Один з найвідоміших детективів Агати Крісті (який і сама вона вважала найкращим) має одразу кілька назв. В першому англійському виданні – «Десять негренят», в першому американському – «І не залишилось жодного». Але потім ще були «Десять маленьких індіанців» «Десять солдатиків» і «Десять хлопчиків». Українською роман спочатку переклали як «Таємницю Індійського острова», проте згодом острів став Індіанським. А все тому, що перша назва могла сприйматися як така, що містить расистські натяки. Власне, для сюжету не так вже й важливо, кого зображували фігурки на таці у вітальні. Головне – що персонажі гинули один за одним, ніби відтворюючи дитячу лічилку.

Обкладинки різних видань одного детектива

В української історії теж був подібний сюжет. Але фігурували в ньому, звісно, не африканці з індіанцями. А княжичи. Сини та спадкоємці Володимира Великого вибували з боротьби за його престол майже так само – один за одним. І так само, як читачі детективів Крісті, дослідники ще не раз поверталися до звичного для цього жанру запитання «хто вбивця?». Попри те, що «офіційна» версія подій – викладена в «Повісті временних літ» –  була покликана розставити усі крапки над і вже в XII сторіччі.

Перша сторінка «Повісті временних літ» у Лаврентіївському списку

Згідно з літописом Володимир «розсадив» своїх спадкоємців на престолах у підвладних йому землях – саме для того, щоб у мешканців цих земель не було своїх, місцевих володарів, здатних очолити наміри відокремитися від Русі. Але ілюзорність цього розрахунку стала зрозумілою ще за життя великого князя. Адже виявилося, що навіть власні сини не завжди погоджуються бути слухняними виконавцями його волі. Що вже казати про усиновленого ним небожа Святополка (того, щоправда, часто вважають рідним сином Володимира, народженим вдовою Ярополка, але ця версія виглядає доволі суперечливою, і аргументи проти загалом переважають).

Ізяслав Володимирович захищає свою матір Рогніду від гніву батька

Володимир в стосунках з названим сином, щоправда, і сам поводив себе не надто послідовно. Спочатку віддав Святополку близький до Києва Турів і влаштував його весілля на доньці польського князя Болеслава I Хороброго. А потім різко до небожа охолов та посадив до в’язниці. За ґратами опинилася також його дружина, і навіть її духівник – що, вочевидь, не могло не погіршити стосунки Русі із найважливішим західним сусідом.

Весілля Святополка

Що було причиною такої різкої зміни настроїв – ми можемо лише здогадуватися. Не можна виключати й суто родинної сварки, адже у Володимира характер і справді був непростим. В такому випадку непорозуміння з Польщею може бути лише побічним її наслідком, можливо навіть непередбаченим. Проте цілком ймовірним, що ув’язнення було пов’язане саме із змінами у зовнішній політиці Києва. Бо саме в цей час великий князь наблизив до себе молодших синів – Бориса й Гліба, дітей візантійської принцеси або ж болгарки (обидві версії їхнього походження мають свої прихильників).

Ярослав відмовляється сплачувати батьку данину

Це, в свою чергу, викликало ревнощі у старших. Найрішучіше повів себе Ярослав, що княжив у Новгороді. Який просто відмовився платити Києву дань. І Володимир вирішив піти проти нього війною. Передоручивши свою дружину, за версією літопису, вже згаданому Борису. Нібито для походу проти печенігів. Показово, що йшлося не про відбиття печенізького нападу. Навпаки – Борис мав йти у степ «шукати» печенігів. Дивне, як для досвідченого володаря, рішення розпорошити сили автор літопису ніяк не пояснює. Втім, це далеко не єдина дивина у його розповіді.

Борис вирушає в похід проти печенігів

Ледь розпочавши свій похід проти Ярослава, Володимир несподівано… помер. Це, звісно, могло викликати певні підозри. Але натяків на отруєння чи якійсь інші «неприродні» причини його смерті в джерелах немає. Хоча, звісно, першим, кому ця смерть була вигідна був Ярослав, з яким померлий саме намагався воювати. Ну й Святополк, який все ще сидів у в’язниці.

Тіло померлого Володимира переносять з його палацу у Берестові

За літописом, після смерті Володимира, Святополк не просто вийшов на свободу, а й зійшов на престол. Літописні повідомлення ми звикли сприймати на віру – хоча б тому, що в більшості випадків в нас немає жодного іншого джерела для перевірки. В більшості, але не в цьому конкретному випадку. Бо про події, що відбувалися після смерті Володимира розповів ще й німецький хроніст Тітмар Мерзебурзький. Якщо не прямий свідок, то вже точно сучасник подій. На відміну, до речі, від вітчизняних літописців, які складали свої твори майже через сторіччя після них.

Сторінка з хроніки Тітмара Мерзебурзького

Тітмар підтверджує, що Святополк скористався смертю Володимира, щоб звільнитися з в’язниці (разом з дружиною та її духівником, знову ж таки). Проте одразу ж… втік. До тестя у Польщу. Але хто ж тоді вокняжився в Києві?

Володимир з Борисом і Глібом

Тітмар каже, що успадкували володимирів престол два його сини. Але імен не називає. Чи могли це бути Борис і Гліб, фаворити Володимира в останні роки його правління? Літопис каже, що обидва вони вирушили до Києва, але не одразу. Борис зупинився неподалік від столиці, розпустивши вояків, демонструючи тим самим, що не хоче битися за престол.

Борис розпускає своє військо

А Гліб нібито був впевнений, що покликав його до столиці батько, а насправді від імені вже померлого Володимира це зробив підступний Святополк. Ярослав, що таки дізнався про смерть батька від сестри, попередив Гліба, але той продовжив мандрівку і зрештою загинув від рук власного кухара, підкупленого все тим же Святополком.

Вбивство Гліба

Але що нам заважає припустити, що Гліба й справді запросив до себе перед смертю Володимир? А Ярослав відмовляв його від поїздки, бо бачив у ньому конкурента? Коли ж той не прислухався… Зрештою, якщо ми вже віримо у версію із вбивцею-кухарем, то чому ми впевнені, що підкупив його саме Святополк, а не хтось інший з синів Володимира. Лише тому, що так стверджує літопис?

Сторінка з «Книги з Плаского острова» – саме у цій книзі міститься «Сага про Еймунда»

Тут саме час згадати ще одне джерело, в якому фігурує Ярослав. За часом створення воно пізніше за літопис і радше літературне. Але все ж таки незалежне від вітчизняних джерел чи того ж таки Тітмара. Йдеться про скандинавську «Сагу про Еймунда», героєм якої є варяг-найманець, що служив Ярославу, названому у сазі «Ярислейфом». І за сюжетом він допоміг своєму патрону вбити «Бурислейфа», в якому деякі історики бачать саме Бориса Володимировича.

Замах на Бориса в його наметі

Інші дослідники це ототожнення з обуренням відкидають. Стверджують, що Бурислейф – це збірний образ, в якому більше не від Бориса, а від польського князя Болеслава, та й сама сага – зовсім не документальна хроніка. Втім, варто нагадати, що й «Повість временних літ» у більшості давніх своїх повідомлень – теж не документ, а цілком собі літературний твір. Та й загалом, стверджувати, що Ярослав просто не міг вбити свого брата, а «Сага» лише приписує йому поведінку політиків XX сторіччя – означає ігнорувати літопис, що вже в XII сторіччі приписував таку саму поведінку Святополку.

Варяги добивають пораненого Бориса

Між іншим, навіть у літописній оповідці добили Бориса… варяги. Які, звісно, були в складі дружин Володимира (і Бориса відповідно, якщо батько передав йому своїх вояків), та Ярослава. А ось щодо Святополка – жодних свідчень. Зрештою, він і спирався радше на співплемінників тестя, поляків. Отже підозрювати, що за вбивством Бориса і, цілком вірогідно, Гліба стояв Ярослав, щонайменше логічно.

Ярослав відмовляє Гліба від походу на Київ

Ну й, звісно, залишається питання, хто в цей момент був князем у Києві, якщо Святополк і справді вже був у міграції, а Борис і Гліб столиці так і не дісталися? Відомий славіст Володимир Королюк пропонував одразу дві кандидатури – Мстислава Хороброго (ще одного сина Володимира) та Брячислава Ізяславича (його онука). На момент смерті Володимира перший представляв інтереси батька в далекій Тмутаракані, а другий – княжив у Полоцьку. Втім, про присутність Брячислава у Києві принаймні до 1020 року ми не маємо жодних свідчень, а Мстислав за літописом з’явився на берегах Дніпра аж у 1024 році, і судячи з контексту – теж уперше з часів правління Володимира.

Мстислав Хоробрий в цей час ще був «зайнятий» з’ясуванням стосунків із касогами – мещканцями Північного Кавказу

В той же час найближчий до Києва уділ – древлянський – на момент володимирової смерті обіймав інший його син, Святослав. І з втечею Святополка саме він міг дістатися столиці першим. Літопис, щоправда, стверджує, що й Святослав був вбитий за дорученням Святополка, так само як і Борис із Глібом, але виразно відокремлює третю жертву від перших двох. Чому?

Згідно з літописом, на чолі київського війська стояв воєвода Вовчий Хвіст, що служив ще Володимиру (але не Ярополку, батьку Святополка)

Чи не тому що саме Святослав, а не Святополк, зайняв престол до загибелі молодших братів, або одразу після неї? Можливо для Ярослава, що з такою швидкістю позбувся аж чотирьох суперників в боротьбі за владу – Володимира, Святополка, Бориса і Гліба – це й справді було несподіванкою. Хоча б тому, що, згідно літопису, Ярослав вирушив до Києва «мститися за Гліба та Бориса», але чомусь не за Святослава. Тож чи не Святослав став суперником, з яким ярославове військо зіткнулося під Любечем у 1016 році?

Печатка Ярослава

Три місяці Ярослав з новгородцями стояв на іншому березі Дніпра, не наважуючись його форсувати. Лише тоді, коли вода почала замерзати, а супротивник втратив пильність (або ж банально перепився – якщо вірити літопису) переправився через річку і атакував. Удар був несподіваним і київський князь (як би його не звали) кинувся навтьоки. При цьому, що характерно, не до своєї столиці, а на захід.

Битва під Любечем

Обставини смерті Святослава, згадані в літописі роком раніше, насправді цілком вкладаються у цю версію. Бо він не чекав убивць «у себе на Древлянщині», а теж тікав на захід. І був вбитий не деінде, а аж у передгір’ї Карпат (біля Сколе і зараз існує «святославова могила», хоча насправді її ототожнення з похованням «історичного» Святослава цілком може бути пізнішою легендою). Якщо саме Святослав зазнав поразки під Любечем і був зрештою вбитий, то це може пояснити відносний спокій Ярослава після утвердження в Києві. Адже за свідченням Тітмара, він зовсім не чекав повернення Святополка – якщо той був розбитим, але все ще живим ворогом, від нього природніше було чекати прагнення реваншу, і готуватися до нього.

Вбивство Святослава

Між тим Ярослав накивав зі столиці п’ятами, як тільки почув про успіхи Святополка та поляків, що йшли з ним, на кордоні. І людина, яку літопис називає вбивцею аж трьох своїх братів, увійшла до Києва без бою та містяни зустріли її з радістю. Автор «Повісті», налаштований відверто проти Святополка, звичайно, намагається пояснити цю радість щедрими подарунками для киян, але не дуже переконливо – зрештою, Ярославу ніщо не заважало діяти так само, але в згадці про його перше утвердження у столиці літописець лише меланхолійно зауважує, що «погоріли церкви».

Вступ Святополка і Болеслава до Києва

Про підтримку киянами Святополка свідчить і їхня готовність розмістити в себе на постій вояків, яких привів його союзник Болеслав,  і те, що за його закликом вони вигнали їх згодом. Святополк поводив себе цілком впевнено, карбував, скажімо, власну монету, що певною мірою повторювала володимирові зразки, а з іншого – протиставляла нового князя Володимиру. Знаком Святополка був не тризуб, а двозуб – і наголос на власній символіці можна розглядати – за бажання, звісно – як претензію на утвердження «старшої» гілки Рюриковичів-Ярополчичів на противагу «молодшій», Володимировичів.

Монети, карбовані Святополком

Ярослав, якщо вірити літопису, подумував навіть про еміграцію до Скандинавії, але новгородці заборонили йому це робити, ба навіть порубали його човни. Мужність зрештою повернулася до нього, і за кілька років він знову вирушив до Києва. Цього разу Святополк вже не мав польської підтримки, тож зазнав поразки. І втік вже не на захід, а до печенігів.

Битва на Альті

Разом з ними він зробив останню спробу повернути престол, проте на річці Альта (літописець підкреслює – що майже там, де раніше був вбитий Борис) зазнав поразки. Поранений він намагався вибратися до Польщі, але дістався лише Берестя і, можливо, саме там помер. Іноді зі Святополком ототожнюють руського вояка, чиє поховання знайдене у польській Бодзі.

Святополк у вигнанні

Втім, тріумф Ярослава не був остаточним. По-перше, своєї частини володимирової спадщини почав вимагати вже згаданий Мстислав. А полоцький князь Брячислав, сповідуючи вочевидь принцип «не словом, а ділом», атакував і розграбував Новгород. Довелося Ярославу ділитися владою і навіть знову переселятися на північ – в Києві обидва співправителі мали своєрідні представництва, так звані «двори» – «Брячиславів» та «мужів Ярославових».

Вояки Ярослава переслідують Брячислава і захопленою здобиччю

А ще через чотири роки з’явився таки Мстислав. Скориставшись відсутністю брата, він без особливих перешкод дістався Києва, але несподівано для себе отримав від мешканців столиці… гарбуза. Вочевидь, киян вже нудило від цього калейдоскопу братів-конкурентів. Мстислав не знітився і отаборився в Чернігові. Ярослав зрештою зібрався з силами і рушив проти нього походом. Але під Лиственом зазнав нищівної поразки.

Битва при Листвені

На відміну від багатьох інших родичів, Мстислав повів себе шляхетно. Не став ані переслідувати Ярослава в його новгородській схованці, ані намагатися силою оволодіти Києвом. Навпаки – через два роки уклав з братом мир, вдовольнившись володіннями на схід від Дніпра із столицею в його улюбленому Чернігові.

Печатка Мстислава

Можливо, він навіть сподівався заснувати власну династію. Проте єдиний його син невдовзі загинув. А сам Мстислав якось вирушив на полювання, застудився і теж помер. В родині Володимира таке, як ми знаємо, траплялося. Особливо, коли померлий чомусь стояв на шляху Ярослава. От і смерть Мстислава була напрочуд «вчасною» – брат після неї нарешті об’єднав під своєю владою усю Русь.

Спасо-Преображенський собор у Чернігові, зводити який почав Мстислав

Певною мірою чернігівському князю навіть пощастило. Адже до історії він увійшов із почесним прізвиськом Хоробрий. Міг бути й Милостивим – так його теж іменує літопис. Натомість Святополка затаврували як Окаянного (тобто уподібненого до біблійного Каїна). Приписавши йому смерті Бориса, Гліба та Святослава. А цілком можливо – і частину святославової біографії. Врешті решт, цьому могла сприяти навіть співзвучність їхніх імен. Та небажання літописців розплутувати клубок заплутаних стосунків між спадкоємцями Володимира Великого.

Українська поштова марка з зображенням Ярослава

Для Ярослава нащадки залишили прізвисько Мудрий. Зрозуміло, що це звучало краще, аніж Кульгавий – князь і справді шкутильгав, ба навіть мав помітний горб. Але ж недарма він мав репутацію «книжника». Не завдяки любові до читання, а тому що ретельно контролював, що саме потрапляло до книжок і літописів. Втім, Ярослав і справді виявився хитрішим та мудрішим за братів. Хоча б тому, що вижив у запеклій боротьбі за владу. Вижив і переміг.

Одна з найдавніших ікон із зображенням святих Бориса і Гліба

А Бориса і Гліба зрештою визнали святими. Але що характерно – не за часів Ярослава. Митрополит Іларіон у своєму «Слові про закон і благодать» взагалі їх не згадує, хоча за концепцією твору ця згадка була б точно не зайвою. Схоже, що й Святополка в цей час могли не вважати вбивцею, тим більше – подібним до Каїна. Адже ім’я Святополк отримав один з онуків самого Ярослава – важко уявити, щоб його назвали на честь настільки огидного злочинця.

Святополк II

Більшість сучасних дослідників вважають, що канонізація Бориса і Гліба відбулася вже за ярославових нащадків – у 70-х роках XI сторіччя. Коли свідків подій початку сторіччя не залишилося.  Не обійшлося, звісно, і без кон’юнктури. Адже Ярославичі зрештою пересварилися між собою. І вигнали з Києва молодшого Ізяслава (того самого, чиїм сином був Святополк II). А той звернувся по допомогу до польського короля Болеслава II Сміливого. Все це волею-неволею викликало асоціації з історією першого Святополка – реального та удаваного.

Борисоглібська церква у Вишгороді – у храмі, що знаходився на її місці і були поховані святі князі

А остаточно «борисоглібська легенда» оформилася вже за Володимира Мономаха. Який утвердився на київському престолі після смерті Святополка II (який був для нього кузеном). Саме він збудував у Вишгороді нову кам’яну церкву, до якої перенесли мощі святих князів. Саме в цей час складаються списки «Повісті временних літ», які вже містили легенду в собі.

Пам’ятник Володимиру Мономаху у Прилуках

Та й головна ідея оповіді про Бориса і Гліба насправді цілком вкладається в політичну «доктрину», що її сповідував Мономах, – згуртування і порозуміння між князями, що належали до єдиної родини, заради збереження і примноження їхнього спільного надбання – Русі. Надто переконливим виявився досвід поколінь їхніх батьків та дідів, які, зчепившись між собою у бійці за спадок, завзято знищували один одного.

Олексій Мустафін