«Чому Наполеон хотів спалити Москву? Тому що логічно… всі війни – це спроба контролювати столицю» – ці слова тепер вже колишнього міністра оборони України Олексія Резнікова, без сумніву, знайшли відгук у серцях багатьох українців.
Проте навряд чи їх можна назвати точними з історичної точки зору. Хоча б тому, що столицею Російської імперії в ті часи був Петербург, в напрямку якого навіть рухатися французький імператор не став.
Та й яка логіка може бути у спаленні міста, яке Наполеон ніби збирався контролювати? Наслідувати Олександра Великого, який піддав вогню Персеполіс? Але ж Олександр, хай і на словах, мстився за сплюндровані перед тим персами Афіни. Та й залишатися надовго в столиці перських володарів не планував. Натомість французький імператор вирішив в Москві отаборитися. То він збирався жити на влаштованому ним самим згарищі?
Сам Наполеон, між іншим, звинувачував у підпалі російського генерал-губернатора Федора Ростопчина. Та й царський двір спочатку оголосив пожежу справою рук патріотів, що нібито не хотіли залишати Москву ворогу. Потім, щоправда, переорієнтувалися і почали звинувачувати у «варварському акті» французів. Ця версія стала офіційною і дожила навіть до нашого часу. Але поважні дослідники давно її відкинули – спираючись на факти та документи.
Цікаво, однак, що «французький слід» шукали і в іншій пожежі – київській. За масштабами вона була цілком порівнянною з московською – вигорів увесь Поділ, тобто найнаселеніша частина міста (власне, Верхнє місто і тим більше Печерськ навіть формально залишалися тоді окремими населеними пунктами). Але трапилася ця велика пожежа на рік раніше. У 1811 році.
Росія в цей час воювала не з Наполеоном, а з Османською імперією. Військові дії відбулися головним чином у Дунайських князівствах, але не так вже й далеко від берегів Дніпра. Проте турків у підпалах не підозрювали, до них вже звикли ставитися зверхньо. Інша справа – французький імператор, який, по суті, об’єднав під своєю владою усю Європу на захід від Бугу.
Київським губернатором під час пожежі був Михайло Милорадович. Його колишній (і майбутній, адже через рік він повернувся на військову службу) ад’ютант Федір Глінка в одному з листів намалював картину грандіозної змови, в центрі якої нібито знаходився наполеонівський намісник у Варшаві Луї Ніколя Даву. Саме він нібито і засилав паліїв, які «ніби блискавки» мали підпалити «священні гради Росії».
Пожежі спекотного літа 1811 року і справді трапилися в багатьох українських містах. Але «священним» для росіян серед них був хіба що Київ (Москва, нагадаю, зайнялася вже наступного року), в чому полягала «сакральність», скажімо, згаданих Глінкою Житомира або Бердичева так і залишилося загадкою.
Про численні пожежі в містах Правобережжя та Волині інформував в листуванні з Парижем і французький резидент у Варшаві Луї Біньон. Як дивно, але він теж вважав їх наслідком підпалів. Проте за його даними паліями були… російські солдати. І завданням цієї «запальної кампанії» було залякування населення у землях, які ще 15 років тому були частиною Речі Посполитої.
Звісно про повідомлення Біньона в Петербурзі не знали. І до версії «паліїв на французькій службі» поставилися з максимальною уважністю. До Києва був відряджений особливий слідчий пристав, який мав встановити справжні причини пожежі. Той спростував версії про підпал міста з кількох кінців та організовані групи диверсантів і зрештою з’ясував, що все почалося із саморобної петарди, виготовленої п’ятнадцятирічним хлопцем Василем Андрієвським.
Губернатор Милорадович розслідуванням був задоволений і навіть звернувся до царя з проханням нагородити уважного слідчого. Але у відповідь отримав розпорядження ще ретельніше шукати справжніх паліїв. Намарно. Натомість у скоєнні диверсій (не в Києві, щоправда) зізнався якийсь молодик, спійманий біля австрійського кордону.
Натхненний цією новиною імператор організував цілу комісію з розслідування на чолі з генералом Федором Ертелем. Але і з нею не вийшло нічого. Навіть арештованого невдовзі визнали дезертиром, який просто видумав історію з диверсією, бо сподівався на щедру винагороду.
А вже невдовзі почалася справжня війна з Наполеоном. І виявилося, що на схід він рушив не через Україну (як це мало бути в разі, якщо версія організованими підпалами була правдивою), а через Литву та Білорусь, де ніяких пожеж у 1811 році не було.
Але чому в «наполеонівську версію» так вірили самі кияни? Лише тому, що вигляд зруйнованого полум’ям міста був настільки приголомшливим, і вони просто не могли визнати винним у катастрофі такого масштабу одного недоумкуватого підлітка? Чи вони ніяк не могли звикнути до того, що в Російський імперії Київ був приречений на долю глухої провінції? Що часи, коли за контроль над Україною билися армії на чолі з Яном III Собеським, Кара-Мустафою чи Карлом XII, пішли в минуле разом із залишками незалежності Гетьманщини? Що в країні, позбавленій суб’єктності, навіть великих завойовників більше могли зацікавити чорноморські порти – з огляду на їхнє значення для міжнародної торгівлі?
Якщо це так, то маємо визнати, що «комплексом Наполеона» можуть страждати не лише окремі особистості, а й цілі міста. І навіть народи. Яким муляє не малий зріст, звичайно, а надто дрібна й непомітна роль у сучасному світі – особливо на тлі величної минувшини, загубленої внаслідок зовнішнього завоювання або ж у чварах між «своїми». Невдоволення цією роллю і змушує хапатися – немов за соломинку – за чутки про «особливе» ставлення до них «великих і знаменитих».
Бо ж чимало українців вірило не лише у підпал Києва за наказом Наполеона. А й у те, що Наполеон мав великі плани на цілу Україну – аж до відновлення незалежності козацької держави. Версія ця особливої популярності набула вже в XX сторіччі – завдяки відомому публіцисту і фантазеру (а за деякими даними ще й агенту радянських спецслужб) Ільку Борщаку. Він не був її автором, але він доклався до її поширення. За Борщаком французький імператор планував створити на теренах України аж три держави: одну на Правобережжі з Волинню, іншу – на теренах Чернігівської і Полтавської губерній (саме їх у Росії іменували Малоросією), і нарешті третю – у Причорномор’ї, на місті колишньої Січі та Кримського ханства. Для третьої нібито була придумана улеслива назва «Наполеоніда».
Ця версія, між іншим, виявилася дуже корисною для радянської історіографії і пропаганди, адже підтверджувала «прагнення» Наполеона розчленувати Росію, а відтак «визвольний» характер війни 1812 року. За цим зразком створювали й міф про ще одну Вітчизняну війну, але цього разу Велику – на чолі з комуністичною партією.
Однак «реконструкції», а радше безпідставні фантазії Борщака спростував у своїх справді блискучих роботах сучасний український історик Вадим Ададуров. На підставі документів він довів, що насправді навіть уявлення французького двору про тодішню Україну було доволі туманним (там припускали, що по різні боки Дніпра взагалі мешкають різні народи), що вже казати про якісь «державотворчі» плани. Власне, саме Ададуров познайомив українську публіку зі справжнім змістом французьких архівів, зокрема і зі згаданим вище листуванням Біньона.
Що ж до пропозицій створити на українських теренах окремі держави, то належали вони навіть не французу, а поляку Міхалу Сокольницькому. Автору кількох меморандумів, які він спрямовував ще Директорії. Зацікавити своїми ідеями Сокольницький намагався і Наполеона, але, судячи з усього, без успіху. Принаймні сам імператор не висловив щодо них жодного слова. Як, власне, не вжив і жодних практичних дій у цьому напрямку.
І вже точно Сокольницький не планував бути «батьком-засновником» самостійної України. Він мріяв про незалежність своєї батьківщини, Польщі. І поляки, і українці згодом таки відновили свою державність. Але власними зусиллями насамперед. А не з ласки французького імператора.
