Як після важкої травми прийняти себе вже іншого, не опустити руки, а навіть навпаки – надихати інших своїм прикладом мужності та незламності, йшлося у сюжеті КИЇВ24.

Військовий 24-ї окремої мобільної бригади ЗСУ Петро Буряк проходить реабілітацію в центрі протезування поблизу Львова. Не шкодує сил на щоденні вправи.

Реабілітолог Ігор Маслянко розповів, як військовий проходить реабілітацію.

«Спочатку, якщо ми пробували робити самостійні кроки, то він втрачав рівновагу, падав, постійно тримався за бруси, зараз ця ситуація вже краща. Щоправда це ще не є самостійна впевнена ходьба», – каже він.

Чоловік служив водієм у бригаді саперів. Поранення отримав, коли із побратимами звільняв Херсон. Підірвався на міні. Але втративши ноги, не втратив віру в себе і зараз надихає інших поранених військових силою духу.

 

«Розроблявся, рухався. Кажу, головне наполегливість. Не лягти, скласти руки на дивані чи на ліжку, який я бідний нещасний, я не маю сили, Треба хотіти, просто треба того хотіти. Я не збираюся все життя сидіти в візку, я хочу ходити», – каже Петро.

Військовослужбовець Сергій Воронін втратив обидві ноги також на фронті. Автомобіль, у якому він їхав, підірвався на протитанковій міні. Зараз вчиться заново ходити в клініці Protez Foundation у Сваляві, де проходять реабілітацію українські військові, які отримали протезування в США.

Сергій займається із задоволенням, бо відчуває в собі сили та впевненість, що зможе ходити як раніше.

«Не можу стрибати. Все інше я можу робити, ну, все що я робив раніше. Я можу ходити по нерівностях, по горах. Гори, я ходив в гори, це такий був відважний вчинок нашої групи», – розповів він.

В майбутньому Сергій навіть планує повернутися на фронт.

«Буду продовжувати службу, я кадровий військовий», – каже він.

Це зараз вони відважні, веселі та впевнені, що все буде добре. Але одразу після поранення кожен із них переживав моменти, коли нікого не хотілося бачити і здавалося, що життя закінчилось.

Про психологічну складову травми розповіла психологиня Олена Шершньова.

«Військовим, які втратили кінцівки, важливо бути готовими до того, що доведеться пройти всі 5 стадій прийняття ситуації, прийняття стресу. Це спершу буде заперечення, потім торги, потім злість на ситуацію, на життя, можливо навіть на самих себе. Потім депресивні стани, і врешті прийняття», – каже вона.

Щоб не зламатися, не скотитися безповоротно в депресію, пораненим військовим вкрай важлива підтримка рідних, які будуть в них вірити.

«Для родичів це не менший стрес ніж для самих постраждалих. Тому родичам теж доведеться проходити етапи прийняття, а зрештою поставитися з повагою до того, що відбувається в житті близької людини. Тому що жалість, почуття деякої вибачте зверхності це все не про повагу. Повага особистості це коли ми бачимо людину рівною собі. Коли ми не бачимо в ній жертву, коли ми не хочемо її пожаліти, а коли ми їй співпереживаємо. Коли ми знаємо, що вона впорається і всім своїм єством транслюємо їй цю інформацію, що вона впорається. А ми будемо поруч аби допомогти», – пояснила Шершньова.

Підтримка рідних дійсно здатна творити дива. Це як ніхто добре знають реабілітологи, коли військові, що приходять на заняття зі своїми рідними, демонструють виняткові успіхи.