У довгій українській історії є чимало персонажів безумовно яскравих, талановитих і масштабних, але незаслужено забутих. Чи то з’явилися вони на світ «невчасно», чи то не оцінили їх сучасники або нащадки… Але траплялося й так, що на один проміжок часу припадало життя одразу кількох видатних персон, яким навіть жити поруч було ніби «затісно». Стефану Косіву, більше відомому за церковним іменем Сільвестр, схоже, не пощастило в цьому сенсі аж двічі. Бо спочатку його фігура немов тьмяніла у світлі слави «великого відновлювача» Петра Могили (відоме навіть порівняння Могили із сонцем, а Косіва – з місяцем), а на схилі життя він опинився у затінку «великого бунтівника» Богдана Хмельницького, до постаті якого була прикута уся увага спільноти. Та й залишається прикутою досі – хоча, здавалося, минуло вже майже чотириста років, і на події XVII сторіччя цілком можна дивитися критично, не зводячи його до однієї «єдино вірної» лінії подій.
І це при тому, що Косів за силою свого інтелекту, кругозором та стратегічним баченням Могилі майже не поступався, а Хмельницького – насправді перевершував. Щоб не розповідали біографи гетьмана, і якими б великими не були його військові звитяги, протиставити їх в інтелектуальному сенсі косівському «бекграунду» важко. Бо він не лише отримав блискучу освіту – зокрема у Люблінській єзуїтській колегії та Замойській академії, а й числився серед кращих студентів. Це якщо навіть не розглядати версії про студії Косіва в Ольмюці та Відні. Сам Хмельницький цю різницю насправді відчував – що не кажіть, а людиною він був таки кмітливою. Але тим важче йому були приховати відверті заздрощі.
Натомість Могила освітній багаж та викладацькі таланти Косіва одразу оцінив. І вже в 1631 році запросив, вочевидь, тоді вже популярного вчителя Львівської братської школи до Києва та запропонував місце викладача у школі, створеній у Печерському монастирі. Могила був прихильником західних підходів до освіти, які передбачали опанування насамперед латини та «вільних наук». Його протеже цілком поділяв ці погляди. Проте в Києві така «вестернізація» подобалася не всім, і згодом Косів навіть згадував, що був готовий до того, що його – разом з іншими «латинниками» – містяни та козаки просто втоплять у Дніпрі – у Києві це й справді був «популярний» спосіб розправи із підозрілими.
Втім, Могила пустив тоді в хід усі свої таланти дипломата та вже за рік печерську школи погодився об’єднати з братською – яка вже існувала при монастирі на Подолі – заклавши таким чином основу Києво-Могилянського колегіуму (а потім – і Академії). У новому закладі Косів став префектом (по суті – заступником ректора), поєднуючи цю посаду із викладанням філософії і риторики. А вже через рік змінив самого Могилу на позиції архімандрита Печерського монастиря.
При цьому він не полишав викладацьку, проповідницьку і публіцистичну діяльність – з під його пера, зокрема, вийшов «Патерикон» – скорочений варіант Печерського патерика польською мовою та знаменита «Дидаскалія». Доклав він руку і до укладання православного катехезису, схваленого на соборі 1640 року. Усі ці твори доволі чітко визначають ідейну та політичну позицію Косіва того часу – залишаючись патріотом Речі Посполитої і лояльним підданим польської корони, він обстоював самобутність Русі та права православної церкви. А також особливу духовну роль Києва, який він назвивав – не більше, й не менше – «нашим небом»
Ця лінія цілком відповідала політиці Могили. Косіва вважали найближчим помічником митрополита і продовжувачем його справи. Тож не дивно, що саме він став наступником Могили на митрополичому престолі після смерті «великого відновлювача» у 1647 році.
Чи справді Косів прагнув продовжити курс попередника, який намагався плекати русько-православну ідентичність і прагнув самовизначення українців в межах «шляхетської республіки», чи врешті-решт пішов би іншим шляхом –можемо лише здогадуватися. Бо менше ніж за рік після його обрання спалахнув вогонь Хмельниччини, яка насправді створила зовсім іншу реальність, з якою новий митрополит – прагматик та реаліст, як кажуть, «з голови до п’ят» змушений був рахуватися. І рахувався. Намагаючись, водночас, використати її у власних інтересах та інтересах України – як він їх розумів.
Як і більша частина тодішньої «некозацької» української еліти – шляхти і духовенства, перші новини про успіхи повстанців Косів зустрів із тривогою. Вдавалися взнаки і попередній його досвід спілкування та взаємодії з козаками – аж до погроз відправити його на корм дніпровським осетрам, і сам початковий характер війни, що велася запорожцями в союзі із кримцями насамперед за станові, козацькі привілеї. Але митрополит не піддався шляхетським упередженням і давнім образам. Він зрозумів, що революційну стихію можна принаймні спробувати спрямувати в інше річище – в інтересах всієї Русі та православної громади Речі Посполитої загалом.
Саме Сільвестр – разом із патріархом єрусалимським Паїсієм, який на диво вчасно опинився у на берегах Дніпра – влаштували в грудні 1648 року урочистий в’їзд гетьмана до Києва, оголошення його продовжувачем справи давніх князів і борцем за звільнення «усієї Русі». За всієї поваги до гостя із Святої Землі, навряд чи можна припустити, що він був настільки заглиблений в українські реалії, щоб вибудувати таку складну і водночас струнку політичну доктрину. Та й сам Хмельницький – щонайменше до зустрічі біля Золотих воріт – не виявляв схильності до подібного доктринерства.
Та й надалі, вміло граючи за потреби на владних і політичних амбіціях гетьмана, Сільвестр наполегливо домагався політичного оформлення здобутків повстанців – у відповідності з процедурами і юридичною практикою Речі Посполитої, утримуючись, наскільки це було можливо, в межах її законності (та й кордонів, зрештою). По суті саме митрополит став першим будівничим Гетьманщини. І лише з часом, увійшовши у смак, до справи долучився (та зрештою очолив її) сам Хмельницький.
Розглядаючи гетьмана як союзника у справді величній справі, митрополит був свідомий того, що спільник йому трапився дуже імпульсивний та непевний, здатний до несподіванок, ще й неприємних. Але він не збирався потурати Хмельницькому в усьому, і часто демонстрував неочікувану для самовпевненого повстанського ватажка жорсткість. Скажімо, категорично відмовився освячувати його шлюб з Геленою Чаплинською – це врешті-решт зробив запопадливіший Паїсій.
Проте, коли гетьману знадобилося утверджувати договір із королем та сеймом, він попросив представляти його на перемовинах саме Сільвестра – не забувши, щоправда, «на доріжку» полякати його знову все тими ж дніпровським водами (козацька фантазія іноді справді бувала доволі обмеженою). Митрополит блискуче виконав цю дипломатичну місію. Продемонструвавши, між іншим, що його самого «розвести» не так вже й просто – угода, скажімо, передбачала надання очільнику православної церкви місця в сенаті Речі Посполитої, але Косів «утримався» від такої честі, здогадуючись про обурення, яке викличе його поява в сенаті в опонентів угоди.
Втім, надалі стосунки гетьмана з митрополитом швидко погіршувалися. Сільвестр навіть подякував литовському війську, яке увійшло до Києва в 1651 році, за «звільнення від козацьких утисків». А остаточно розсварилися союзники, коли Хмельницький почав шукати союзу з Москвою. Косів був категорично проти. Це суперечило не лише традиції – Русь у складі Речі Посполитої із східними сусідами переважно воювала, і не за польські чи литовські, а насамперед за власні землі та інтереси. Митрополит був свідомий того, яку небезпеку несе експансія «держави царів» і вочевидь поділяв бачення найдалекоглядніших тодішніх вітчизняних інтелектуалів, таких як Юрій Немирич, що написав свій трактат про війну з московитами за кілька десятиріч до подій.
Та головне – Косів прагнув усамостійнення України-Гетьманщини, а не переходу її «під руку» якогось іншого суверена, навіть тимчасово і при формальному збереженні усіх прав та привілеїв союзника-васала. Врешті решт, і автономію конструювати надійніше було в складі звичної для тодішньої української еліти Речі Посполитої, аніж малозрозумілої і, як виявилося, підступної Московії.
Цього разу характер вирішив продемонструвати Хмельницький. Але й митрополит санкції на участь підпорядкованого йому духовенства в будь-яких церемоніях, що передбачали б «присягу вірності» не дав. Ще й пояснив, що українці є вільними людьми, яких не можна «примушувати до присяги». Довелося гетьману похапцем шукати для освячення власних ініціатив місцевих священників просто в Переяславі, де тривали переговори. Та й після того, як угода була укладена, Косів відмовився присягати цареві – посли навіть скаржилися на це своєму володарю. І як дивно, в Москві це навіть визнали, бо довгий час не надсилали митрополиту жодних грамот і подарунків, пояснюючи що він жодної милості від царя не просив.
Це, звичайно, була зовсім дріб’язкова помста. Проте були й куди вагоміші кроки. Оголосивши Речі Посполитій війну, московити повели наступ у Білорусі. І одразу, за «політикою доконаних фактів» почали переводити місцеві єпархії (зокрема й рідні для Сільвестра, адже він походив з Вітебщини), у підпорядкування «своєму» патріарху Никону – добре розуміючи, що уся Русь є «канонічною територією» константинопольської патрархії. Митрополит був таки змушений надіслати до царської ставки ціле посольство на чолі з самим Інокентієм Гізелем – але успіху воно не мало.
В Україні Сільвестр намагався утримувати позиції до останнього. Навіть коли Хмельницький погодився розмістити у великих центрах країни – і в Києві зокрема – московські гарнізони, і «гості» вирішили побудувати нову фортецю просто на місці князівського Верхнього міста, митрополит їх вигнав, оголосивши, що ці землі належать особисто йому, й плюндрувати їх він не дозволить. Наголосивши принагідно на особливій святості Києва та його «першоапостольної ролі» для всіх православних Східної Європи (як бачимо, він і надалі вважав столицю Русі «нашим небом»).
І з викликом додав – якщо гетьман і піддався царю, то він як митрополит «з усім Собором бити чолом государю не посилав, і живе сам по собі під нічиєю владою». Посли за звичкою намагалися пригрозити царською немилістю, але Косів був непохитним і заявив, що «краще померти, аніж присягнути цареві». Що не кажіть, а траплялися в нашій історії люди, які знали, як розмовляти з нахабними девелоперами – навіть тими, хто хизується солідним «політичним дахом»!
Пішов з життя митрополит у 1657 році, за кілька місяців до смерті свого союзника та опонента Хмельницького. Легенди стверджують, що гетьману і після спочинку мстилися поляки. А пам’ять про Косова намагалася стерти Москва. Як припускає київський історик Ігор Нетудихаткін, співробітник Національного заповідника «Софія Київська», навіть портрет митрополита-самостійника «загубили» свідомо (усі сучасні портрети – лише умовні). Що вже казати про місце його поховання.
До останнього часу вважали, що Косів упокоївся у Лаврі. І лише в 1936 році знайшли його склеп у Софії. Щоправда, підтвердити, що речі, вилучені з поховання, збереглися досьогодні, вдалося лише дивом – цю, майже детективну історію теж розповів Нетудихаткін. Допомогли, за його словами, маленькі гвіздки, якими на труні був зроблений напис, що складався з перших літер слів «Сільвестр Косів, митрополит Київський, Галицький и всієї Русі, Екзарх Святійшого Апостольського Константинопольського престолу». Вилучити київську митрополію з-під омофору Константинополя Москві вдалося лише через тридцять років після його смерті.
Олексій Мустафін
