Історик, публіцист, журналіст та медіаменеджер Олексій Мустафін на прохання порталу kyiv24.news ділиться своїми думками про переписування росією шкільних підручників історії без згадок про Київ.
З текстів друкованих посібників дивним чином зникли згадки про Київ – тепер у них і князь Ігор правитиме просто «Руссю», і князь Володимир хрестив підданих у «столиці» (цікаво якій?), і навіть Нестор залишиться лише «монахом», без уточнення, якої саме лаври. Усе – «як вони люблять». Одну спотворену версію минулого нашвидкуруч змінюють іншою. І все лише для того, щоб не згадувати українську столицю, яку росіянам не вдалося взяти ані за «два-три дні», ані за рік і три місяці. Тепер у них усе має починатися не з Києва, а з Новгорода. І на двадцять років раніше.
Обурення маніпуляціями та кон’юнктурними пересмикуваннями зрозуміле. Але, як кажуть, є одне «але». Головним питанням у цьому випадку все ж має бути не «куди подівся Київ з російських підручників?», а «що він там досі робив?». Який, зрештою, стосунок має наша столиця до історії північного сусіда?
І справді, якщо влада київських князів колись поширювалася і на нинішні російські території — це підстава більш ніж сумнівна. Бо чия лише влада на них не поширювалася! Це ж не дає привід починати історію РФ із великого курултаю, на якому «великим ханом» обрали Чингісхана? Чи ще раніше, з утворення Хазарського каганату? Києвом правила династія, бічна гілка якої певний час володіла й московським князівством? Теж аргумент «так собі». Навіть за офіційною літописною версією походила ця династія взагалі зі Скандинавії (у Середньовіччі був ще варіант Пруссії) – проте добу вікінгів у Північній Європі в російських школах та університетах вивчають у межах світової, а не «вітчизняної» історії.
Київ більш ніж три століття перебував під владою імперії? Уже «гарячіше». Утім, під владою тієї ж імперії перебувала ще й Варшава з Гельсінкі. Ну ще й про Аляску можна згадати… Тобто це абсолютно колонізаторська логіка! Бо ж на початку минулого століття й німці казали, що найвищою горою їхньої країни є… Кіліманджаро, бо в цей час Німеччина захопила Східну Африку. Зараз, звісно, це можна сприймати хіба що як анекдот. Але й тоді історію рейху все ж не починали з заснування племінних союзів у лісах біля Великих Озер.
Африка надто далеко? Є і європейські приклади. Французи, скажімо, не вважають історію Німеччини «своєю» лише на підставі того, що франки були германським племенем, і не претендують на «італійську спадщину» на підставі того, що очільник католицької церкви свого часу перебрався з Риму до французького нині Авіньйону.
А ось у російській літературі переїзд київського митрополита до Володимира на Клязьмі подається – не більше й не менше — як свідчення «переміщення державного центру Русі» на північ.
Отака, мовляв, у них «держава-мандрівниця» – куди там Італії з Францією!
Звісно, ніхто не заперечує, що династичні претензії грали за часів Середньовіччя в політиці велику роль. Та й не лише за Середньовіччя. Британські монархи, наприклад, зберігали за собою титул королів Франції аж до XIX сторіччя – бо вважали себе спадкоємцями старшої лінії Капетингів, тоді як Валуа й Бурбони, як не крути, належали до молодших, якщо не побічних гілок. Московські володарі з Рюриковичів, звісно, теж могли теоретично оголошувати себе претендентами на «київську вітчину». От тільки ще за часів Володимира Мономаха (того самого, якому згодом приписали шапку, отриману насправді від хана Узбека) їхню гілку династії цієї долі спадщини позбавили. Цілком офіційно. А зі смертю останнього Рюриковича й цей аргумент втратив силу, бо нові московські царі були із зовсім іншої родини, яка не мала на Київ навіть примарних «прав наслідування».
Саме тому в XVII сторіччі вигадали нову «підставу», з династичними претензіями напряму не пов’язану. Ідею існування кількох «Русей» – Малої, тобто «початкової», і Великої, «наступної», до якої невдовзі додалася ще й Біла. Які «варто» було б зібрати докупи під владою одного володаря. А оскільки Мала й Біла Русь своїх окремих володарів не мали (що було неправдою, адже Ягеллони були такими ж їхніми монархами, як і монархами Польщі та Литви), то залишалося об’єднатися під омофором «великоруського» царя. Уже згодом ця ідея трансформувалася в концепцію Російської (спочатку – Всеросійської) імперії, теорію «трьох гілок одного народу», а за радянських часів – «трьох братніх народів» з «єдиною колискою» – звісно, у Києві. Власне, в іншому місці цю колиску годі було шукати. А без неї — теорія просто б розсипалася.
Що показово – ідея кількох «Русей» з’явилася в «Синопсисі Київському» Інокентія Гізеля, який був насамперед підручником і не для одного покоління підданих московських царів. Тому й присутність у ньому Києва (а як інакше, якщо «Синопсис» був написаний і надрукований у Печерській лаврі) як «міста, з якого все почалося», виховувала й навчала сприйняття його мешканцями Росії як «свого», навіть більш «свого», аніж молодша Москва, що вже казати про Петербург. Наголошую — присутність Києва в підручнику, а не його відсутність, що так обурює сьогодні!
Звідси, власне, і всі ці мантри про «особливу святість» Києва для кожного росіянина, і визнання його «матінкою міст російських» (не «руських» як у літописі, а саме російських). Які вже тоді надавали Києву зовсім іншого статусу, аніж Варшаві, Гельсінкі, ба навіть Одесі чи, прости Господи, Криму. Сьогодні росіяни, можливо, і розповідають про «сакральний півострів», проте це винахід зовсім нещодавній, путінський власне. За часів Російської імперії паломники частіше відвідували Єрусалим, аніж якісь руїни в Криму. А ось Київ для російських православних і тоді безумовно був святинею, навіть у релігійному сенсі.
За радянських часів, звісно, про цей сенс воліли не згадувати. Але підручники все одно наполегливо переконували, що Київ – «нечужий». Попри навіть формальну суб’єктність УРСР. Це Таллінну, Ризі, навіть Львову дозволяли зберігати якійсь «не зовсім радянські риси» – не дивно, що в них знімали «закордонні» сцени тодішніх кінофільмів. Але Київ мав бути «своїм», радянським. Та залишався ним у російських підручниках і після розпаду СРСР. Тільки зараз їх вирішили «виправити», просто викидаючи згадки про місто, що стало «незручним».
То, може, не поспішати обурюватися? А зітхнути з полегшенням? Мовляв, нарешті, перефразовуючи Володимира Зеленського, «без нас»?
До того ж, коли Росія змушена буде повернутися до своїх міжнародно визнаних кордонів, їй волею-неволею доведеться виробляти нову концепцію власного минулого – і при цьому таку, яка б не містила зазіхань на території сусідніх держав (за це будуть боляче бити). У цьому контексті намагання вже зараз починати російську історію з 862, а не з 882 року, і з Новгорода та Ладоги, а не з Києва видається щонайменше логічним. І Новгород, і Ладога все ж визнаються світом територією РФ.
Хоча, звісно, стосунок їх обох до історії сучасної Росії насправді неочевидний. Радше навпаки. І історично, і культурно, і навіть за мовою! Новгородська земля за часів Середньовіччя була зовсім несхожою на Володимиро-Суздальську, майбутню Московщину. По суті, новгородці були іншим народом, і з самобутнім громадським устроєм і політичною організацією. Москві довелося не просто захоплювати, а кілька разів буквально вирізати населення міста (найжахливіший погром вчинив Іван IV Грозний), щоб зрештою його асимілювати та зробити «своїм». Як це буває, українці знають на власному досвіді. Хіба що нашому народу все ж вдалося зберегтися і відродитися з часом.
Утім, в історії не варто робити однозначних прогнозів на майбутнє. Особливо щодо Росії. Хтозна, може, невдовзі її минуле знову доведеться переписувати. Уже з «врахуванням нових реалій»?
Але чого в цій новітній російській історії точно не має бути, так це нас. Не має бути Києва. Та й усіх інших українських міст. Надалі з їхніми назвами росіяни мають зустрічатися лише на сторінках підручників зі світової історії. І що швидше це станеться – то краще.
Автор – Олексій Мустафін
Фото: Вікіпедія
