Суперечка між Києвом і Варшавою навколо експорту українського збіжжя змусила нагадати, що зерно не вперше опиняється у фокусі відносин між сусідами. Та й як могло бути інакше, коли хліб століттями був рушійною силою нашої історії.
Якщо ми (цілком обґрунтовано) пишаємося славою «житниці Європи», то маємо визнати, що таку репутацію наша країна здобула за активної участі поляків. І не лише їх, звичайно. Адже пропозицію народжує попит. То ж «третьою була» в цьому сюжеті Європа — точніше її західна частина, бо саме її годували українським хлібом.
Найцікавіше, що почалося все взагалі з подій у найвіддаленішій від нас точці континенту. Аж на Піренейському півострові. Коли португальські кораблі (так і хочеться сказати каравели, проте насправді це були переважно більші за розмірами караки) вирушили в плавання… до Індії. Ні, не по хліб, тоді в португальців хліба вдосталь було й вдома. Пливли по золото і прянощі. Так само по золото і прянощі, але в протилежний бік, спрямували морські експедиції й іспанські володарі. Несподівано для себе відкривши Америку.
Розвідування нових шляхів було справою не лише цікавою, а й вигідною. Бо привезені з далеких країн товари можна було з прибутком продати у Європі. З початком доби Великих географічних відкриттів обсяги торгівлі зросли у сотні разів. А за торгівлею потягнулася промисловість. Не в Португалії чи в Іспанії, щоправда, а трохи ближче до нас — в Нідерландах, Англії та Франції.
Прибутки промисловців спонукали їх постійно розширювати виробництво та залучаючи до нього чимдалі більше працівників. Робітниками мануфактур ставали вчорашні селяни. В пошуках роботи вони переїжджали до міст і освоювали нові професії. Їх усіх, звичайно, треба було прогодувати. Навколишня округа з цим справлялася дедалі менше. Та й у сільському господарстві тих же Нідерландів відбувалися зміни. Вигідніше стало вирощувати не збіжжя, а худобу – не дарма Голландія і досі славиться своїми сирами, масове виробництво яких налагодили саме тоді, на початку Нового часу.
Звісно, на одному сирі і молоці західноєвропейські містяни навряд чи прожили б. Хліб їм теж був потрібний. Але звідки його могли брати в потрібній кількості, якщо виробництво на місці стрімко скорочувалося? Насамперед — з інших країн. Де промисловість не встигла настільки розвинутися, а землі було трохи більше, аніж у крихітних Нідерландах. Ні, мова не про Україну, Україну тоді ще вважали далекою країною. А в Німеччині. У балтійських країнах. Та в Польщі.
Саме Польща на початку XVI століття стала головним постачальником зерна до Західної Європи. Щоб сприяти експорту місцеві королі дозволили вивозити його взагалі без сплати мита – і цим одразу скористалася шляхта. Якщо раніше вона могла здавати свої землі навколишнім селянам за визначену плату, то тепер маєтки на фільварки, де ті ж селяни працювали на панській землі. Самих селян остаточно перетворили на кріпаків. Та й розмір панщини постійно збільшували – зрештою панам взагалі дозволили встановлювати його на власний розсуд.
Зібране збіжжя Віслою та її притоками везли до Гданська, а звідти – морем – до Амстердама. Експорт зерна з Польщі за сторіччя збільшився у десять разів. Для шляхти це була справжня «золота жила». Її статки зростали як на дріжджах, а разом з ними підносилися і політичні амбіції. Зрештою вона навіть домоглася права обирати короля – навіть якщо монархом ставав син попереднього володаря.
За успіхами польських шляхтичів з заздрістю спостерігали їхні «колеги» із сусіднього Великого князівства Литовського і Руського – об’єднаному з Польщею під владою єдиного монарха. Щоправда, у ВКЛ влада володаря була міцнішою, та й місцеві магнати були куди впливовішими. Литовська й руська шляхта мріяли про привілеї польської і тому вимагала тіснішого об’єднання із сусідами – аж до створення єдиної держави.
А в польських «однокласників», чи то пак «одностановиків», була інша причина для заздрощів. Земля. На півдні Великого князівства ґрунти були родючішими (анекдоти про те, що на дерево перетворюється навіть встромлена в місцевий чорнозем палиця, насправді не були таким вже анекдотом). І їх навіть фізично було просто більше – якщо врахувати, що у Польщі усі колись «вільні» землі вже давно роздали численнішій, аніж у сусідів, шляхті.
Звісно для обґрунтування (вже вибачте за тавтологію) зазіхань потрібні були підстави. Але, як кажуть, було б бажання… Підстави швидко знайшли. Згадавши і про сарматів, нащадками яких шляхтичі проголосили себе абсолютно самочинно. І про колишні походи польських володарів на схід. Дарма, що вирушали ті в походи здебільшого заради підтримки родичів в їхній боротьбі за престол давньої Русі — на який самі не претендували, та й претендувати не могли.
Вистачало переказів про те, як Болеслав Хоробрий пощербив свій меч об Золоті ворота, і можна було стверджувати, що не родючі землі Поділля та Наддніпрянщини приваблюють шляхту, а київські пагорби – спадщина Володимира Великого та Ярослава Мудрого, що залишилась без «належного догляду».
Українські князі і магнати, звісно, так не вважали. І воліли, щоб ця спадщина залишалася під їхнім доглядом – як прямих нащадків Рюриковичів чи принаймні їхніх родичів, Гедиміновичів. Тому злиттю двох держав в одну опиралися як могли.
Дійшло до того, що після чергового раунду переговорів король і великий князь Сигізмунд II Август, роздратований непоступливістю руських і литовських представників, власною волею передав південні воєводства ВКЛ у підпорядкування польської корони (оскільки він був володарем обох держав, для нього це було перекладанням з однієї кишені до іншої). Унію, що отримала назву Люблінської, таки уклали. Але й повертати відібране монарх не став. Так Україна опинилася під владою Польщі – у складі тепер вже Речі Посполитої.
Здавалося, мрії шляхти збулися. Король і справді почав роздавати їм нові землі, на них влаштовували фільварки, і тепер на Захід – знову ж таки через Гданськ — потекло вже українське зерно.
От тільки Україна була країною порубіжною. Зрештою саме тому її ґрунти були такими родючими. Адже чорнозем – це степ. А степ – це степовики. Що вважали його своїм. Українські землі доводилося відвойовувати, облаштовувати і захищати – щоб потім не відвойовувати знову. Робити це могли лише самі українці, насамперед козаки.
Проте козаки, знову ж таки за «правом меча», вважали здобуті й захищені землі не королівськими, а своїми. І на рішення володаря віддати їх шляхті могли й не зважати. Зрештою, монархи теж не завжди ставали на бік панів – козацтво було їм потрібне щонайменше для захисту кордонів. І якщо виникав конфлікт, могли стати «над бійкою» – вочевидь, Владислав IV не в одного Богдана Хмельницького міг спитати «хіба ти шаблі не маєш?».
Так, боротьба за право вирощувати хліб зрештою вела до козацьких повстань, які зрештою вилилися у війну 1648-1657 років, утворення Гетьманщини і відокремлення її від Речі Посполитої.
До того ж, якщо до Люблинської унії Велике князівство все ж прикривало польську державу і від Московії, і від Криму, і від Османської імперії, то тепер полякам доводилося битися з ними безпосередньо. І якщо спочатку головні сили були зосереджені на відбитті загрози зі сходу, то після усамостійнення Гетьманщини і заради відновлення влади над Правобережжям (уступленого Османам за Бучацьким договором) Ян III Собеський уклав з Москвою союз. Поступившись, між іншим, Києвом. На легенди про Болеслава і «меч-щербець» довелося заплющити очі – «хлібні землі» виявилися важливішими за історичні анекдоти.
Щоправда, союз цей – до якого ще раніше долучився Відень – зрештою зіграв проти Варшави. Адже відбирати землі в турків з кримцями росіяни з австрійцями, зрештою, навчилися і без поляків. А потім вирішили поділити між собою і саму Річ Посполиту.
Свій шматок – разом із Гданськом – отримала Пруссія. Вона, звісно, була на проти, щоб і польське, і українське збіжжя й надалі возили звичним маршрутом, але тепер через її порти. Але росіянам це вже не було потрібно – завдяки перемогам над Османами й Кримом вони здобули вихід до Чорного моря. «Південним Гданськом» вже невдовзі стала Одеса.
Враховуючи, що й «транспортне плече» в її випадку було меншим, на північ збіжжя ще треба було везти річками та каналами, якщо не суходолом – вибір комерсантів на користь «чорноморської перлини» був очевидним. Саме за рахунок зерна Одеса швидко зростала і до кінця XIX стала найбільшим містом України та «хлібною брамою» цілої Європи.
Одеський маршрут і сьогодні залишається найвигіднішим шляхом постачання українського зерна. Не лише до ЄС, а й до країн Азії та Африки. Саме тому місто з такою ненавистю бомбардують росіяни – у відчаї, що Одеса так їм і не дісталася. Експорт через Польщу — крок радше вимушений. Але принаймні перевірений досвідом. Трьохсотрічним щонайменше.
