З шкільних років ми звикаємо називати найдавнішу нашу державу Київською Руссю, а час її існування – «княжою добою». Хоча обидва визначення є суто книжними, вигаданими пізнішими істориками – для їхньої ж, істориків, «зручності». А факти залишаються фактами. Під владою князів – «Литовських і Руських» Україна перебувала аж до Люблінської унії 1569 року. А Київське князівство проіснувало (з певними перервами, щоправда) до 1470 року – тобто фактично до самого кінця середньовіччя. І зникло лише зі смертю Семена Олельковича – володаря, якого називають останнім київським князем.
Проте й ця подія насправді не стала останньою крапкою в історії князівства. Адже в Семена були законні спадкоємці. Не лише син, а й брат Михайло. Для якого здобуття київської корони було метою мало не всього життя.
Михайло, щоправда, був молодшою дитиною у великій родині. Тому й до заповітної мрії змушений був рухатися поступово. В 1443 році він отримав з рук батька не надто велике Копилівське князівство. А в 1455 році старший брат Семен успадкував київський престол і віддав Михайлові власне володіння – князівство Слуцьке. Наступною сходинкою, за тогочасною логікою престолонаступництва, мав стати саме Київ.
Але замість цього Михайло опинився… у Новгороді.
В цей час владу над заможною і колись цілком незалежною Новгородською землею наполегливо перебирав до своїх рук її східний сусід, московський князь Іван III. Новгородці, які славилися своїм непоступливим характером і цінували свої давні права та свободи, коритися йому не хотіли. Тому й звернулися за порадами й допомогою до великого князя литовського і руського Казимира Ягайловича. А той рекомендував їм в князі (в Новгороді обирали і скидали князів на власний розсуд) саме Михайла.
Навіщо це було самому Казимиру – історики сперечаються й досі. Але безумовним аргументом на користь Михайла було те, що він був і Гедиміновичем (до того ж зі старшої гілки роду, що теоретично мала перевагу й над самим Казимиром), і Рюриковичем – щоправда, за «жіночою лінією». І до того ж відданим прихильником православної ортодоксії – власне, тому його кандидатуру відчайдушно лобіював новгородський архієпископ Йона.
Щоправда, за три дні до прибуття Михайла до Новгорода Йона помер. Це ще більше зміцнило вплив домінуючої тоді в місті «партії» Борецьких, очолюваної владною «посадницею» Марфою (ні, формально вона не обіймала в Новгороді жодну посаду, була лише дружиною колишнього посадника, але керувала майже всім). Борецькі були налаштовані проти Москви дуже рішуче і прагнули тіснішого союзу з Казимиром. Навіть Михайло для них був занадто компромісною фігурою (підозри викликало вже те, що матінкою князя була московська княжна).
З іншого боку, новим архієпископом обрали не ставленика Борецьких Пимена (хоча ті відчайдушно намагалися вплинути на результати виборів), а протодиякона Феофіла, прихильника замирення з Іваном III. І це ще більше загострило суперечки між різними угрупованнями новгородців.
До занурення в такий «політичний окріп» амбітний, але не надто сміливий Михайло був явно не готовий. До того ж вже за місяць він дізнався, що в далекому Києві помер його старший брат Семен. Здавалося, що мета його життя була близька, як ніколи. І попри свою нерішучість він наважився діяти.
У березні 1471 року – Михайло несподівано залишив Новгород і квапливо вирушив на батьківщину. Згодом подібний маневр здійснив Генріх Валуа, для якого французька корона так само була ціннішою за польську. Щоправда, Михайло був першим, і рухався повільніше за Генріха. До того ж разом з військом. Він навіть встиг пограбувати деякі міста «невдячної» Новгородської землі – такі як Стара Руса.
Це звісно позначилося на швидкості повернення. А можливо й на результатах. Бо визнавати втікача київським князем, як той вочевидь розраховував, Казимир категорично відмовився (місцеві джерела, щоправда, все пояснюють позицією литовської знаті, піти проти волі якої володар, нібито, не наважився).
Великий князь натомість вирішив взагалі скасувати Київське князівство та призначив своїм намісником-воєводою литовця Мартина Гаштольда (між іншим – близького родича дружини Михайла, Ганни).
Так, Михайло, цілком несподівано для себе, залишився одразу без двох корон – і київської, і новгородської. Та й «дороги назад», на північ в нього насправді вже не було. Новгород у липні того ж 1471 року втратив незалежність, Іван III розгромив «обезкняжене» новгородське військо на Шелоні і таки приєднав місто до своїх володінь.
На відміну від непостійних у своїх вподобаннях новгородців, кияни Михайлу відверто симпатизували. Вони відмовилися впускати до міста Казимирового намісника. І не один раз. Лише погрози великого князя спрямувати проти Києва каральне військо змусили містян відступити. «Втішним призом» для новгородського «біженця» було хіба що збереження за ним князівського титулу та «попередніх» володінь, зокрема Слуцького князівства. Проте образа була дуже глибокою і Михайло зачаїв справжню ненависть до Казимира.
Певний час він не давав прагненню помсти вилитися назовні. Проте в 1481 році терпець урвався. Михайло змовився зі своїми кузенами, Федором Бельським і Іваном Гольшанським, і вони разом вирішили не просто покарати кривдника, а й позбавити Казимира престолу і самого життя. Замах планували влаштувати під час ловів, або ж скористатися для цього весіллям одного із змовників, на яке володар був запрошений (в останній версії, щоправда, сумнівався Михайло Грушевський, але менше з тим. Змовники навіть встигли зібрати для цього чималенький арсенал, але це зрештою і видало їхні наміри. Не обійшлося й без донощиків – ними були або брат Бельского, або новий київський намісник Іван Ходкевич.
Як планували діяти змовники, в разі якби їхній намір вдався – ми можемо лише здогадуватися. Адже якихось документів з викладенням їхніх планів не залишилося, а покази свідків чи самих учасників «заколоту князів» є очевидно заангажованими. Але дослідники сходяться на тому, що Михайло міг претендувати й на сходження на престол замість великого князя – зрештою литовські генеалогічні правила це дозволяли, Олельковичі мали навіть більше прав на трон, аніж Ягеллони. А якщо Михайло вважав себе гідним київської корони, то віленської й поготів.
Федір Бельський встиг втекти до Москви. І саме з його слів багато хто вважає, що змовники хотіли віддати Івану III частину території Великого князівства на схід від Березини чи навіть усе ВКЛ. Але це теж може бути спробою видати бажане Москві за дійсне, ще й отримати за це щедрі подарунки від Івана III – бо ж ніяких підтверджень цих намірів з незалежних джерел не знайдено. Та і яким був сенс такої відвертої зради, якщо Михайло і справді планував стати великим князем?
Михайла Олельковича та Івана Гольшанського заарештували і судили «судом рівних», як це передбачали литовські загони. Обох засудили на смерть і стратили у столиці Великого князівства, Вільні. І лише згодом їхні тіла, можливо, таки перенесли до омріяного, але так і не здобутого Михайлом Києва. Принаймні одне з тіл, знайдених в Успенському соборі Печерської лаври, покалічене четвертуванням, дослідники схильні ототожнювати зі страченим князем.
Втім, серед киян, не надто обізнаних із подробицями справи (суд був закритим, та й не поширювалися тоді звістки миттєво, як зараз), популярною була легенда про покарання князів під київською Замковою горою. І саме цю розправу містяни вважали справжнім кінцем Київського князівства. Тим більше, що ця подія майже злилася у часі з плюндруванням міста Менглі Гераєм вже наступного року (до кримського полону потрапив тоді й згаданий раніше намісник Іван Ходкевич). Після погрому 1482 року Київ став іншим, вже не схожим на князівську столицю, навіть міське самоврядування відродилося у формі магдебурзького права – починалася нова, модерна доба.
Цікаво, між іншим, що, покаравши на горло змовників, переслідувати їхні родини Казимир не став. Більше того – Слуцьке князівство він залишив сину страченого Михайла, Семену. І воно проіснувало… аж до кінця XVIII сторіччя, коли й сама Річ Посполита була поділена між Австрією, Пруссією і Росією. Хоча, звісно, «княжою добою» цей час вже ніхто не називає.
Фото: Відкриті джерела
