З дитинства ми звикли сприймати міфи і легенди насамперед як казки. Проте і в них часто можна зустріти цілком історичні персонажі. Можна, звісно, подискутувати, що існували в реальності Гільгамеш чи Агамемнон, але ж у справжності Гаруна ар-Рашида або ж Володимира «Красного Сонечка» сумнівів нібито нема. На відміну від Медузи Горгони, Птаха Рух, Змія Горинича…. Втім, навіть у «билинного» гориничева сина, Тугарина Змієвича, насправді теж був історичний прототип. Половецький хан Тугоркан (Тугар-хан). Відомий не лише з вітчизняних літописів, а й з візантійських джерел.
Ім’я Тугоркана – трохи переінакшене, щоправда, на грецький лад – першою згадала Анна Комніна, донька імператора Олексія I, у життєписі свого батька, «Олексіаді». І не просто так. Половці допомогли імперії в один з найкритичніших моментів в історії – коли вороги оточили її одразу з двох сторін.
Зі сходу це були турки, які в 1071 році розгромили василевса Романа IV Діогена при Манцикерті й за лічені роки дійшли до егейського узбережжя. Найенергійніший з їхніх емірів, Чаха збудував флот, за допомогою якого міг заблокувати Дарданелли і загрожувати самому Константинполю. А з заходу до столиці підступили печеніги – настільки близько, що її мешканці остерігалися відчиняти міську браму.
Становище було таким відчайдушним, що імператор надіслав лист із закликом по допомогу до католицьких володарів (саме він, врешті решт, став підставою для початку хрестового походу кількома роками поспіль). Але ті, навіть за щирого бажання, швидко надіслати військо до Константинополя не могли. Потрібен був союзник ближчий і квапливіший.
Саме тому Олексій I звернувся й до половецьких ханів. Їхні імена Анна Комніна передає як Тогортак і Маніяк. Останнім ім’ям вона навряд чи хотіла когось образити – так звали й одного з найвідоміших в історії візантійських полководців. А дослідники майже одностайні в тому, що йдеться про Тугоркана та Боняка.
Половці й раніше воювали з печенігами, перемагали та врешті-решт вигнали їх з Північного Причорномор’я. А за кілька років до того вчергове з ними посварилися, бо ватажки печенігів відмовилися ділитися з половецьким ханом Татушем своєю здобиччю – хоча самі запрошували його до союзу проти візантійців. Проте згадки про цю історію імператора й стримували – адже він мав підозру, що Тугоркан з Боняком також можуть виступити проти нього, а в гіршому випадку – ще й об’єднаються з печенігами.
Олексій I вагався – закликавши ханів з 40-тисячним військом до своїх володінь, він осипав їх компліментами і дарунками, але при цьому не давав сигналу про наступ. Здивування союзників переросло у роздратування. Тож зрештою вони попередили, що діятимуть на власний розсуд – і «поласують м’ясом або ягняти, або вовка»». Лише після цього Імператор погодився атакувати.
В битві при Левуніоні, біля гирла річки Мариця, де отаборилися печеніги, половці (разом з візантійцями, звісно, але переважно власними силами) здобули приголомшливу перемогу. До рук греків потрапили 30 тисяч полонених, серед яких переважали жінки й діти. І зовсім несподівано для половців та всупереч своїм власним обіцянкам, імператор наказав їх усіх перебити.
Союзників ця кривава розправа радше налякала. Тугоркан, поквапившись забрати свою частину здобичі, наказав своїм воякам якнайшвидше залишити візантійські володіння. Деякі із загонів половців при цьому спробували принагідно пошарпати Угорщину, але були розбиті королем Ласло I Святим. Угорські джерела, втім, ім’я Тугоркана серед нападників не згадують, тож він, можливо, вирушив одразу до придніпровських степів, які його одноплемінники вже звикли вважати своєю домівкою.
З північними своїми сусідами – князями Русі – Тугоркан спочатку намагався підтримувати приязні стосунки. Після смерті великого князя київського Всеволода I він спрямував до його небожа і наступника Святополка II послів із пропозиціями про укладання мирної угоди. Але той непередбачливо нагримав на них і навіть ув’язнив. У відповідь половці пішли на Русь війною і взяли в облогу Торчеськ – «столицю» союзних київським князям гузів (на Русі їх називали торками).
Святополк II спробував було відігнати ворогів, але набрати до війська йому вдалося не більше вісімсот вояків. Довелося звертатися по допомогу до кузенів, синів Всеволода I – Ростислава і Володимира (нам відомого під прізвиськом Мономаха). Останній був проти спільної акції, але відмовити великому князю не міг. Втім, передчуття Володимира виявилися цілком обґрунтованими. Біля Треполя (теперішнє Трипілля) об’єднане військо князів було розгромлене – і чимало їхніх вояків загинуло вже після битви, бо намагалося врятуватися від переслідувачів, похапцем переправившись через Стугну. Потонув і князь Ростислав.
Після цього половці буквально розлилися по землях на південь від Києва, захоплюючи в полон мирних мешканців, грабуючи чи просто плюндруючи їхні обійстя. Погром був настільки вражаючим, що саме після нього Тугоркана почали порівнювати із казковим Змієм Гориничем чи то пак іменувати його «змієвим сином» або ж просто «змієвичем» (зрештою і зараз «сучими синами» називають не лише щенят).
Святополк II намагався зупинити супротивника перед самим Києвом, але в битві на Желані (тобто біля сучасних Жулян) зазнав ще більшого розгрому – літописець каже, що повернувся князь до столиці лише з двома вояками. Кияни були налякані, але половці навіть не спробували здобути місто, в них для цього не було сил і засобів, та й бажання також – той же Торчеськ вони з великими труднощами захопили лише через кілька місяців після перемоги на Желані.
Якимось дивом Святополку II з часом таки вдалося зібрати нове військо і навіть дати бій під Халепом (нинішнім Халеп’ям) – поруч із Треполем, але далі вглиб половецьких володінь. Вочевидь, це сталося вже після того як нападники із здобиччю почали відкочуватися у степ. Нам невідомий результат цього бою, але після нього таки був укладений мир. Для закріплення якого Святополк II одружився на доньці Тугоркана, яка охрестилася і отримала нове, християнське ім’я Олена.
Згодом – на річковому острові навпроти Києва – князь збудував для дружини літню резиденцію. В пам’ять про яку острів і зараз називають Трухановим. Часто його назву виводять з імені самого Тугоркана, але коректніше було б пов’язувати його все ж з прізвиськом або ж «по-батькові» княгині – «Тугорканівна» («Тугорканя»).
Вочевидь, після укладання миру з Києвом, хан відчував себе настільки впевнено, що вирішив знову втрутитися у справи Візантії. Адже в той самий час, коли половці воювали з русинами, в імперії з’явився авантюрист, що видавав себе за сина Романа IV Костянтина (реальний Костянтин загинув за двадцять років до того під мурами Антіохії). Самозванця схопили і відправили у заслання до кримського Херсонеса. Але там йому вдалося налагодити зв’язки з половецькими купцями та втекти з міста, спустившись з високої міської вежі за допомогою мотузки. Опинившись на волі, втікач вирушив просто до ставки Тугоркана, якому й розповів свою легенду.
Навряд чи хан до кінця повірив псевдо-Костянтину, але вирішив скористатися нагодою, щоб спробувати посадити залежного від себе володаря на візантійський трон (родича на київському престолі йому, вочевидь, вже не вистачало). До того ж в аванюриста були в імперії прихильники, а на бік половців стали місцеві волохи, які навіть провели вояків Тугоркана гірськими стежками через Балканський хребет. На бік псевдо-Костянтина перейшли й гарнізони кількох фортець вглибині країни.
Головні сили, зібрані Олексієм I, чекали половців на чорноморському узбережжі, біля Анхіалу. Здавалася, що ще трохи – і сучасники б побачили справжній бій «Тугарина Змієвича» з «Олексою Поповичем» (хіба, що батьком імператора був не священник, а воєначальник і царедворець). Але Тугоркан вирішив, що давати бій під Анхіалом йому невигідно. І пішов до Адріанополя. А під час облоги цього міста Псевдо-Костянтин несподівано потрапив у полон.
Відтак похід Тугоркана втратив будь-який сенс. Загубивши більшу половину свого війська і залишки здобутої здобичі в ар’єгардних сутичках з візантійцями, колишній рятівник Константинополя був змушений повернутися на береги Дніпра.
А невдовзі Олексій I вирішив проблему і з еміром Чахою. Бо виявилося, що той дратував не лише василевса, а й власного султана Килич-Арслана I. Який врешті-решт наказав його вбити, перед тим споївши на бенкеті. Чого візантійський імператор не зміг зупинити, так це приходу західноєвропейських рицарів із запізнілою допомогою. Хрестоносці з’явилися під мурами Константинополя вже через рік, і надовго стали головним болем для візантійців – куди більшим, аніж печеніги чи половці.
Тим часом заклопотаністю Тугоркана «візантійським проєктом» скористалися князі Русі. Війна вчергове почалася із вбивства половецьких послів – а далі суперники ніби помінялися місцями, тепер русини рухалися вглиб степу, захоплюючи полонених і худобу, руйнуючи і плюндруюючи стойбища кочовиків.
Хани, які саме в цей час повернулися додому з Візантії, були вражені втратами. І кинулися мститися. Цього разу за наступ на півдні Київської землі відповідав давній союзник Тугоркана – Боняк, об’єднання якого мало кочів’я у Побужжі. Головний удар був завданий по Юр’єву (теперішній Білій Церкві). А сам Тугоркан вирушив на Лівобережжя – вочевидь, сподіваючись повторити давній половецький тріумф на Альті.
Втім, цього разу військове щастя було на боці руських князів. В битві на Трубежі, тобто просто під мурами Переяслава, кочовики зазнали поразки, а сам Тугоркан загинув – разом із своїм сином. Цікаво, однак, що Святополк II знайшов його тіло, відвіз у Київ і поховав біля своєї резиденції у Берестові (тобто на сучасному Печерську). Як-ніяк, але це був його тесть – а може на цьому й наполягала княгиня Олена Тугорканівна.
Союзник загиблого, Боняк ще довго мстився за свого спільника. У тому ж році від ледь не захопив Київ, спаливши Печерський і Кловський монастирі, Красний двір на Видубичах і те ж Берестове. Та й надалі з дивовижною (майже маніакальною, якщо згадати Анну Комніну) наполегливістю спустошував прикордонні князівства більше десяти років – аж поки не розпалося створене ним половецьке об’єднання.
Боняк, між іншим, теж увійшов до українського фольклору і можливо став прототипом Вія та навіть Костія Бездушного (який, як відомо, і у глибокій старості був ще тим хвацьким воякою). Але це, принаймні, зрозуміло з огляду на величезну кількість його нападів на Русь. В той час як Тугоркан, по суті, відомий лише однією руйнівною навалою і своєю загибеллю.
Цікаво, що й ставлення князів до Тугоркана було зовсім іншим, аніж в авторів «билинних переказів». І йдеться не лише про поховання хана у Києві. Заміж за його онуку видав свого сина Андрія Доброго і сам Володимир Мономах. На відміну від одруження Святополка, це навряд чи був вимушений крок. На час весілля Тугоркана вже давно не було в живих, і він не залишив після себе якоїсь владної «династії» – власне, для половців взагалі не була характерна спадкова влада, їхні хани були здебільшого харизматичними лідерами.
Труханів острів, на якому «квартирувала» княгиня Олена, у подальшому став доволі популярним місцем зборів князів. Зазвичай вони радилися біля розташованого на ньому Долобського озера (або ж протоки – за літописних часів їх не надто відрізняли). Тож, якщо ви колись влаштовували пікніки на Довбичці, – хай вам гріє душу усвідомлення, що ви продовжували традиції, закладені ще володарями Давньої Русі.
А одну із своїх доньок Володимир Мономах віддав за Леона, точніше псевдо-Леона, візантійця, який видавав себе за ще одного сина імператора Романа IV. Успіху і цей самозванець, щоправда не мав. Але приклад «Тугарина Змієвича», як бачимо, у Києві вважали цілком гідним наслідування.
