Про життєвий та професійний шлях поважної довгожительки йшлося у сюжеті КИЇВ24

Зі службового входу до Національної опери Надія Іванівна Воєводіна востаннє заходила у 1966-му, у свої 43.

«Сто років, друга сотня пішла. Ніколи не думала про вік, і зараз, я ось кажу… Мені добре, я молода», – каже балерина.

У репетиційній залі на гостю чекають солісти балету. Вони танцюють для неї персонально.

Згодом за станок стала і сама Надія Іванівна. Рухи балерини зібрали глядачів — працівників Національної опери.

«Балет – це особлива категорія, вони все відчувають, запам’ятовують тілом, вони живуть, це їхній інструмент, це їхній біль, це їхнє щастя. Тому ви бачили, як Надія Іванівна одразу прийняла балетну позу. Це ніколи не вмирає в балерині. В неї вирівнюється спина, в неї постава балетна», – каже архіваріус Національної опери Лариса Тарасенко.

До балету Надія Іванівна потрапила пізно, у свої 17. Чудові природні дані танцюристки помітив вітчим — викладач хореографічного училища.

«Я була тоненька, худенька, у мене були гарненькі дуже ніжки, чудової форми. Виворотність, довгі високі такі руки», – пригадує пані Надія.

У балет закохалася з першого па і мріяла про кар’єру солістки. Та планам завадила Друга світова. Завод Укркабель, на якому працював інженером батько балерини, евакуювали з України. Надія Іванівна поїхала разом із ним.

«У мене були рекомендації дуже гарні, такі були листи до балетмейстера Свердловського театру. Я підійшла до театру, стала, подивилася, подумала, а хто я така, а що я покажу? Так і пішла. Ось так вийшло, що я себе відрізала від балету, рік була вдома, тато працював, а я сиділа вдома, а потім пішла на завод працювати», – розповіла балерина

На заводі працювала контролером машинного цеху, познайомилася з першим чоловіком та народила сина. А в 1944-му – повернулася до Києва, а разом з тим – і до балету.

«Коли приїхала до Києва, я насамперед пішла до свого педагога, а вона, коли мене побачила, каже: у нас відкривається студія в оперному театрі, ось ти маєш прийти і займатися. Я прийшла до студію, почала займатися, і так за три роки мене конвеєром взяли в оперний театр»,- веде далі пані Надія.

Воєводіна не була серед перших солісток, однак танцювала у всіх виставах театру. А це “Лебедине озеро”, “Лісова пісня”, “Дон Кіхот”, “Жизель”, “Попелюшка”, “Блакитний Дунай”. Багато з них і досі є окрасою нинішнього репертуару.

На сцені оперного театру Надія танцювала щодня протягом 23 років. Вийти туди зараз для балерини надзвичайно трепетно.

«Ну, у мене навіть стали ноги тремтіти. Таке нервове, розумієте? Це очевидно сприйняття всього організму, спогади, тому що багато відбулося тут життєвих подій, все в цьому театрі, й здебільшого це сцена була», – пояснила ювілярка.

Балет вплинув і на особисте життя Надії Іванівни. У стінах театру Воєводіна зустріла свого другого чоловіка – відомого соліста балету Миколу Апухтіна. А потім і пережила його зраду — Апухтін закохався в солістку Лілю Герасимчук.

«Мені одна з балерин каже: Надія, всі в театрі вже знають, що Микола упадає за Лілею, а ти ніяк не реагуєш. А я кажу: я не знаю. І я прийшла додому, забрала речі й усе», – пригадала вона.

Пережити складний період балерині допоміг флейтист Володимир Антонов. Музикант був таємно закоханий у Надію Іванівну. І спочатку став балерині другом, а потім і люблячим чоловіком на довгих 55 років.

Теплі стосунки батька і мами пам’ятає і донька Воєводніної.

«Батько до неї ставився з такою ніжністю, так її кохав, що їй заздрили всі. Це було велике кохання, а це, напевно, й створювало оте життєве тло, ту атмосферу, в якій ми жили», – каже вона.

Востаннє свої пуанти балерина вдягла у свої 43. А пішовши зі сцени — повністю присвятила себе родині.

«Найяскравіше моє життя було — це світанок. Оце театр, балет, це моя молодість. Ну, мабуть, я нічого б не змінювала», – каже Воєводіна.

Юлія Махових