не було).
У відповідності із тим же планом 1641 року Крижанич почав «втиратися в двіру», зав’язуючи стосунки із місцевими можновладцями. З його власних слів ми знаємо про знайомство Юрія з царським вихователем (і водночас дуже впливовою політичною фігурою) Борисом Морозовим. Є свідчення про контакти з другом і фаворитом Олексія I Федором Ртищевим та керівником дипломатичного відомства Афанасієм Ординим-Нащокіним.
Іноді припускають, що прибульцем цікавилися також вихідці з Русі – так звані «латинники» – Сільвестр Медведєв та Симеон Полоцький, проте їхнє становище при дворі було непевним, відтак великої користі для місії Крижанича вони не мали, швидше могли дискредитувати образ «православного москвофіла», який той наполегливо створював. Втім, до будь-яких іноземців в Москві ставилися з підозрою. Були приставлені шпигуни й до Крижанича. І вони хорвата таки викрили.
Сам він згодом зізнавався, що видав себе сам – нібито «необережним словом». До того ж відмовився пройти обряд «повторного хрещення» – його насправді вимагали навіть від православних русинів, що прибували до Москви, тож це була радше рутинна процедура, щось на кшталт штампу про реєстрацію в документах. Як там було, але владцям стало зрозуміло, що найнятий перекладач – католик, а можливо й єзуїт (інакше б навіщо він приховував власне віросповідання?). Крижанича зі служби звільнили та вислали. Але не за кордон, а в сибірський Тобольськ.
Покарання, втім, було за російськими мірками, доволі м’яким. Адже не йшлося про якійсь важкі роботи. Навпаки. Засланцю сплачували непогане утримання, ніяк не обмежували його спілкування – відомо що він зустрічався і з російськими дипломатами, і з опальним протопопом Авакумом. Місцевий воєвода і митрополит ставилися до Крижанича з повагою і приязню. Але сам він, звісно, почував себе не найкращим чином, бо скаржився, що «всьому світові безпомічний, некорисний і непотрібний, бо ніхто від мене не вимагає ані жодного рукоділля, ані послуги, ані поради, ані допомоги, ані праці».
Для діяльної людини європейських звичок це було тяжке ув’язнення, чимось схоже на опалу Овідія – з врахуванням, звісно, різниці між причорноморським і сибірським кліматом.
Крижанич у засланні писав, щоправда, не вірші. Він завершив працю над російською граматикою, яку розпочав ще в «білокам’яній», та написав ще кілька трактатів, найвідомішим з яких називають «Політику» (інша його назва – «Розмови про владу»). З їхньою допомогою він намагався чи то домогтися царського прощення, чи то вплинути на московські урядові практики так би мовити «дистанційно». Саме тому до змісту «сибірських творів» Крижанича варто ставитися з обережністю (як, власне, і до всіх інших, написаних з очевидною політичною метою) – розуміючи, що вони є сумішшю власних переконань автора з його ж уявленнями про бажання удаваного замовника, тобто царя Олексія I та його найближчого оточення.
Коли Крижанич, скажімо, лаяв засилля в Московії іноземців (дивне твердження, з огляду на справжню кількість чужинців в цій країні на той час) – він радше підігрував поширеним тоді серед його потенційних читачів ізоляціонізму і ксенофобії. Бо й сам народився досить далеко від Москви. Та й під німцями розумів радше лютеран з Північої Європи, аніж власних одновірців і тим більше імператора, чиє завдання виконував. Теж саме стосується й інвектив проти релігійного «чужобісся» – цей термін він вигадав сам, і дуже цим пишався.
Цікаво, що при цьому Крижанич закликав до поширення освіти і заохочення підприємницької активності – посилаюсь на приклад саме протестантських країн, Англії та Нідерландів. Добре знаючи, що в обох країнах влада володарів є обмеженою, він не втомлювався вихваляти самодержавство як найкращий державний устрій, покладаючи провину за можливі «ексцеси» не на монархів, а не негідні закони. З царів він наважувався критикувати хіба що Івана IV – за надмірне «людодерство», але і його засуджував дуже обережно. Лише завдяки необмеженій владі, переконував Крижанич, можна позбутися «гідких звичаїв московитів», які викликають таку відразу в сусідів (ту саму схильність до шахраювання, зради, грабунку та вбивств), хоча сам визнавав їх вихованими саме жорстокістю російського правління і загалом не притаманними іншим слов’янам.
Втім, логічних неув’язок у міркуваннях Крижанича і без цього було чимало. Адже царів, чиїми підданими нібито «гидують» інші народи, він закликав стати на чолі усіх слов’ян. «Загальнослов’янську» мову – він конструював переважно зі слів, які вважав російськими, хоча насправді церковні книги, на які він посилався, були перекладені староболгарською, а про сучасну йому болгарську цей «мовний конструктор» відгукувався зазвичай зневажливо.
Тим не менше, варто визнати, що саме з рук Крижанича Москва отримала більш-менш докладну доктрину своєї внутрішньої та зовнішньої політики. Яка підносила царів у їхніх власних очах. І водночас обґрунтовувала «природність» експансії. Проте ідеї для свого твору автор брав не зовсім не з власної голови – він просто викладав на папері те, що побачив, почув і відчув в Москві, надаючи навіть відверто людожерським маренням літературної форми і доповнюючи їх «для солідності» посиланнями на відомих в Європі авторитетів.
Крижанич, між іншим, не обмежувався лише загальними міркуваннями. Цілком практичні рекомендації щодо поглинання України, сформульовані ним у вже згаданому «Зверненні до черкасів», – із обмеженням термінів правління гетьманів, змінами процедури призначень, використання проти співвітчизників самих українців – почали втілюватися в життя саме в той час, коли сам «консультант» відбував заслання у Тобольську.
Під час сибірського ув’язнення Крижанич сформулював ще й програму захоплення Криму. Для цього він бачив щонайменше чотири мотиви – серед яких були не лише отримання виходу до моря річками, що течуть з московських теренів, а й вигідне географічне розташування півострову та його близькість до Стамбула, природні багатства краю, пасовиська, які годують таких потрібних для царського війська коней, зручні гавані для кораблів…
Показово, що жодного слова про мешканців краю в цьому переліку не знайшлося. І це прозорий натяк, що загарбникам воно було просто «непотрібне». Не менш цинічно Крижанич формулював і приводи для загарбань – мовляв, «християни завжди можуть праведно воювати проти ворогів свого Бога», та й взагалі «проти південних народів: кримців, ногайців та всіх татар завжди існує справедлива причина війни».
Звісно, віденський двір, про інтереси якого хорватський місіонер ніколи не забував, також був зацікавлений каналізувати енергію Москви в кримському напрямку – це одночасно сковувало сили потужного союзника османських султанів, яким були Гераї, та залишало Балкани у сфері впливу Священної Римської імперії. Показовий, в цьому сенсі заклик сибірського засланця до царя зосередитися лише на війні з Кримом, не намагаючись діяти одночасно в інших напрямках, адже до того Олексій I і справді воював переважно з Річчю Посполитою та Швецією.
В літературі поширена думка, що в Москві не розуміли і не поділяли ідей Крижанича, які нібито «випереджали свій час». Але факти свідчать радше про зворотнє. Навіть його «ранні» твори про Україну взяли на зберігання до Посольського приказу, а відтак найімовірніше їх зачитували самому царю разом із новинами – і, судячи з ретельного втілення рекомендацій, урядовці їх брали до виконання. Військові дії проти Криму розпочали вже за кілька років після появи відповідного проекту Крижанича. «Політику» Олексій I взагалі отримав одразу – лише вона була написана, а його син і спадкоємець Федір III навіть хотів її видати друком.
Втім, від цього володаря Крижанич отримав куди більший подарунок – йому таки дозволили повернутися до Москви, а потім і виїхати за межі держави. І можливістю він поквапився скористатися якнайшвидше, не відволікаючись на колись заплановані «камінгаути» і спроби переконати царя в перевагах унії. В успіх подібних кроків колишній палкий місіонер, схоже, вже не вірив.
Показово, що оселився Крижанич у Речі Посполитій, владу якої ганив у своїх творах. Остаточно приєднався до єзуїтів – за іншою версією просто відновив свою активність в ордені. Певний час жив у домініканському кляшторі у Варшаві. Втім, при цьому і надалі працював в інтересах Відня – зокрема агітуючи за союз поляків з імперією, спрямований проти Османів.
У 1683 році Крижанич – у складі війська Яна III Собеського – й сам вирушив на захист столиці імперії, яку турки в цей час взяли в облогу. Під час славетної битви він і загинув. Як справжній шляхтич. За іронією долі це могло статися (деякі з дослідників дотримуються саме цієї версії) в таборі запорожців, про вдачу яких за кілька років відгукувався дуже неприязно. Що ж, тепер Юрій бився з ними по один бік, і свою думку міг змінити – як насправді робив у своєму житті не раз.
Через три роки Москва приєдналася до Священної Ліги, що боролася проти османів, – як цього мало не все своє життя домагався Крижанич. Війна завершилася Карловицьким миром та звільненням рідної для нього Хорватії з під турецької влади (щоправда, є версія, що народився він під Біхачем у Боснії, яка залишалася османською майже до кінця XIX сторіччя). А ідеї хорватського публіциста взявся втілювати в життя інший син Олексія I – Петро. Йому, щоправда, допомагали ті самі німці, яких Крижанич здебільшого лаяв. Та українці – принаймні ті з них, що пов’язували своє майбутнє з імперією, але вже не Габсбурзькою, а Російською. Зрештою, москвофілів вистачало не лише серед південних слов’ян.
Олексій Мустафін
