Ставлення до великого князя Вітовта в українській історичній літературі є неоднозначним. З одного боку – очевидне захоплення рішучим і сильним володарем, безумовно «своїм», який, попри несприятливі обставини, відновив самостійність Великого князівства у його стосунках з Польщею та «майже» здобув королівську корону. З іншого – ніде правди діти – саме Вітовт наполегливо обмежував самостійність давніх князівств Русі, насамперед Київського, замінюючи майже незалежних їхніх правителів – таких як Володимир чи Скиргайло – на своїх намісників, які, хоч і мали князівські титули, були по суті лише виконавцями волі великого князя.
Але навряд чи в цьому варто вбачати якусь «антиукраїнську» спрямованість вітовтової політики. Люди того часу просто не мислили «національними» категоріями – принаймні в тому сенсі, як розуміємо їх ми сьогодні. Та йшлося тоді не так про відносини між Литвою та Руссю, як про стосунки всередині однієї великої родини (литовської за походженням). Адже й сам Вітовт, і Володимир із Скиргайлом були Гедиміновичами. Перерозподіл їхньої спільної по суті спадщини мав утвердити великого князя в статусі «голови сім’ї» і забезпечити визнання цього статусу іншими, навіть старшими за віком родичами.
Що ж до Києва, то його роль у державі Вітовта була аж ніяк не упослідженою. Великий князь вважав його однією із своїх столиць і час від часу навіть мешкав у місті з усім своїм двором. Ще значущою була роль Києва як духовного центра – щонайменше для православних підданих, які складали у Великому князівстві більшість. І більшу частину свого правління Вітовт намагався ще більше піднести давню столицю Русі – продовжуючи політику попередників, свого дядька Ольгерда та кузена Володимира.
Парадокс полягав в тому, що зацікавленості в цьому не демонстрували… самі православні очільники – київські (принаймні за своїм титулом) митрополити. Петро Ратенський, скажімо, хоч і походив з Волині, врешті-решт вирішив перебратися до Володимира-на-Клязьмі – не в останню чергу тому, що звідти йшов прямий річковий шлях до столиці Улуса Джучі, з володарями якого владика намагався підтримувати приязні стосунки. Спадкоємці – Феогност та Олексій – взагалі мешкали переважно у Москві.
Таке нехтування давньою столицею викликало обурення вже в Ольгерда. Який вважав, що проблема має бути вирішена одним з двох способів – або чинний митрополит має повернутися на береги Дніпра, або замість нього патріарх константинопольський має призначити іншого. А якщо це не захоче зробити константинопольський владика – призначити нового очільника церкви на Русі може якийсь інший владика, скажімо, болгарський.
Словами Ольгерд не обмежився. Митрополитів «від болгар» запрошували навіть двічі – хоч паства й не поспішала їх приймати. Врешті-решт в Царгороді визнали слушність ольгердових аргументів. Або ж вирішили не ризикувати втратою впливу у Великому князівстві. В 1375 на чолі київської митрополії поставили нового владику – Кипріяна. Попередник, Олексій, щоправда, поступатися місцем йому не хотів, і намагався утримувати під своїм омофором хоча б заліські єпархії. Але після його смерті і вони перейшли під владу Кипріяна.
Інша справа, що й новий митрополит до Києва не був прив’язаний. І теж подовгу жив у Москві (хоча його стосунки з тамтешніми князями важко назвати рівними). Але Кипріян принаймні зберігав приязні стосунки з київським князем Володимиром. А коли того усунув від влади Вітовт – і з Вітовтом.
Більше того – в 1397 році – у згоді з великим князем Кипріян звернувся до Константинополя з пропозицією скликати на теренах Русі… вселенський собор. Патріарх був заскочений, і з цього проєкту зрештою нічго не вийшло. Проте сам факт такої пропозиції свідчить, що масштабність була притаманна не лише світським, а й церковним планам Вітовта.
Інша справа, що після поразки на Ворсклі великий князь змушений був звузити горизонт своїх амбіцій і зосередитись на утриманні та зміцненні своєї власної держави та особистої влади над нею. Втім, вже умови Віленсько-Радомської унії 1401 року засвідчили, що Вітовту із цим завданням вдалося впоратися. Тож він повернувся до «наступу» на церковному напрямку. Показово, що останні роки свого життя Кипріян провів саме у Великому князівстві, більше того – у Києві. І вів інтенсивні перемовини як з самим Вітовтом, так і з його кузеном, польським королем Владиславом II Ягайлом. Що, звісно, не дивно – адже королю належала, зокрема, Галичина, православні приходи якої Кипріяну вдалося повернути до складу київської митрополії.
Вочевидь йшлося про творення «симфонії» між світською владою двох держав з одного боку і православною церквою Русі. І навіть повернення митрополита перед самою смертю до Москви загальної тенденції не змінило. Навпаки. Вітовт вважав, що й наступника Кипріяну має підібрати саме він. Великий князь вирішив, що найкраще з цією місією впорається полоцький єпископ Феодосій, який отримав свою кафедру саме з кіпріянових рук. Тому Вітовт звернувся до Константинополя з пропозицією визнати Феодосія митрополитом.
Проте в патріарха Матфея, схоже, були інші плани. Погодитися з Вітовтом для нього означало санкціонувати процедуру, за якою світська влада мала б вирішальний вплив на київську митрополію, а патріархія перетворювалася на звичайно «реєстратора» її рішень. Тому в затвердженні кандидатури Феодосія він відмовив, натомість призначив митрополитом грека Фотія – попри те, що той не знав слов’янських мов і до того взагалі на був у Східній Європі.
Для Вітовта це було доволі болючим ударом по амбіціях. Але він вирішив проковтнути образу. Що, між іншим, свідчить про те, що перша його пропозиція не містила особистого підтексту і він аж ніяк не намагався проштовхнути на посаду саме Федосія. Великий князь зрештою погодився навіть з кандидатурою Фотія, але за однієї – справді важливої для нього – умови. Новий митрополит мав мешкати в Києві.
Фотій невдовзі прибув до Литви і вочевидь дав таку обіцянку Вітовту. За що був щедро ним обдарований. Володарю могло навіть здатися, що проблема вирішена навіть краще, аніж він розраховував від початку. Але, як кажуть, було одно але. За кілька місяців митрополит… передумав. І поїхав до все тієї ж Москви. Чи то вітовтова «турбота» здалася йому надто обтяжливою, чи то в Заліссі він побачив можливість диктувати власні умови – тамтешній князь Василь I і справді погодився називати себе «слухняним сином» Фотія.
Як там було, але Вітовт був заскочений і обурений. Розсипалася будова «симфонії», яку він зводив не одне десятиріччя. Втім, і здаватися, він теж не збирався. Тож вирішив домогтися призначення нового митрополита. Замість Фотія. На кандидатурі Феодосія він вже не наполягав. Бо знайшов, як йому здавалося, кращу. Давнього соратника покійного Кипріяна, а за деякими даними навіть його небожа (у цій версії, щоправда, є доволі обґрунтовані сумніви) – болгарина Георгія Цамблака.
Кипріян викликав Григорія до себе буквально напередодні своєї смерті – про неї Цамблак дізнався просто в дорозі, коли вже перебував в Литві. Саме тоді він, схоже, вперше зустрівся з Вітовтом. І справив на нього неабияке враження. Саме цим можна пояснити, що саме на Григорія великий князь врешті-решт і вирішив зробити ставку. Втім, Феодосій теж в накладі не залишився, вже невдовзі він отримав сан архієпископа.
Звісно, Григорій – як і Фотій – не був місцевим. Але слов’янином, що до того ж мав досвід служіння не лише в Болгарії, а й у Сербії та близькій до Русі Молдові – а тому ситуація у Великому князівстві вже точно не була для нього «табула раса». Болгарські зв’язки Цамблака, щоправда, могли дратувати Константинополь, де з чималими ревнощами ставилися до зростання впливу сусідів, але Вітовт (може й не зовсім передбачливо) бачив у цьому не проблему, а перевагу.
На користь нової кандидатури «від великого князя» була й безумовна відданість Григорія православній ортодоксії – ще й у найбільш ригористичній формі (так званого ісихазму) та неабиякі літературні таланти – навіть його супротивники визнавали, що твори Цамблака складені яскравою і водночас живою мовою, а за рівнем релігійного кругозору він аж ніяк не поступався греку Фотію.
В тому, щоб призначити до Києва нового митрополіта в той час, коли його попередник був живий, але перебував у Заліссі, теж не було нічого нового. Саме так, варто нагадати, призначили і Кипріяна. От тільки Константинополь вирішив не повторюватися. Хоча б тому, що конкурент Кипріяна Олексій був місцевою креатурою московського князя, а Фотій – греком, призначеним самим патріархом просто напередодні.
Але й Вітовт цього разу «закусив удила». Дізнавшись про відмову, він скликав у Новогрудку собор православних ієрархів Великого князівства і домігся утвердження Григорія митрополитом вже його рішенням. Знову ж таки, із посиланням на прецедент у церковній історії давньої Русі – саме так київським митрополитом у XII сторіччі став Клим Смолятич. Посилання великого князя на досвід Рюриковичів взагалі показове, адже він не лише вважав себе їхнім законним спадкоємцем, а й захисником київської традиції загалом, або ж, за його власними словами утвердження «честі Русі на своїй землі».
При цьому Вітовт «ведикодушно» дав новому патріарху Євфімію II можливість «змінити точку зору» і затвердити ухвалу собору своїм власним рішенням на користь Цамблака. А щоб «допомогти» із цим спрямував до Константинополя, що в цей час страждав від нападів ворогів, допомогу збіжжям – між іншим, саме у повідомленні про цю «хлібну допомогу» візантійській столиці вперше був загаданий Хаджибей – теперішня Одеса.
Подарунок, щоправда не допоміг. Євфімій II підтвердив попереднє рішення, що й назвав Григорія «самосвятом», який заслуговує на відлучення від церкви. В літературі поширена думка, що Цамблак і справді був підданий анафемі. Але це припущення протирічить подальшим подіям. Якщо б йшлося про анафему – він просто не міг би займати будь-які високі посади в церковній ієрархії. Тож це була радше погроза, і якщо утверджений Новогрудським собором митрополит таки був покараний, то значно меншим покаранням.
Схоже, що гра патріарха була складнішою. Він хотів викликати до себе обох конкурентів – Григорія та Фотія до Константинополя, щоб вирішити питання самому, а не за підказкою ззовні. Патріарші запевнення в тому, що він не визнає Цамблака, висловлені в листі на ім’я Фотія, мали переконати московського владику прибути на суд, – але не справили на нього належного враження. І Константинополь (можливо все той же Євфімій II, але ймовірніше вже його наступник Йосип II) фактично визнав статус-кво за «кипріяновою моделлю – київською митрополією у Великому князівстві та Польщі де-факто керував Григорій, а заліськими єпархіями – Фотій.
Щоправда, Київ новий церковний очільник у цей час змушений був залишити – адже місто стало жертвою нападу Едигея (за іронією долі подібним чином кількома роками раніше від «едигеєвої люті» змушений був тікати і його конкурент Фотій). В північній столиці Великого князівства, Вільні, Григорій почував себе щонайменше у більшій безпеці. Але таке переміщення вважалося тимчасовим – і при першій нагоді митрополит мав повернутися на береги Дніпра.
З іншого боку – без визнання Цамблака Йосипом II, він просто не міг би вже за рік вирушити до Констанца – на собор західної церкви. Де не лише представляв свою православну паству та володарів – Вітовта та Владислава II, а й певною мірою висловлювався від імені самого патріарха – ще й в присутності офіційних візантійських представників.
Знову ж таки, повідомлення західних джерел про відвідини київським митрополитом Констанца часто інтерпретують як свідчення прагнення Вітовта (та й самого Григорія) до укладання унії з католицькою церквою. Але радше видають бажане за дійсне. Заперечувати проти єдності усіх християн як загальної ідеї Цамблак, звісно, не міг – це, зрештою, протирічило б і самому православному вченню. Однак він твердо стояв на захисті ортодоксії, а будь-яке об’єднання допускав лише на основі соборної згоди із визнанням усіх важливих для східного християнства догматів.
Непохитність Цамблака – при тому, що самі візантійці в цей час були більш схильні до компромісів – викликала щире захоплення навіть у Константинополі, що вже казати про паству самого митрополита. Більше того – навіть прихильники Фотія, що ганили «самосвята» останніми словами, жодних закидів у якійсь поступливості католикам на адресу опонента не висловлювали.
Що ж до Вітовта, то йому місія Цамблака потрібна була не для обговорення умов унії. Йому треба було спростовувати закиди на свою адресу з боку тевтонців – ті пояснювали свою поразку під Грюнвальдом тим, що литовці і поляки змовилися з язичниками, мусульманами і «схизматиками», а відтак зрадили західних християн. І київський митрополит виконав це завдання блискуче. Цікаво, що сам великий князь і надалі залишався католиком, і Григорій відверто йому за це дорікав. Але лише вдома, в Західній Європі він передбачливо дотримувався політики «єдиного голосу».
Повернувшись з Констанца, митрополит певний час мешкав у Вільні, проте вже невдовзі вирушив до Києва. Загроза з боку войовничих сусідів, звісно, нікуди не поділася. Але владику чекала паства – зрадити яку, на відміну від попередників, він не міг. На берегах Дніпра Цамблака, однак, чекала інша небезпека. Епідемія морової язви. Митрополит і справді захворів і досить швидко помер.
Але цього разу Вітовт не став шукати йому заміни. Політична кон’юнктура змінилася. Тепер великий князь не ворогував із Москвою, а сподівався взяти Залісся під власний контроль. В цьому йому допомагала донька Софія, яка мала неабиякий вплив на свого чоловіка – молсковського князя Василя I, а після його смерті стада фактичною правителькою Москви. Іще одним союзником Вітовта несподівано став… Фотій. Що вчасно переорієнтувався і став на бік сильнішого.
В цих умовах великий князь вирішив не наполягати на церковній самостійності Русі, визнавши після смерті Григорія Цамблака Фотія «повноцінним» київським митрполитом. Той навіть приїхав до Києва засвідчити свою відданість Вітовту. І «зафіксувати» принагідно свою владу над єпархіями Великого князівства. Саме тоді, вочевидь. І «підтерли» свідчення про визнання Григорія з боку Константинополя. І цього разу великий князь не заперечував.
Це звісно, не означало, цілковитого підпорядкування православних Русі московському владиці. Після смерті самого Фотія (що пішов з життя майже одночасно з Вітовтом) новим київським митрополитом став смоленський єпископ Герасим, підданий великого князя. Але шанс рішуче розірвати із Заліссям вже на початку XV сторіччя був таки упущений. І остаточно церковні шляхи Києва та Москви розійшлися вже в середині століття – з ініціативи московського князя і в контексті унії з Римом.
Олексій Мустафін
