За більш ніж тисячолітню історію Києва йому не раз намагалися «змінити обличчя» – руйнували або перебудовували на смак чергових претендентів на панування над містом. Мотиви могли бути різні. Хтось прагнув влаштуватися комфортніше. Хтось не бажав, щоб середовище «нагадувало», що Київ існував і до них. Ну а найамбітніші сподівалися ще й залишитися в тій таки історії – і, звісно, не з геростратовою славою. Проте не так сталося, як гадалося…
Коли на береги Дніпра переносили столицю УРСР, Київ мало не позбувся усього історичного Верхнього міста – бо більшовикам здалося, що для проведення парадів, встановлення монументів вождям та будівель для радянських урядовців замало місця. Щоб «розчистити» площу, зруйнували не лише Михайлівський Золотоверхий монастир (на місці якого врешті-решт так нічого і не збудували), під загрозою опинилася навіть Софія.
І, як не прикро це визнавати, чи не найгучнішим пропагандистом масштабних знесень був Олександр Довженко. А тепер, вочевидь, про нього згадуватимуть у цьому контексті навіть частіше, аніж про якихось партійних функціонерів, чиї прізвища і згадати сьогодні важко.
Однак в «батька поетичного кіно» та комуністичних бонз були й попередники. Не менш амбітні і самовпевнені. Катерина II, наприклад. Щоправда, жертвою її експериментів могло стати вже не Верхнє місто, а Поділ – який, втім, тоді був майже тотожній цілому Києву, принаймні за кількістю населення та економічною вагою. Ніби скасування гетьманства, знищення Січі та запровадження кріпацтва самозваній «Семіраміді» було не досить…
З іншого боку подібні авантюри були цілком у дусі цієї імператриці. На загарбаних за катерининської доби землях часто зносили цілі міста – лише для того, щоб на їхньому місці (або навіть в якомусь іншому) збудувати нові, зазвичай навіть з новою назвою в «грецькому стилі» Так, скажімо, замість Олександрівського шанця з’явився Херсон, замість Акмесджита – Сімферополь, а замість Хаджибея – Одеса.
Київ, звісно, перейменовувати не планували. І не тому, що захопили його ще до Катерини II. Просто, якщо у Причорномор’ї загарбники свідомо намагалися перервати «зв’язок часів», то з Києвом все відбувалося з точністю до навпаки – імператриці потрібно було «довести» свої права на спадщину давніх князів. Говорили навіть про можливість перенесення до Києва столиці імперії. Так це чи ні, але перебудувати місто на імперський «манер» і справді пропонували.
Плануванням перебудови і зайнялися посадовці в очікуванні візиту на береги Дніпра самої Катерини II. Звісно, думкою самих киян при цьому не цікавилися – в самодержавній монархії рішення ухвалюють за іншим принципом, вистачило б волевиявлення імператриці. До нашого часу збереглися навіть ескізи готового плану, і пропозиції, як ми може зрозуміти, стосувалися усіх частин тодішнього міста — Гори, Печерська та Подолу.
Проте просто напередодні приїзду високих гостей, у Києві трапилася чергова велика повінь. Під час якої Поділ пішов під воду майже повністю. А потім з’ясувалося, що й незатоплені частини столиці Давньої Русі Катерині II не сподобалися. Вона навіть скаржилася придворним, що «втомилася розшукувати» на мальовничих зелених пагорбах власне місто – бо, мовляв, бачить лише розкидані на відстані одна від одної церкви, монастирі, фортечні укріплення та руїни давніх споруд.
Схоже, втім, що неприязнь з Києвом в них була взаємна. Місцеві мешканці зустріли «душительку української волі» щонайменше насторожено. А в Межигір’ї взагалі спалахнула пожежа – якраз перед тим, як туди мала навідатися імператриця. Довелося придворним влаштовувати пікніки на майбутній Крістеровій гірці, яку за прикладом потсдамського Сан-Сусі навіть назвали «Кинь-грусть» (те ж Сан-Сусі, але в перекладі з французької на російську).
Врешті-решт роздратована Катерина II забракувала попередній план перебудови Києва. В квітні 1787 року вона наказала збудувати цілком нове місто – при цьому лише на високих пагорбах. А квартали в «небезпечній» близькості від Дніпра просто знести. Фактично – знищити увесь Поділ, разом з будівлею Магістрату та інших установ міського самоврядування, безліччю церков і монастирів, академією, майстернями, крамницями і ринками.
І знову ж таки, що з цього приводу думають мешканці Подола, та й кияни загалом, ніхто не запитував. Та й обговорювати указ імператриці, і вже точно його доцільність ніхто з посадовців не наважився б. Якщо монархиня звеліла – треба було її волю виконувати. Хіба що неквапливо – якщо завдання вимагало часу, грошей та бажання конкретних виконавців (які, врешті-решт, теж у більшості своїй були киянами і руйнувати місто, в якому жили, навряд чи поспішали)
Тож за десять років до перебудови, і навіть знесень «неперспективних» кварталів так і не приступили. Не демонструючи, зрозуміло, жодної публічної незгоди – хіба що обмежуючись скаргами на «прикру» неповороткість державної бюрократії. Та зрештою дочекалися смерті Катерини II та сходження на престол її сина Павла I. Який матінку не любив настільки, що часто скасовував її розпорядження лише тому, що віддавала їх саме вона. Тож не дивно, що й план радикальної перебудови Києва новий імператор в жовтні 1797 році перекреслив. Та наказав повернути все «як було».
Ба більше – саме Павло I вирішив перенести з Дубна до Києва, а фактично на той же «врятований ним» Поділ Контрактовий ярмарок. Який значно пожвавив економічне життя міста і сприяв його швидкому господарському і навіть культурному зростанню, адже саме під час ярмарку Київ відвідували вітчизняні та іноземні гастролери.
Щоправда, «старий» Поділ таки пішов у небуття. Але не волею імператриці, а внаслідок грандіозної пожежі, що знищила його майже увесь. Звісно, серед численних версій, що циркулювали на рівні чуток, були й натяки на підпал, здійснений чи то іноземними, чи то навіть урядовими агентами. Проте офіційно причиною загоряння визнали необережне поводження з вогнем. Та й навряд чи тодішній імператор Олександр I (син Павла I, який на відміну від нього обожнював Катерину II) намагався виконати волю своєї бабусі таким екзотичним чином.
Втім, хай там як, але відбудовували Поділ вже за новим містобудівним планом – із прямими вулицями і просторішими площами. І це назавжди змінило його обличчя. Хай і не так, як це хотіла зробити Катерина II.
Олексій Мустафін
