Подейкують, що Джон Толкін взявся за «Володаря перснів», бо дуже переживав, що в англійців немає власного епосу, подібного до «Едди» чи «Махабхарати». Втім, далеко не завжди епос – це поема, чи навіть роман. Таку ж роль, насправді, виконують і давньоруські літописи. Бо це не хроніка чи аннали в звичному розумінні цього слова. Це – принаймні в давнішій частині літопису – радше збірка переказів. Можливо, оформлена як щорічні записи. Але розстановка у ній подій за роками у більшості випадків є цілком довільною, а відтак штучною. Натомість цілісність окремих сюжетів перетворює їх на цілком закінчені розповіді – ще й з прозорим повчальним змістом.
Княгиня Ольга біля тіла вбитого Ігоря
Князь Ігор вирушає за «додатковою» даниною, бо до цього його під’юджують його дружинники, які заздрять дружинникам князівського соратника Свенельда. Княгиня Ольга мститься за вбивство чоловіка. Її онук Олег (що став прототипом вже «цілком епічного» героя Вольги) вбиває сина Свенельда Люта під час ловів – і це стає приводом для братовбивчої війни з Ярополком. Відверте протиставлення віроломного ярополкового воєводи Блуда вірному, хоч і не знатному дружиннику Варяжку…
Вбивство Люта
Всі ці розповіді – своєрідні «рицарські оповідки» (для повноцінного «рицарського роману» вони занадто короткі). Але є й цілий пласт «народних переказів» – на кшталт легенд про білгородський кисіль, сміливого киянина, що з вуздечкою пройшов через ворожий табір, або ж про двобій із печенізьким витязем під Переяславом.
Легенда про білгородський кисіль
Звісно, значна їх частина – це «мандрівні сюжети», що зустрічаються і в інших народів, і за інших часів – але в епосі це доволі поширене явище. Зрештою, історія з черепом Святослава – теж запозичена з візантійських джерел, де таким самим чином болгарський хан Крум «прилаштовує» череп імператора Никифора. Цікава деталь – більшість персонажів «народних переказів» (на відміну від «рицарських оповідок») не мають імен. Скажімо, в переможця двобою під Переяславом воно «з’являється» лише в пізніших легендах, вже поза літописом, – втім, і ці легенди теж «коливаються», звали Кожум’яку Микитою чи Кирилом.
Двобій під Переяславом
Звісно, у Володимира Великого (за літописом саме він відшукав легендарного переяславського бійця) були й соратники з іменами. І саме вони зрештою стали героями пізніших епічних пісень. Найвідомішим з таких героїв, безумовно, є Добриня – брат володимирової матері, Малуші, «старший товариш» князя, вправний адміністратор та воєначальник. Ще один воєвода мав яскраве прізвисько Вовчий Хвіст. Але він запам’ятався не так перемогами, як самовпевненими вихваляннями. «Колегою» Добрині був також тисяцький Путята – головним чином завдяки новгородському прислів’ю «Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем».
Пам’ятник Добрині у Коростені
Втім, «свій» Путята був і в онука Володимира Великого, Володимира Мономаха. За однією з версій він був праправнуком Добрині. Літопис взагалі набагато щедріший у повідомленнях, що стосуються кінця XI – початку X сторіч. І завдяки цьому ми маємо цілий букет імен бояр і дружинників. У того ж «молодшого» Путяти (або Путяти Вишатича) були ще брат Ян, батько першого ігумена Печерського монастиря Варлаама. А яким підкреслено «вояцьким» здається ім’я боярина Ратибора!
Пам’ятник Володимиру Мономаху в Прилуках
Сина Ратибора Олбега, що уславився як вправний стрілець, літопис згадує в зв’язку із доволі контраверсійним сюжетом – вбивством половецького ватажка Ітларя. Він, судячи з повідомлення, прибув до князівських палат з дипломатичною місією і пропозиціями миру. Втім його вбили, ще й незвичним способом – через отвір у даху. І зробив це нібито саме Олбег.
Олег вбиває Ітларя
З часом цей сюжет мало не дослівно відтворювала пісня про Олешка (Олбешка) та Ідола (Ідолища Поганого) – який за іменем надто вже нагадує того самого Ітларя. Сучасниками «історичного» Ітларя були половецькі хани Боняк і Тугоркан. І вони обидва також фігурують у піснях – хоч і під трохи зміненими іменами Буняк і Тугарин. Враховуючи, що Тугоркан загинув невдовзі після Ітларя під мурами Переяслава і цілком можливо від стріли, не такою вже неймовірною здається версія, що і його вбивцею був той самий Олбег (або цю звитягу йому приписали сучасники) – реальне підґрунтя може мати й легенда про битву Олешка із Тугарином (або ж Тугарином Змієвичем).
Прізвисько Ідолища можна пояснити ще й асоціаціаціями з численними кам’яними стелами, встановленими половцями в степах
В інших епічних піснях ми можемо побачити й ширше коло зв’язків Русі часів Мономаха. Легенди про Дюка Степановича, скажімо, можуть містити згадки про втручання угорського короля Іштвана (Стефана) у суперечку Володимира з Ярославом Святополчичем. Водночас ім’я Дюка має співзвучність з Дуками – династією візантійських імператорів, в боротьбі яких з турками активну участь брали варязькі дружини. Звідси, можливо, й поява в давньоруському епосі султана Салтика, прототипом якого міг бути Сулейман ібн Кутулмиш з династії Сельджуків – засновник Румського султанату, який (подібно до персонажу епосу) похвалявся захопити візантійські міста і сам Константинополь.
Сельджуцькі вояки
Більша частина XII та початок XIII сторіччя – це вже доба «удільної» Русі, усамостійнення окремих князівств і боротьби їхніх володарів за Київ радше як за «приз» – чимало з них навіть не перебиралися до нього, тримаючись за свої «отчини». Не дивно, що найвідомішим героєм цього часу, який увійшов до епічних пісень, став Ілля Моровлянин. Чимала частина легендарної біографії якого пов’язана з Чернігівщиною – не лише з самим Черніговом, а й з Моровійськом (який називають його батьківщиною) та трохи північнішим Корачевим (зараз це Брянщина).
Ілля Моровлянин, реконструкція за черепом
Показово, що персонаж, який «супроводжує» Іллю в піснях – Соловей – незвично часто змінює своє своє амплуа. В одних випадках він має місцевий «профіль» – тому його прототипом називають то місцевого розбійника-повстанця, то жерця давніх слов’янських культів, а в інших – нагадує зайду на кшталт Тугарина чи Ідолища (на користь цієї версії грає співзвучність останнього складу його імені із тюркським «бей»). У більшості випадків він антагоніст Іллі, проте іноді, навпаки, є його помічником, а часом взагалі – заморським гостем (або ж тим, хто за гостя себе видає). Цілком в дусі доби, діячі якою часто змінювали союзи і союзників, а разом з ними «маски» і ролі.
Обійстя Солов’я, як його уявляли на початку XX сторіччя
Втім, завершується біографія Іллі саме в Києві, у Печерському монастирі, де він прийняв постриг. Мощі Іллі Печерського і досі зберігають у Лаврі. Сперечаються лише, чи саме він мав прізвисько Чобіток – бо за легендою вбивав несподіваних нападником взяттям, яке просто не встиг натягнути на ногу. Чи це якійсь інший витязь, що також знайшов спочинок у монастирі.
Мощі Іллі Печерського
Як там було, але всі герої давньоруського епосу пов’язані із Києвом та сусідніми князівствами – Чернігівщиною і Переяславщиною. А якщо і опиняються поза цією «Руссю у вузькому сенсі цього слова», то у Новгороді Великому, у південних чи західних сусідів. Тож чому вони зрештою перетворилися на «російських богатирів», у чому вже не перше століття себе, Україну і цілий світ переконують з Москви?
Ростовська земля – а саме вона стала «ядром» майбутньої Росії – була підпорядкована Києву вже на початку X сторіччя. Але свого, окремого князя отримала лише за часів Мономаха. Він «всадив» на місцевий престол свого сина Юрія Долгорукого. Додаткове заселення краю та його слов’янізація на той час ішли переважно із заходу – з земель кривичів, але еліта при цьому формувалася переселенцями з півдня.
Юрій Долгорукий
Князі і дружинники, що опинилися в Заліссі (часто не з власної волі), принесли із собою звички і традиції, сформовані в Києві та землях навколо нього. «Земля Руська» була зразком, за яким будували і облаштовували край. Саме, скажімо, тому тут з’явилися «дублери» південних міст – Володимир, Галич-Мерський, Звенигород, Перемишль, Юрьєв-Польський, Ярополч-Заліський, Переяславль-Заліський, Переяславль-Рязанський тощо. А у Володимирі, що невдовзі став центром князівства, – річка Либідь, Печерне місто і Золоті ворота.
Золоті ворота у Володимирі
Звісно, це не означає, що йшлося про точні «копії». Навпаки – в Заліссі досить швидко склалася окрема ідентичність і своєрідна культура. Але новим змістом наповнювали форми і символи, успадковані або ж запозичені з метрополії. Одними з них, зрозуміло, були й епічні пісні – хай у переказі і переспівуванні їхні персонажі остаточно втрачали реальні риси і переплутувалися між собою. В Галичі-Мерському та Переяславі-Заліському навіть Володимир Мономах з Володимиром Великим були «на одне обличчя», узагальненим «Володимиром Красним Сонечком», що вже казати про Путят з Вишатами.
Епічний «Володимир Красне Сонечко» поєднав в собі риси діда і онука
Звісно, досить швидко тут з’явилися й власні, куди зрозуміліші герої. Такі як «храбри» Олександр Попович, Тиманя Золотий Пояс, Юрій Юрята, Ратибор Володимирський, що служили місцевим князям – Всеволоду на прізвисько Велике Гніздо та його синам («пташенятам»). Поступово і навколо них складаються легенди, що могли б зрештою стати самостійним епосом.
Ростов – батьківщина Олександра Поповича
Але після монгольської навали, яка стала «точкою зламу» в історії Володимирського князівства (та й не лише його) відбувається цікавий процес. Місцеві богатирі (слово, між іншим, запозичене в монголів) раптом перетворюються на персонажів тепер вже далекої доби і починають… «зливатися» з героями, запозиченими з київського епосу.
Від Рязані, батьківщини Тимані на прізвисько Золотий пояс, після монгольської навали не залишилося майже нічого
Олександра Поповича починають ототожнювати з Олешком, переможцем Ідолища і Тугарина, Тиманю – з Добринею, його навіть починають називати цим іменем, додаючи визначення Резанич (тобто рязанець, дядько Володимира Великого міг бути лише киянином або новгородцем), Ратибора – з сучасником Добрині, Вовчим Хвостом (тут, щоправда, йдеться не про «перейменування», а про запозичення моделі поведінки). Надійних свідчень про «перевтілення» найближчого за часом київського героя Іллі ми не маємо, але, вірогідно, саме за цієї доби він «став» із Моровлянина муромцем, а Корачів – муромським же селом Карачаровим.
Муром у XVII сторіччі
До чого зрештою призводило подібне переосмислення ми можемо побачити на прикладі оповіді, що збереглася в новгородському Троїцькому літописці XVI сторіччя. У ньому Олександр Попович взагалі служить Мстиславу Галицькому і змагається з Вовчим Хвостом, який є дружинником Мстислава Київського.
Мстислав Галицький в уявленні росіян XIX сторіччя
Втім, насправді, це був лише початок «дивовижних мандрівок» епічних героїв. Адже в XV сторіччі до фантазій придворних співців додалися політичні амбіції їхніх слухачів. Московський князь Іван III Горбатий не лише об’єднав під своєю владою колишнє Володимирське князівство (що відтак стало Московщиною), а й заявив про свої претензії і на «спадщину Володимира Великого» – усі землі, що колись були підконтрольні володарям Давньої Русі. Першим кроком в цьому напрямку стало приєднання Новогорода Великого, а потім і Чернігова, відібраного в Гедиміновичів.
Іван III під мурами Новгорода
Син Івана III – Василь III мав намір приєднати ще й Смоленськ (це йому зрештою вдалося) і сам Київ (тут він піймав облизня). А обгрунтувати московські претензії мав новий літописний звід, який згодом отримав назву патріаршого, або ж Никонівського літопису. Технологія «роботи з текстом» у ньому не може не вражати своїм… нахабством. Адже повідомлення «Повісті временних літ» «покращували» і «доповнювали». А коли і цього здавалося мало – події безсоромно вигадували, заповнюючи навіть «клітинки», що за певними роками у «Повісті» залишалися порожніми.
Василь III
Так, у загаданого нами безіменного «переяславського переможця», якого українські легенди іменують Микитою (Кирилом) Кожемякою з`явилося абсолютно книжне ім’я Ян Усмошвець. А його соратником став… Олександр Попович. В 1000 році, за відсутності князя, Олександр нібито захистив Київ він нападу половців, яких привів якійсь зрадник на ім’я Володар. Дарма, що половці дійшли до рубежів Русі лише через п’ятдесят з гаком років, а «зрадник володар» не зустрічається в жодному іншому джерелі. Так само Попович у 1001 і 1004 роках нібито переміг печенігів. При цьому в першому випадку взяв в полон хана Романа (яке цікаве печенізьке ім’я! дарма що цей хан також відомий лише з Ніконовського літопису) і трьох його синів.
Ян Усмошвець на російський картині XVIII сторіччя
Найкумедніше, що у тому ж літописі Олександр Попович згадують і в XIII сторіччі. Разом із Добринею (!) Резаничем він бере участь у Липицькій битві 1216 року – при цьому розповідає князю Мстиславу Удатному як себе правильно вести, щоб не потрапити під гарячу богатирську руку. А потім гине у бою на Калці в 1223 року – теж разом із Добринею.
Липицька битва
Мета перетворення епічних героїв на нібито історичних персонажів і навіть поява їх одночасно в двох сторіччях насправді мають одну мету. Переконати читача, що ростовці і рязанці з давніх давен почувають себе на Русі і в Києві зокрема, як вдома. Заміняють та повчають київських і галицьких володарів. Так, як це хотів робити сам Василь III, і що, зрештою, вдалося Романовим – починаючи з царя Олексія в XVII сторіччі.
Російський лубок із зображенням Альоши Поповича
Цікаво, що саме в XVII сторіччі з’явилися й перші записи російських переказів та билин. З часом їх ставало все більше, і епічні герої київської доби в них виступали вже як «свої». Ростовець Альоша Попович бився на київських пагорбах з драконоподібним сином Змія Горинича, рязанець Добриня звільняв племінницю князя Володимира Забаву Путятишну (от і про Путяту згадали), муромець Ілля скакав із рідних приволзьких лісів до Дніпра за якихось півдня – майже як на підмосковну дачу…
Забава Путятишна
Все це – свідомо чи несвідомо (хоч перше і вірогідніше) працювало на ідею «Київ наш». А вже в XIX сторіччі було підхоплене творцями російського історичного міфу, що закрабовував цю ідею на рівні підсвідомості. Починаючи з дитячих книжок (зараз на їх місце прийшли мультфільми на ту ж, «билинну» тематику) і завершуючи монументальними полотнами на кшталт «Богатирів» Віктора Васнецова.
«Богатирі»
Штучність васнецовських образів, між іншим, іноді пояснюють тим, що Добриню художник малював із самого себе, а Альошу – з сина замовника картини. Але ж не меншою фальсифікацією видається малювання Іллі з «типового російського селянина». Бо насправді прототипом «богатиря» був аж ніяк не росіянин. І не селянин. Військова служба за часів Русі була спадковою професією. Втім, у реальному житті Добриня, Олбег і Ілля взагалі б не могли зустрітися – вони ж навіть жили у різних сторіччях. Але чи важливо це для епосу? Особливо, якщо йдеться про епос імперії, від самого початку збудованої на брехні?
Олексій Мустафін
