Історія для кожного народу є корінням, що додає міцності і не дає політичним буревіям сучасності вирвати його з рідної землі. Чим глибшим є це коріння – тим впевненішім відчуває себе народ. Тож нічого дивного немає в тому, що й держави намагаються «устародавнити» свою історію, шукаючи «точку відліку» у глибокій минувшині, навіть якщо від цієї минувшини залишилося обмаль згадок.
День української державності – одне з наймолодших свят в офіційному календарі, але встановлений він з огляду на події більш ніж тисячорічної давнини, на честь князя Володимира Великого та хрещення ним Русі. Звісно, певна іронія полягає в тому, що відзначають його в день смерті (а відтак поминання) володаря – але в нас не так вже багато подій того часу, датувати які ми можемо хоча б з відносною точністю, тим більше до дня. Тож обираємо з тих, що є.
Володимир і справді зіграв непересічну роль в історії України. Хоча на чолі Русі опинився, якщо вже відверто, лише за примхою долі. Бо був молодшим, до того ж позашлюбним сином Святослава Хороброго. Звісно, випадки, коли байстрюк ставав володарем, траплялися не тільки в українській історії. Той же Вільгельм Завойовник – до того, як він завоював Англію, – мав навіть прізвисько «Бастард». Щоправда, його батько, нормандський герцог Роберт Диявол вже після народження Вільгельма таки одружився з його матінкою Герлевою. В головне – майбутній Завойовник був його єдиним сином.
У Володимира ж були старші брати. Ярополк, який успадкував Київ і святославів престол, та Олег, якому батько віддав в управління Древлянську землю. І сварка між ними (чи радше між їхніми дружинами) та загибель Олега були цілком випадковими. Проте Володимир, відправлений Святославом аж до Новгорода (літопис, схоже, свідомо занижує статус цього «відрядження», хоча з візантійських джерел ми знаємо, що за правління Ігоря в цьому місті «сидів» сам Святослав, тобто єдиний і цілком законний спадкоємець), побачив у загибелі брата недвозначне попередження. Рятуючи своє життя, він втік «за море», до Швеції.
Втім, втеча зрештою змусила його визначитися з «життєвими пріоритетами» – завершити життя нікому непотрібним вигнанцем, (таких тоді вистачало) чи все ж кинути виклик Ярополку – як не крути, абсолютно легітимному київському володарю, старшому, законному сину Святослава, який особисто передав йому свій престол. Володимир вирішив боротися. І врешті-решт переміг.
В чомусь це, знову ж таки, було «нормандське завоювання» – хіба що Вільгельм підкоряв країну, в якій до того і не був, а Володимир нібито повертався на батьківщину. Втім, навіть прихильний для князя літопис в розповідях про окремі епізоди цієї «одіссеї» – те ж зґвалтування Рогніди чи виманювання Ярополка на вірну смерть у Родні — дає зрозуміти, що для третього сина Святослава це була все ж радше «Іліада», з Києвом-Троєю як трофеєм для загарбника-переможця.
На берегах Дніпра Володимир спочатку почував себе і справді не надто комфортно. Але він, схоже, вирішив, що для успіху потрібно не підлаштовуватися під оточення чи обставини, а нав’язувати власний «порядок денний». І діяв саме так – почавши фактично будівництво нової держави, фундаментом для якої, звісно, була Русь доби Ігоря, Ольги і Святослава, але по суті вона була вже іншою. Розрив з традиціями вимагає неабиякої, іноді навіть безоглядної хоробрості та внутрішньої «свободи від умовностей». Годі було б чекати їх від Ярополка чи Олега, княжичів, народжених із «золотою ложкою» у роті. А ось у бастарда Володимира вони, вочевидь, були.
Найрішучішим кроком для тогочасної людини була, звісно, «зміна віри» (та й не лише для тогочасної – навіть у президентському указі іншого Володимира про запровадження Дня української державності з усіх дій князя згадане насамперед хрещення). Літопис намагається представити рух володаря до «віри Христової» хай і звивистою, але лінією – із визначеним провидінням фіналом. Наші сучасники, люди переважно світські, бачать радше «броунівський рух» між язичництвом, ісламом, юдаїзмом і двома варіантами християнства. Проте видається, що впорядковував ці «ідейні пошуки» все ж таки єдиний мотив – хіба що Володимир дивився не так вперед, як відштовхувався від минулого.
Оновлюючи язичництво, готуючись стати християнином чи навіть – якщо розглядати версію Омеляна Прицака і Михайла Брайчевського – приймаючи іслам, князь насамперед розривав з попередньою традицією і шукав придатну (для нього особисто звісно) альтернативу.
Язичницький пантеон, який Володимир спробував утвердити спочатку, для киян був таким же нововведенням, як і християнське єдинобожжя. Чого варте хоча б «головування» у ньому Перуна – бога радше балтського, аніж слов’янського, тим більше південного, чи наявність аланських Хорса з Сімарглом. Можна, звісно, вважати, що тим самим володар намагався інтегрувати до спільного культу вірування неслов’янських племен, що опинилися під його владою, але, як на мене, це трохи заскладне пояснення. Радше збирав докупи усіх відомих йому богів заради того, щоб утвердити першість Перуна, як бога-князя, покровителя його дружини.
Визнання єдності і сувора ієрархія монотеїстичних релігій насправді ще більше відповідали прагненням Володимира, аніж сконструйований нашвидкуруч язичницький «неокульт». При цьому неофіт отримував вже «готовий» і перевірений кількома століттями «продукт». Зовнішніх союзників. Та долучався до великого християнського (або ж мусульманського – однак проти цього вибору «грала» віддаленість Русі від центрів ісламської цивілізації) світу. Саме це зрештою і визначило вибір князя.
Водночас Володимир передбачливо намагався уникнути ситуації, коли б хрещення сприймалося як визнання васальної залежності від православної метрополії – Візантії. Звідси й вимога руки ромейської принцеси (в Константинополі сприймали її шлюб з «варваром» як мезальянс, але змушені були на нього піти), і похід на Херсонес, і надання військової допомоги «брату-василевсу» (те, що таким чином князь здихався найбунтівливішої частини своєї дружини, приємний, але все ж таки бонус) – все це мало доводити, що Русь є не підданою, а саме союзницею імперії.
Разом з тим Володимир фактично відмовився від моделі взаємодії з Візантією, яка знову ж таки традиційно «годувала» його передників. Успадкованої насправді ще з тих часів, коли руси були збройними ватагами мандрівних купців-норманів. Цю модель досить детально описав Костянтин VII Багрянородний. За його словами, князі збирали з підконтрольних їм племен данину, яку спочатку звозили до столиці, а потім – коли відкривалося судноплавство Дніпром — везли на продаж до Константинополя. Київ таким чином виконував функцію торговельного складу, а його володарі «працювали» постачальниками Константинополя.
Проте Русь Володимира остаточно виросла з кокона «озброєної торгової корпорації» і почала набувати рис територіальної держави. Її володар збирав данину насамперед до власної скарбниці, та й потреб, на які витрачати зібране, цілком вистачало «на місці». І вже точно Володимир не бажав ділитися «долею» з печенігами, через землі яких велася торгівля з Візантією, — щонайменше він мав пам’ятати, чим завершилася сварка із степовиками для його батька Святослава. А йшлося, нагадаю, саме про здобуте ним під час походу до Візантії (торгівлею чи зброєю – хану Курі було байдуже)
Інша справа, що самі печеніги звикли до регулярної сплати русами «відступного», яке, вочевидь, було досить вагомим для них джерелом доходів. Схоже, що й Володимир спочатку його платив. Адже печеніги не заважали, скажімо, його «херсонеському» походу. А ось після нього виплати, схоже, припинилися.
Прикметно, що буквально наступного року після хрещення Русі Володимир почав завзято будувати в своїх володіннях фортеці й зводити оборонні вали – використовуючи, втім, і ті споруди, які існували вже за кілька століть до нього, так звані «Змієві вали». Вочевидь, князь розумів, що печеніги, не отримавши звичного «відкату», прийдуть за ним до Русі. І не помилився. Степовики з’явилися. Зі зброєю в руках.
Чим завершилася ця війна, ми достеменно не знаємо, літопис використовує обтічні формулювання, які дозволяють припустити, що «зійшлися десь посередині», а сплату «відступного», чи то пак данини відновили (або ж обіцяли відновити). Через три роки ситуація повторилася. І що показово – печеніги не палили міста, не плюндрували поля, вони продовжували вимагати виплат. Запропонували навіть уникнути зайвих смертей серед вояків та вирішити справу… двобоєм бійців з двох сторін – саме про цей епізод і розповідає славнозвісна легенда про Кожум’яку. Та й наступного разу за даниною печеніги прийшли знову ж таки через три роки…
Втім, Володимир вмів бути послідовним і переконливим. Зрештою, йому вдалося привчити сусідів до думки, що данини більше не буде. Та й всередині печенізького об’єднання невдовзі почалися усобиці. Викликані, зокрема, поширенням в степах християнства та ісламу. Майже як в прислів’ї – те, що Русі допомогло зміцнитися, їхніх сусідів знесисило.
Між іншим, «слово Боже» печенігам ніс Бруно Квертфуртський – з відома і за підтримки Володимира – тож можна розглядати цю місію і як своєрідну інформаційно-психологічну спецоперацію князя. Хоча, швидше за все, він просто хотів залучити частину степовиків на свій бік (як зрештою стало з так званими «чорними клобуками»), а те, що це спровокувало конфлікти між племенами чи ватажками, було лише побічним ефектом, втім, корисним для Русі.
З іншого боку, покладатися лише на взаємне поборення суперників було щонайменше ризиковано. Та й мешкали в степах не лише печеніги, а й огузи і куди небезпечніші для Русі половці (які, втім, до наших країв дісталися лише за онуків Володимира). Тож князь продовжував зміцнювати оборону, вибудовуючи цілі захисні лінії з опорними пунктами (не лише фортецями, а й справжніми містами). Службу на цих рубежах несли збройні вояки-витязі, місцевий аналог західноєвропейського рицарства. Звісно, це не була феодальна система в класичній формі (вона в цей час і в Західній Європі лише зароджувалася), але тренд був очевидний.
«Сеньоріальну ієрархію» почали будувати і «згори». За правління попередників Володимира підконтрольні Києву племена зберігали певну самостійність та навіть власних князів (що там казати, за поширеною версією навіть мати Володимира Малуша була донькою древлянського князя). Володарів це влаштовувало – поки ці племена сплачували данину, в їхні «внутрішні» справи навіть не намагалися втручатися. З іншого боку, це призводило до того, що кожний новий князь був змушений принаймні частину з племен «примучувати» по-новому, так би мовити, «перезбираючи» свою державу.
Володимир вирішив покласти цьому край. Керувати підкореними землями він доручав людям, відданим йому особисто, насамперед родичам, зрештою лише синів – рідних і названих – в нього було щонайменше дванадцять. Це, між іншим, цілком відповідало тодішньому уявлення про державу як про вотчину великого князя (між іншим, сам титул великого князя першим почав використовувати саме Володимир) – але разом з тим, як сама князівська родина розросталася та «розгалужувалася», і стосунки між родичами оформлювалися у щось подібне до «феодальної драбини», на горі якої стояв великий князь київський, а далі по щаблях йшли князі, князі поменше, княжата тощо.
Розповідаючи про князівську родину, ледь не назвав Володимира і його родичів Рюриковичами. Але це був би очевидний анахронізм. Таке «прізвище» з’явилося в них лише згодом. Як, власне, і сама звичка вести родовід князів від легендарного Рюрика. До нас, звісно, дійшло зовсім небагато повідомлень з володимирового часу і тим більше документів, ним датованих. Але факт залишається фактом – у жодному з них навіть за синів Володимира ім’я Рюрика не зустрічається. Що, між іншим, дає підстави деяким з дослідників вважати усю цю легенду штучною конструкцією, створеною пізнішими літописцями з цілком визначеною політичною метою. Через кілька століть і родовід московських володарів почали вести від римського імператора Августа.
Про що ми можемо казати напевно, так це про те, що знаменитий тризуб, який тепер є національним гербом України – це не «герб Рюриковичів», а особистий знак самого Володимира. Так, в його родині і до нього, та й пізніше кожний володар використовував схожі на володимирів тризуб особисті знаки – хтось тризуби, хтось двозуби. І можна сказати, що всі вони мають спільне «сімейне» походження, або ж складають символічну традицію. В цьому «революціонер» Володимир був цілком собі консерватором.
Революційним було застосування цим князем тризуба. Адже він з’явився на карбованих ним монетах. І це були перші монети, карбовані на Русі. До того ж і срібні, і золоті – це міг собі дозволити далеко не кожний європейський монарх. Це не означає, що до Володимира в наших краях монети не ходили. Навпаки. Але поки Русь була отією «озброєною торговою корпорацією», її потреби цілком задовольняли гроші, карбовані в інших краях. Зрештою тоді й товари здебільшого експортували, тож і потік монет ішов до Русі.
За Володимира, зрозуміло, вивіз товарів до Візантії та мусульманських країн тривав (хіба що потік рабів міг скоротитися, не тільки тому, звісно, що торгувати невільниками християнському володарю було некомільфо, просто холопи були потрібні і на батьківщині). Але для князя монети були не лише засобом розрахунку чи накопичення. Це була ознака суверенітету, без якого Русь не могла стати «своєю» в колі європейських і загалом християнських монархій.
Не завжди це визнання давалося безболісно. Воювати Володимиру довелося не лише з Візантією та печенігами, а й з Польщею – за так звані Червенські міста. Проте саме на польській князівні він зрештою одружив свого названого (і старшого за віком) сина Святополка. Ще один син, Ярослав, взяв шлюб із шведською принцесою. А доньок Володимир видав заміж за угорського та польського князів. І навряд чи хтось наважився б їм сказати, що їхній батько був бастардом.
Воно й зрозуміло – адже для сусідів Володимир був насамперед могутнім володарем, союз з яким був почесним, а головне корисним. Але чи став би він таким володарем, якщо б не починав з «низького старту»? Чи міг би досягти успіху – і як революціонер, і як державотворець? Звичайно, Володимир був не єдиним правителем, що увійшов до історії з епітетом Великий. Але він точно отримав його справедливо. Як кажуть – «по заслугах».
Олексій Мустафін
