В січні 2021 року відомий український історик Тарас Чухліб повідомив, що знайшов у зібранні відділу рукописів Музею Чарторийських у Кракові оригінал однієї з грамот князя Свидригайла Ольгердовича. Дослідник звернув увагу , що написана вона була наприкінці 1433 року у Києві. А це дає підстави стверджувати, що саме Київ був у той час резиденцією Свидригайла. І столицею його князівства.

Та сама грамота. Фото Тараса Чухліба

У вітчизняній літературі це доволі умовне утворення часто називають «Великим князівством Руським», хоча сам Свидригайло ніколи не обмежував свої амбіції Руссю і продовжував використовувати титул «великого князя литовського, руського та інших земель», який здобув із обранням на литовський престол у 1430 році.

Приблизний розподіл земель Великого князівства між Свидригайлом і Сигізмундом

Щоправда, через два роки, після замаху на його життя та державного перевороту у Вільні, під час якого частина литовської знаті проголосила великим князем його кузена Сигізмунда Кейстутовича, Свидригайлу довелося тікати. До Полоцька. Де він зібрав прихильних до нього васалів та заявив про намір повернути престол і владу над усією державою. Саме це повідомлення літопису давало підстави дослідникам вважати його столицею Полоцьк. Але завдяки знахідці Чухліба ми можемо припустити, що отаборився він зрештою на півдні, у Києві.

Сигізмунд Кейстутович

Але чи означає це, що Свидригайло «очолив Русь», як стверджують деякі історики? Навряд чи. Звісно, внаслідок розколу єдиної держави під його контролем опинилися переважно території, які з певною натяжкою можна назвати Руссю. Але не всі. Частина «цілком руських» земель висловила підтримку Сигізмунду. Етнічних русинів і литовців, католиків та православних, навіть представників правлячих династій (Гедиміновичів і Рюриковичів), вистачало в обох таборах цієї й справді громадянської війни.

Хрещення Литви (за католицьким обрядом)

Власне й сам Свидригайло був Гедиміновичем, литовцем, ще й ревним католиком – що б не вигадували його опоненти (відомо, що Сигізмунд виправдовував  свої дії тим, що опонент хотів перетворити литовців на «схизматиків», тобто православних) та пізніші історики. А його біографія – це життєпис зовсім не «національного лідера» (якщо для тих часів взагалі можна використовувати таке визначення), а радше мандрівного рицаря. В кращому випадку.

Смерть княгині Уляни Тверської, володарки Вітебська і матінки молодших Ольгердовичів, після якої і почалася усобиця

Першою війною, при описі якої джерела згадують Свидригайла, був конфлікт навколо Вітебська, який Свидригайло вважав своїм «законним спадком». Коли родичі йому відмовили, він втік до володінь Тевтонського Ордену, разом з його рицарями брав участь в облозі Вільни, а потім знову спробував здобути Вітебськ. Принагідно вбивши намісника, призначеного тодішнім великим князем Вітовтом Кейстутовичем. Вітовт, разом із ще одним сином Ольгерда, Скиргайлом, покарав «зухвальця», і, захопивши його в полон, відіслав до Кракова, до двору короля Владислава II Ягайла, «найголовнішого» серед Ольгердовичів.

Владислав II Ягайло

Домігшись прощення, Свидригайло вирушив до Сілезії, а звідти до Угорщини, до місцевого короля Сигізмунда, в якого намагався здобути допомогу… в боротьбі проти Владислава II. Не отримавши її – знову подався до тевтонців, інтригуючи вже проти Вітовта. А за кілька місяців опинився під прапорами самого Вітовта, навіть взяв участь у «нещасливій» для того битви на Ворсклі – та лише дивом вижив. Отримав у володіння Поділля. І одразу втрутився у внутрішній конфлікт у сусідній Молдові…

Битва на Ворсклі

Коли Владислав II домовився про новий союз з Вітовтом, Свидригайло змушений був прибути до Вільна на урочисту церемонію. Але до грамоти про укладання польсько-литовської унії від свого імені доклав… фальшиву печатку. І знову втік до тевтонців, домігшись від них визнання його прав на литовський престол.

Печатка Свидригайла

За кілька років, втім, знову замирився з родичами, і отримав від Вітовта у володіння Чернігівську, Новгород-Сіверську та Брянську землі. Разом із сеньйором ходив у походи проти Москви. Але той запідозрив васала в намаганнях домовитися з ворогом, не полишаючи до того ж стосунків з тевтонцями. Зрештою Вітовт вирішив Свидригайла затримати, але того вчасно попередили і він вислизнув. Демонстративно спаливши Брянськ, Свидригайло вирушив таки до Москви.

Здобуття Вітовтом Смоленська (в цьому поході теж брав участь Свидригайло)

Там втікача прийняли з розпростертими обіймами, виділили йому кілька великих міст на «прокорм» і доручили командування військом. Значних успіхів він, щоправда, не досягнув, тож князь Василь I невдовзі уклав з Вітовтом мир та навіть пообіцяв видати йому Свидригайла. Але той спалив ввірений йому Серпухов (вочевидь після Брянська шоу з вогнем йому таки сподобалися) і подався до темника Едигея, який – отаке співпадіння! – в цей час і сам воював з Москвою.

Едигей під мурами Москви

Втім, і в Сараї Свидригайло не затримався, повернувся до Литви і врешті-решт був схоплений Вітовтом. Ув’язнений в Кременецькому замку, він пробув за ґратами десять років, але врешті був звільнений спільниками на чолі з князем Дашком Острозьким.  Свидригайло навіть захопив Луцьк, проте, дізнавшись про наближення карального війська, втік до Волощини, а звідти – до вже знайомого нам короля Сигізмунда, який за цей час встиг стати імператором Священної Римської імперії та скликати собор католицької церкви у Констанці.

Кременецький замок (сучасний вигляд)

У Констанці не лише палили Яна Гуса (так, це був той самий собор), а й вели дипломатичні перемовини. Імператор зрештою помирив Свидригайла з Владиславом II, а той – у вас ще не паморочиться голова від ходіння по колу?  – вмовив Вітовта пробачити зрадливому васалу. Свидригайло знову отримав Чернігів і Сіверщину та навіть ходив разом з великим князем у похід проти Новгорода Великого.

Сигізмунд веде перемовини з поляками і литовцями

А за два роки Вітовт помер. І «несподівано» виявилося, що єдиним поважним претендентом на литовський престол залишився… невгамовний Свидригайло. Це був змушений визнати навіть Владислав II, який із вже зрозумілих нам причин брата недолюблював. Ну як визнати… Король приїхав до Вільна на похорон Вітовта – і був взятий Свидригайлом під варту. Тож не лише погодився на інтронізацію, вручив на знак згоди перстень, а й пообіцяв повернути спірні землі на Поділлі. Щоправда, виконувати наказ полоненого польські намісники не квапилися.

Свидригайло повертається до Литви, щоб стати великим князем

Короля новий великий князь зрештою звільнив. А той вже невдовзі пішов проти нього війною. Перевага, між іншим, була на боці поляків. Хоча найголовнішу волинську твердиню, Луцьк, вони захопити не змогли. Але найприкріше для Владислава II було інше. Попри обіцянки Вітовта, велике князівство не перейшло під владу короля навіть після Вітовтової смерті. Навпаки – Свидригайло, як міг, зміцнював незалежність Литви. Ще й укладав один за одним союзи з сусідами, спрямовані проти Польщі.

Надбрамна вежа Луцького замку (сучасний вигляд)

Однак Владислав II знайшов вихід. Далеко не всім серед литовської знаті подобалося зближення з тевтонцями. Вони розуміли, що доля мінлива. І в разі, якщо трапиться нова війна з Орденом, від польської допомоги залежатиме виживання Литви. А із Свидригайлом ніякого союзу з Краковом досягти не вдасться. «Пропольська партія» швидко встановила контакти з Владиславом II. І влаштувала змову проти нового великого князя.

Печатка Сигізмунда до здобуття престолу

Заколотники планували вбити Свидригайла. Але той втік, до рук змовників потрапили лише кілька його соратників та вагітна дружина. Проте й відступати вони вже не могли. У Вільні майже одночасно з нападом на великого князя відбувся переворот і новим володарем оголосили вже згаданого Сигізмунда Кейстутовича. Який одразу відновив союз із Польщею. І отримав від Владислава II на знак визнання меч (а не якійсь там перстень).

Віленський замок (сучасний вигляд)

Свидригайло, звісно, здаватися не збирався. Громадянська війна тривала ще кілька років. І спирався невгамовний князь на східні та південні землі держави. Але цікаво, що про якусь особливу прихильність його до русинів чи до православних не свідчить жодний документ, що вийшов із Свидригайлової канцелярії. Включно із грамотою, знайденою Чухлібом.

П’ятницька церква – найдавніший православний храм у Вільні, збудований у XIV сторіччі (сучасний вигляд)

Навпаки – загравав з православними князями та шляхтою саме Сигізмунд (за цілковитої підтримки союзника, Владислава II). Одразу після проголошення себе великим князем, він видав хартію, що розширювала права підданих, які не були католиками. А в 1434 оприлюднив ще один, Тракайський привілей, який фактично зрівняв у статусі представників обох конфесій – хіба що православні й надалі не могли обіймати найвищі посади в державі.

Печатка Сигізмунда як великого князя Литовського, Руського, Жемайтійського та Тракайського із відповідними гербами

Зазвичай обидва ці акти тлумачать на користь версії, що це були «ходи у відповідь», оскільки у володіннях Свидригайла вірні східного обряду нібито вже мали відповідні права – проте, знову ж таки, жодних підтверджень цьому не знайдено. Зрештою, навіть автором натяків на «особливу ласку» невгамовного князя до  «схизматиків» є насправді все той же Сигізмунд, який з їхньою допомогою виправдовував свій переворот і намагався заручитися підтримкою католицького світу.

Новгородський архієпископ отримує благословення митрополита Герасима

Креатурою Свидригайла іноді називають смоленського єпископа Герасима, який очолив київську митрополію після смерті промосковського митрополита Фотія. І тим самим повернув її центр до Великого князівства, чого домагався ще Вітовт. Але з джерел ми знаємо, що мандрівка Герасима до Константинополя була насамперед його власною ініціативою. А Свидригайло домагався не так зміцнення православної митрополії, як її унії з католицькою церквою.

Папа римський Євген IV, з яким Свидригайло вів перемовини про унію

Можливо, саме це й викликало конфлікт князя з митрополитом. Якого Свидригайло звинуватив у змові… на користь того ж таки Сигізмунда. І спалив живцем! Називати після цього Герасима креатурою «великого князя Руського» щонайменше дивно. Навіть, якщо змова існувала лише в уяві Свидригайло і владику покарали безпідставно.

Руїни Вітебського замку, біля якого стратили митрополита Герасима

Так само й прихильність до невгамовного володаря до етнічних русинів насправді є довільною конструкцією інтерпретаторів, що спираються на непевне повідомлення літопису про вже згаданий з’їзд його васалів у Полоцьку та слова Алессандро Гваньїні, який стверджував, що Свидригайло «завжди надавав перевагу Русі перед Литвою». Ось тільки написані ці слова були більше ніж через століття після згаданих подій. А літописець, що сам походив з русинів, цілком міг видавати постфактум бажане за дійсне.

Алессандро Гваньїні

Навіть утвердження Свидригайла у Києві  (якщо вже дотримуватися версії Чухліба) було значною мірою вимушеним. Адже на місцеве княжіння був інший претендент, для якого «Золотоверхий» залишався, як не крути, батьківським спадком. При цьому Олелько (Олександр) Володимирович, — а йдеться саме про нього — був православним. На відміну від Свидригайла. В Олелька було чимало прихильників серед киян. Він навіть намагався відбити «свою» столицю – тож лише квапливе прибуття до міста дружини одного з соратників Свидригайла цьому завадило. І при цьому Олелько був союзником… все того ж Сигізмунда. Чи не забагато співпадінь, які руйнують версію про «лідера православної Русі»?

Олелько (Олександр) Володимирович

Врешті-решт, вирішальну битву громадянської війни під Вількомиром у 1435 році Свидригайло програв. До того ж розгромно. У бою загинуло чимало його прихильників, магнатів і шляхти, руської та литовської. Володіння невгамовного князя суттєво звузилися. Фактично під його контролем залишилися лише Київщина, Волинь і Поділля.

Пам`ятник на місці битви під Вількомиром

Свидригайло спробував домовитися із новим польським королем Владиславом III, пообіцявши визнати себе його васалом, і навіть віддавши Луцьк. Але це не допомогло. Марними виявилася і сподівання на допомогу тевтонців. В 1439 році Свидригайло знову змушений був тікати – цього разу до Молдови.

Руїни Тракайського замку

Своєрідним реваншем став черговий державний переворот у Вільні. Змову влаштували князі Чарторийські за участі віленського і тракайського воєвод. Власне, саме у Тракаї заколотники й вбили «тріумфатора» Сигізмунда. При цьому смертельний удар великому князю завдав… киянин Скобейко.

Вбивство Сигізмунда

Чарторийські хотіли проголосити великим князем саме Свидригайла, і той навіть встиг видати відповідну грамоту (перебуваючи в той час у Тлумачі), але вірні загиблому володарю литовці наполягали на інтронізації сигізмундового сина Михайла. Сум`ятицею врешті-решт скористався польський король, який домігся обрання на престол свого молодшого брата Казимира, якого терміново привезли до Вільна з Кракова.

Казимир Ягайлович

Цікаво, що Свидригайло із цим погодився одразу. Можливо тому, що отримав від короля у своє володіння Холмщину. Не підтримав «патріот Русі» і повстання проти литовської влади в Смоленську. Отримавши нагороду вже від самого Казимира – той не став заперечувати проти чергового обрання Свидригайла волинським князем. Схоже, невгамовний володар просто втомився. Якщо не від боротьби за владу, то від постійних мандрів. Від пошуку союзників та їхніх зрад.

Владислав III

Обравши своєю резиденцією Луцьк, Свидригайло не полишав його вже до кінця свого життя. Звичка до плетіння хитрих політичних комбінацій, втім, нікуди не поділася. Інтригу навколо питання, кому дістанеться Волинь після його смерті – Литві чи Польщі – він зберігав стільки, скільки міг. Щоправда, Казимир невдовзі став і польським королем, тож розв’язка значною мірою втратила гостроту.

Луцький замок на початку XX сторіччя

Що ж до Русі, то «Свидригалові війни» таки сприяли згуртуванню її провідної верстви – князів та бояр та зміцненню їхніх позицій. Але зовсім не тому, що вони вважали невгамовного князя своїм ватажком. Радше навпаки. «Золотою добою» в їхньому середовищі називали насамперед правління Сигізмунда та Казимира. Володарів, які — попри свій литовський патріотизм — усвідомили необхідність опори не лише на католицьку, а й на православну шляхту Великого князівства.

Монети, карбовані Казимиром Ягайловичем

Свидригайло цього насправді так до кінця і не зрозумів. Тому, власне, боротьбу за владу і програв. Залишившись в історії лише «випадковим» володарем Русі. Мандрівним рицарем, «позбавленим спадку».

Олексій Мустафін