Якими ж були Ханенки, та з чого починався їхній музей? Про це йшлося у випуску радіопрограми «Лабіринтами вулиць» на «Радіо Київ 98 FM».
Почнемо з того, що десь до середини XIX століття теперішній Парк Шевченка (у ті часи він називався Миколаївським сквером) як такий не існував. Уся площа перед університетом була велетенським плацом, на якому час від часу проводилися військові навчання. Плац було утворено за бажанням імператора Миколи Першого, який страшенно поважав військову муштру, та найбільшою цінністю у світі вважав суворий порядок. Теперішньої вулиці Терещенківської відповідно теж не було. Не існувало й парку перед університетом. Усе це була порожня і не дуже приваблива територія.
Та вічно так тривати не могло. Часи суворого царя Миколи Першого змінилися на більш демократичні, і місто вирішило замість марнувати землю під плац, влаштувати тут сквер та прокласти вулиці. Так почала забудовуватися вулиця, яка нині має назву Терещенківська. Назва, між іншим, не випадкова. Ну, як іще, скажіть, будь ласка, можна було назвати вулицю, якщо практично вся вона належала підприємцю Терещенку? Тут був і його власний будинок, і будинки, які належали його дітям. Зокрема одній із доньок Варварі Ніколівні, за чоловіком Ханенко.
Будинок, у якому нині розташований музей, почали зводити навесні 1887-го року. Його фасад було виконано у величному та дещо романтичному стилі італійських палаццо з вікнами у венеційському штибі. Відразу було видно, що господарі будинку – люди зі смаком. А вони й справді були особистостями непересічними. Сам Богдан Іванович Ханенко походив зі старовинного українського шляхетського роду. Серед його предків були козацькі полковники та навіть гетьмани. Обоє, чоловік і дружина, мали блискучу освіту та однаково захоплювалися мистецтвом. Колекціонувати Богдан Ханенко почав ще в Петербурзі, де перебував на службі. Почав він із букіністичних крамниць, у яких скуповував рідкісні художні видання та гравюри. Згодом, уже у Варшаві, де подружжя опинилося у службі Богдана Івановича, до колекції почали додаватися й картини. Дітей у подружжя не було, можливо, тому всю свою енергію Ханенки спрямували на створення власної колекції та власного музею. Під Музей вони з перших днів прилаштували свій особняк навпроти університету.
Яким був будинок у ті часи?
Особняк Ханенків вражав гостей просто з порогу. У великому, але темному вестибюлі, оздобленому дубовими панелями, відвідувачів зустрічали середньовічні лицарі в залізних обладунках з мечами. На другий поверх просто з вестибюля вели парадні дерев’яні сходи, а під сходами ніби чатував ще один середньовічний лицар на дерев’яному коні. Стіни сходів та фактично всіх кімнат були завішені картинами у важких золочених рамах. На першому поверсі будинку розташовувався великий кабінет господаря дому. У ньому Варвара Ніколівна встановила велику кахельну грубку зі старовинних олов’яних кахлів. За радянських часів цю грубу розібрали, щоб не заважала експозиції, але кахлі, на щастя, не викинули. Тож не так давно, грубу відновили й обклали тими самими старовинними кахлями.
Кожна кімната будинку була оформлена відповідно до мистецьких творів, що були в ній. В італійській кімнаті висіли картини італійських художників, у французькій — французьких і так далі. При чому для того, щоб відповідно та зі смаком декорувати та прикрасити кімнати, Ханенки запрошували найкращих тодішніх київських художників. Наприклад, червону кімнату розмалював знаменитий український художник Котарбінський.
Ця кімната, до речі, знайомила відвідувачів із мистецтвом європейського Відродження. А ось родзинкою так званого золотого кабінету, виконаного в стилі французького рококо, були чотири шпалери розмальовані за мотивами роману Сервантеса «Дон Кіхот». Ті шпалери виготовили наприкінці XVIII століття на Брюссельській мануфактурі. Та самими лише картинами колекція не обмежувалась. Їдальню Ханенків прикрашав фаянс з дельфтської мануфактури та витончена китайська порцеляна. Бібліотека з рідкісними книжками зберігалася в центральній кімнаті з відкритою галереєю. Усе це були дуже цінні та рідкісні речі. А ось справжньою перлиною колекції була відома на весь світ картина Дієго Веласкеса «Портрет інфанти».
Кажуть, у кожного колекціонера в житті буває зоряний час, коли якийсь раритет сам іде до рук. Трапилось таке і з Богданом Івановичем. Якось абсолютно випадково він купив дуже цінну картину. Натюрморт іспанського художника Сурбарана «Посуд та млин для шоколаду». Цей натюрморт віднайшовся в купі старих картин, звалених на горище московського кінозаводчика Малютіна. Господарю вони просто не були потрібні, і він збирався спекатися цього старого, притрушеного пилом мотлоху. Ханенко погодився купити в нього всі непотрібні полотна разом. Потім, добре роздивившись усі картини, Ханенко знайшов серед них ще кілька цінних. Це була справжня удача.
А проблеми подружжя полягали в тому, що все зібране ними: живопис, ікони, скульптури та різноманітні археологічні знахідки – просто не було де зберігати. Зібрання було вже настільки великим, що на початку XX століття в будинку перестало вистачати місця для колекції. Тому в 1913-му році Богдан Іванович викупив сусідню з власним будинком ділянку, яка належала сестрі його дружини — Ользі. Розкішний будинок пішов на злам, а на його місці в тому ж році виріс шестиповерховий прибутковий будинок. Новобудова сполучалась з особняком Ханенків на рівні другого поверху. У цьому прибутковому будинку планувалося влаштувати бібліотеку, лекторій та кімнати для науковців. Та здійсненню цих планів завадила Перша світова війна.
У 1915-му році виникла загроза, що Київ окупують. Тоді Богдан та Варвара Ханенки були змушені евакуювати частину своєї колекції до московського історичного музею. А інша частина відправилася до петербурзької квартири Богдана Івановича. Щоправда, московський історичний музей виявився не дуже надійним сховищем. Усі 90 ящиків з найбільш цінними картинами було розпаковано, а все, що містилося в них, дирекція московського музею самовільно розподілила між іншими музеями, або й узагалі продала.
Подружжя знаменитих київських колекціонерів було вже немолодим. І зрештою, у травні 1917-го року помер Богдан Іванович Ханенко. Так і не встигнувши подарувати свою колекцію місту. Поховали Богдана Івановича на цвинтарі Видубицького монастиря. Там його прах покоїться і нині. Оскільки справа з музеєм залишалася незавершеною, то довести її до кінця змушена була вже сама Варвара Ніколівна. І вона успішно впоралася зі своєю місією.
Варвара Ханенко зуміла повернути до Києва ту частину колекції, що була евакуйована до Петербурга, а згодом добилася й того, щоб повернули те, що відправляли до Москви. Та на цьому всі складнощі не закінчились. У 1918-му році, коли Київ був окупований німцями, вона рішуче відмовилася від пропозиції німецького командування вивезти музей до Німеччини. У тому ж році, коли місто перейшло під владу директорії, Варвара Ханенко передала колекцію та будинок українській академії наук, на чолі якої стояв Агатангел Кримський. Дарча містила кілька умов.
Зокрема, музей повинен був мати ім’я Богдана та Варвари Ханенків. Також господарі заповідали ніколи не ділити колекцію. Та влада в Києві в ті часи мінялася швидко. І наступними власниками музею стали вже більшовики. Їм було абсолютно не до того, щоб надавати музею імена колишніх «експлуататорів». Колекцію, зрештою, було істотно розпорошено та очищено від «предметов безобразящих музей».
Постраждала вона й під час української революції 1917-1921 рр., і під час Другої світової. Та цього, на щастя, Варвара Ніколівна вже не побачила. Вона померла в 1922-му році, і її поховали у Видубицькому монастирі, поруч з чоловіком.
З цього починався музей Варвари та Богдана Ханенків. Пройшли роки, й історична справедливість усе ж таки запанувала в цьому закладі. Багато чого зі старої колекції було повернено назад, а на дошці біля входу до цього будинку вибито імена тих, хто зібрав цю колекцію та подарував її місту.
Фото: Відкриті джерела
