Про те, що наше місто Київ славне своїми мальовничими пагорбами, говорили не раз. На декотрих з них розташовані парки, інші просто забудовані. А деякі принаймні частково зберегли свій первинний вигляд. Про деякі ми не знаємо нічого. Вони навіть можуть не мати певної назви. Зате про інші розповідати можна годинами. Звичайно ж, усе найцікавіше в нашому місті розташоване ближче до центру. Тут фактично кожний горбок, як людина, має і ім'я, і власний характер, і свою історію.
Про одну з таких гір, Щекавицю, що висить над Подолом, йшлося у випуску радіопрограми «Лабіринтами вулиць» на «Радіо Київ 98 FM».
Якщо вірити старій легенді, то десь у столітті п’ятому чи шостому, до місця, на якому нині стоїть Київ, прибули троє князів із племені полян. Звали їх Кий, Щек і Хорив. Була з ними сестра, на ім’я Либідь. Місцевість їм сподобалася, і вони заснували тут свою столицю. Причому кожен з братів обрав для свого проживання окрему гору. Одна з них дісталася Щеку і відтоді стала називатися Щекавицею.
На сучасний погляд, в імені Щек або Щекавиця немає нічого похмурого та моторошного. А ось предки киян добре знали лиху вдачу цього чи то людського створіння, чи то нелюдського. У давніх слов’ян ім’я Щек пов’язувалося з підступним і небезпечним змієм та зі смертю. Де ж розташована ця гора Щекавиця та що ми про неї знаємо.
У різні часи гора Щекавиця називалася по-різному. Колись Щекавикою або Сквікою. Іноді називали її Скавиком, а ще – Олеговою Могилою.
Деякі вчені з глибокої давнини припускали, що саме ця гора могла бути центром великого остготського царства короля Германаріха в IV столітті. Проте цей факт так ніколи й не було доведено.
А вже в Київські часи на Щекавиці був могильник, на якому, зокрема, ховали варягів. Одним з найзнаменитіших з них був князь Олег. Саме через нього гора й отримала свою другу назву – Олегова Могила.
Згодом тут розташовувалися укріплення. У літописі ця гора згадується й у 1151 році. Тоді князь Юрій Долгорукий намагався захопити Київ і відсіч йому дала саме Щекавиця. А вже в литовську добу гора стояла пусткою. На ній ріс виноград та водилися дикі звірі.
У 1658 році московський боярин Шереметєв осадив і розбив на Щекавиці рідного брата опального гетьмана Івана Виговського — Данила.
Та відбувалися тут не лише битви. Із XVII століття на Щекавиці влаштовували гуляння студенти Києво-Могилянської академії. Зазвичай вони відбувалися в травні й називалися рекреаціями. А загалом гора так і продовжувала залишатися пустопорожнім місцем, поки нарешті в 1772 році тут не влаштували кладовище для мешканців Подолу. Щоправда, цьому передувала спроба заселити гору.
Річ у тому, що на старому Подолі місця всім не вистачало. Будиночки тулилися одне до одного, а вулиці часом були такими вузенькими, що їздити ними було неможливо. Та селитися в інших місцях уперті кияни не бажали. Адже лише Поділ мав особливе Магдебурзьке право. З цим правом усі тутешні мешканці вважалися вільними міщанами. А оселились би вони десь у Старому місті чи на Печерську – миттю стали б підпорядковуватися або Софіївському монастирю, або Лаврі й повинні були б платити їм податки. Та тіснота була страшною. А ще часто дошкуляли подолянам весняні повені.
Для того, щоб хоч трохи полегшити людям життя, у 1619 році польський король Сигізмунд III передав Щекавицю у володіння київським міщанам. Проте селитися там ніхто так і не став. Можливо, через те, що на горі стояв замок католицького єпископа, або, як його називали в народі, біскупа. Уся територія за горою належала саме йому й називалася відповідно «біскупщиною». Тож міщани побоювалися, що, переїхавши на нові землі, стануть підпорядковуватися католицькому біскупу.
Одним словом, нехорошим місцем була Щекавиця. Ніхто не хотів там жити. Перші мешканці з’явилися тут порівняно недавно, у XIX-на початку XX століття. Тоді гору почали заселяти дрібні комерсанти, зокрема татари. Від чого частина Щекавиці отримала назву «Татарка». А від влаштованого на горі кладовища на Поділ було прокладено стрімку та звивисту, мов гадюка, вулицю. Назва її повністю відповідала настрою місцевості – Погребальна. Відповідно, жити на вулиці з такою назвою ніхто не хотів. І наприкінці XIX століття, вона отримала іншу назву – Олегівська. Від могили віщого Олега. До речі, а що ми про неї знаємо.
Для повної ясності нагадаємо вам, що місце, де саме було поховано варязького князя Олега, і досі не знайдене. Утім, у киян завжди було своє бачення того, де він міг бути похованим. Більшість вважали, що це високий пагорб на горі Щекавиці. У старому путівнику «Указатель святыни священных достопримечательностей Киева» в 1850 році писалося, що ще в часи Нестора Літописця добре видно було цю могилу або високий курган, насипаний над прахом князя.
У XII столітті на місці могили начебто стояла кам’яна християнська церква. При ній пресвітером був отець Василій, обраний Печерською братією в архімандрити Лаври. З усім тим це місце навряд чи можна вважати Олеговою могилою.
Кияни на початку XIX століття вже точно не знали, де саме було поховано князя. І, як стверджував київський історик Микола Закревський, ніколи її не бачили. Можливо, легендарний пагорб зрили, коли на горі влаштовували міське кладовище, тому про місце могили постійно робились різні припущення та гіпотези. У її пошуки було втягнуто чимало любителів давнини. Був серед відвідувачів Щекавиці й перший ректор Київського університету Михайло Максимович. У своїх листах про Київ він згадував, як влітку 1856 року він їздив з кимось зі своїх друзів на Щекавицю, щоб подивитися, де могла бути могила віщого Олега. Нічого цікавого вони не знайшли, але познайомились із «презанимательнейшим жильцом соседнего удолья». Ось що писав про це Максимович: «Он привел нас к площадке на северо-восточной стороне горы и сказал: “Тут была могила Олега”. При этом, никаких признаков погребения в этом месте не было».
Наполегливі пошуки місцевих археологів та мандрівників жодних результатів не дали.
Та відоме й цікаве кладовище на Щекавиці не лише напівміфічною Олеговою могилою. Протягом майже двох століть на ньому ховали видатних киян. Серед них і київський архітектор Іван Григорович-Барський та Андрій Меленський. Скільки ж відомих людей було поховано на цій горі, зараз не скаже ніхто. Усе загинуло. Спочатку кладовище просто стало занепадати. А остаточно зникло у 80-х роках минулого століття, коли Щекавицю вирішили забудувати багатоповерхівками.
Та повернемося до того, чим же був такий страшний Щек. Пояснювати, з чого саме лінгвісти виводять, що Щек – це змій, довго та складно. Тому зупинятися на цьому ми не будемо. Досить і того, що змій завжди був уособленням чогось лихого. До речі, напевно невідомо, від чого помер князь Олег. Проте легенда чомусь пов’язує його загибель зі змієм.
Опис події за 912 рік у Повісті временних літ: «І з коня зліз, посміявшись, каже: “Чи від цього лоба смерть мені прийняти?” І наступив ногою на лоб, і виповзла змія, і вжалила його в ногу, і від того розхворівся і помер. І плакали за ним всі люди плачем великим, і понесли його, і поховали його на горі, яку називають Щекавиця. І є могила його до сьогодні, славна могила Олегова»
Також не виключено, що ім’я Щек було пов’язано з міфічним, а згодом і казковим образом Кощія Безсмертного. Це ім’я може походити від тюркського слова «кості», тобто «полонений». Або ж і просто могло означати «кості – кістки». У давніх слов’ян, Кощій міг бути одним з демонів смерті або ж і взагалі її уособленням. Можливо, колись на цій горі розташовувалося його святилище й саме від нього, а не від князя Щека, гора отримала свою назву.
Фото: Відкриті джерела
