Восени 1990 року громадяни України, що тільки-но оголосила свою Декларацію про суверенітет, дізналися, що в них є… король. Олелько II. Який, щоправда, жив на той час в Іспанії. Проте отримав звістки з історичної батьківщини і наважився перевати багаторічну мовчанку та привселюдно відкритися своїм «підданим».
Інтрига навколо імені загадкового претендента на корону, щоправда, протрималася недовго. Ним виявився Алексіс Брімейер. На той час вже відомий тим, що не раз самочинно привласнював собі шляхетські титули – ще й мало не з десятирічного віку. Народжений в Бельгійському Конго, він оголошував себе нащадком кількох європейських князівських фамілій, династій Анжу, Романових і Бурбонів-Конде, герцогом Дураццо та спадкоємцем візантійських імператорів, ба навіть відсидів за використання чужих прізвищ у в’язниці (що, однак, не завадило йому знову отримати документи не на своє прізвище – замість нібито «вкрадених»).
«Український» епізод, між іншим, був не останнім в його бурхливій біографії. Він ще встиг «побувати» претендентом на сербський престол – за «лінією» середньовічної династії Неманичів (ці претензії навіть підтримав лідер місцевих радикалів Воїслав Шешель) і помер в 1995 році все в тому ж іспанському «екзилі», подейкували, що від СНІДу. Але що цікаво – потрапив до цілком солідних довідників з династичних генеалогій із вигаданим ним самим родоводом.
А ось в пам’яті пересічних українців «кандидат в королі» якщо й залишився, то хіба що завдяки обраному ним незвичному імені. І справді, навіщо Алексіс вирішив іменуватися не Олексієм, скажімо, а саме Олельком? І чому саме другим? Мабуть тому, що в історії України вже був Олелько. Справжній володар (хоч і не король). Який правив аж у XV столітті – і став одним з останніх київських князів.
Повне ім’я цього давнього володаря – Олександр Володимирович (Олелько, як і Олесь, як бачимо, є похідними формами зовсім не від Олексія чи Алексіса, і це лише зайвий раз підкреслює, що претензії Брімейера були «зліплені» нашвидкуруч). Київським правителем був вже олельків батько, Володимир Ольгердович. Але великий князь Вітовт позбавив того «столичного» престолу, віддавши як компенсацію менш «престижні» Слуцьке та Копильське князівства. А після смерті Володимира відмовився віддавати Київ його синам, натякнувши, що померлий нібито «пробігав свій спадок у Москві».
Деякі історики припускають, що великий князь просто вбачав у них конкурентів – бо належали вони до найстаршої лінії династії Ольгердовичів – тому не хотів їх зайвий раз посилювати. А після смерті Вітовта Олелько нібито навіть потрапив у «шорт-лист» його наступників. Проте зрештою переміг Свидригайло, та й потім у Вільні вокнязився його суперник Сигізмунд. Стосунки Олелька із Свидригайлом були натягнутими (і не дивно, якщо вони перед тим справді змагалися за корону) , проте Сигізмунд «про всяк випадок» взяв під варту і самого Олелька, і його дружину Анастасію (між іншим, доньку Василя І Московською й небогу самого Сигізмунда) та дітей.
Втім, у 1440 році відбулася нова зміна володарів. Новий великий князь Казимир не лише звільнив ув’язнених, але й прислухався до прохання старшого родича та поставив його на чолі відновленого Київського князівства. При цьому сам Олелько вважав, що повернув законний спадок і в документах іменував себе «государем отчичем» Києва. Поводив себе князь відповідно – дбав про збільшення власного війська, як опори своєї влади, перерозподіляв землі на користь вірних йому особисто васалів, утверджував авторитет княжого суду, зміцнював інші державні інституції, які навіть в умовах перебування в складі Великого князівства Литовського забезпечували самостійність та самодостатність Києва.
Зрозуміло, що Олелько був зацікавлений і в збереженні за Києвом статусу центру православної митрополії. Саме цим можна пояснити якнайприязнішу зустріч митрополита Ісидора, що повертався з Флорентійського собору. Князь не лише підтвердив його привілеї як духовного владики, а й гарантував недоторканість церковного майна – зокрема й отриманого, як пожертва від приватних осіб, зберіг старі і надав нові джерела доходів – зокрема мито на продаж коней в повному розмірі і половину зборів князівського осмьника.
Навряд чи князь глибоко занурювався в суть богословських диспутів і ухвалення Флорентійським собором унії православної і католицької церков сприймав радше як доконаний факт. Факт, який міг – в разі успіху – піднести авторитет київської митрополії на нечувану висоту і спонукати її очільника нарешті отаборитися на берегах Дніпра. Але… не так сталося, як гадалося.
Спочатку Ісидор був ув’язнений московським князем, що був налаштований категорично проти унії. А коли йому вдалося таки вирватися на волю, подався на захід – організовувати хрестовий похід проти османів і збирати допомогу для Візантії, навколо якої стискалося вороже кільце. Безумовно, ще жодний з київських митрополитів не відігравав такої значної ролі в християнському, але сам Київ при цьому все одно відчував себе «осиротілим».
Занепокоєний Олелько змушений був звертатися до константинопольського патріарха Григорія Мамми за роз’ясненнями, скаржитися йому, що за відсутності владики серед пастви ширяться непорозуміння, під’юджувані супротивниками унії. Але той вочевидь був заклопотаний іншим, тож відписувався запевненнями, що всі заперечення проти унії вже були розглянуті й відкинуті, а Ісидор до Києва приїде вже невдовзі та пояснить усе «словом і ділом».
Хрестовий похід зрештою завершився катастрофою під Варною і загибеллю його командувача польського, та водночас угорського короля Владислава. Великий князь литовський Казимир на правах брата загиблого почав вимагати польську корони – і зрештою здобув її у 1447 році. Але його завзяття не поділяли литовські бояри, які прагнули якраз повної незалежності Литви від Польщі. Ще й вимагали приєднання до великого князівства Волині та Підляшшя.
Опозиція згуртувалися навколо віленського воєводи Яна Гаштольда, який фактично взяв на себе керівництво державою за відсутності Казимира в країні. В той зробив ставку на Михайла, сина попереднього володаря Сигізмунда. Михайла також відкрито підтримував хан Великої Орди Саїд Ахмет, який буквально тероризував південні землі Великого князівства, з Київщиною включно.
У вересні 1448 року Саїд Ахмет розграбував Поділля, а на початку 1449 року допоміг союзнику захопити Брянськ, Стародуб і Новгород-Сіверський. Довелося Казимиру повертатися до Литви і брати оборону в свої руки. За кілька місяців він відвоював втрачене і домігся утвердження в Криму свого власного спільки – Хаджи Герая. А в серпні 1449 року уклав договір з московським князем Василем ІІ Темним, який полонив (а згодом і отруїв) Михайла Сигизмундовича.
Покращенням стосунків між сусідами вирішив скористатися Йона Одноушев, оголошений Василем II «митрополитом київським» (щоправда, із резиденцією в Москві). Йона звернувся до Олелька з листом, в якому не лише намагався пояснити своє «обрання» без згоди константинопольського патріарха «форс-мажорними обставинами», а й закликав «відновити єдність митрополії». Під власним, звісно, керівництвом.
На Казимира, в свою чергу, тисло католицьке духовенство Польщі і Литви. Яке не визнавало ані папу Євгена IV, ані освячених ним рішень Флорентійського собору. Найбільше в унії їх дратувало визнання рівності у правах між католиками і православними, які її визнають. Це означало, що на планах підпорядкувати «неофітів» собі, потрібно було ставити хрест.
Тож після того, як до Києва та Вільна дійшли новини з Константинополя про те, що Григорію Маммі довелся залишити місто під тиском супротивників унії, обидва правителі вирішили, що краще пристати на пропозиції Йони. Казимир визнав його владу над православними єпархіями Великого князівства. Погодилися з цим рішенням і Свидригайло, як володар Волині, і Олелько, як князь київський. Більше того – повідомити Йону про нього особисто вирушив старший син Олелька Семен. Можливо, київський володар навіть сподівався, що той переконає його переселитися до Києва, як це сталося скажімо з митрополитом Кипріаном за півстоліття до того.
Але якщо такі плани в Олелька й були, Йона на них не пристав. Замість цього він обмежився надсиланням своїх представників до Вільна і Києва, та почав вимагати передати йому владу ще й над православними єпархіями Галичини, які навіть формально знаходилися на теренах іншої держави, Польщі. Казимир залишив цю вимогу без відповіді. Але Йона не вгамовувався. Від духовних настанов вірним він швидко перейшов до політичних вказівок – підданих литовських князів він закликав боротися із «піступами» проти московського володаря.
Перетворюватися на агента чи навіть «агента впливу» Москви Олелько не збирався. Своє майбутнє він все одно пов’язував з Вільною. Та й литовська верхівка теж покладала на нього певні надії. Не дарма вже згаданий Ян Гаштольд видав свою доньку за Семена Олельковича. Подейкували навіть, що в його планах було зведення Олелька на престол Великого князівства.
Проте сам київський князь від політичних інтриг втомився. Гнітюче враження на нього справила й звістка про падіння в 1453 році Константинополя – для нього, як глибоко православної людини, це була справжня катастрофа, ознака наближення Апокаліпсису (багато хто тоді і справді чекав його у 7000 році за візантійським календарем, тобто 1492 році за календарем, яким користуємося ми). Афанасій Кальнофойський стверджував, що епітафія князя згадувала, що Олелько зрештою зрікся влади, бо усвідомів її марноту, «коли побачив, як б’ється народ з народом, королівство з королівством, сходять зі сцени цезарі і падають тирани». Князь прийняв постриг, став ченцем Печерського монастиря і вже невдовзі пішов з життя.
Втім, цілком можливо, і це насправді була політична комбінація. Адже «відхід від справ» за власною волею дозволила Олельку передати владу над Києвом своєму сину – вже не раз згаданому Семену. Якщо б доля престолу вирішувалася вже після смерті князя, Казимир цілком міг віддати його комусь іншому, бо не вважав його спадковим володінням Олельковичів. А так змушений був змиритися з тим, що Семен іменував себе «князем великого князівства своего Київського».
Новий володар одразу після здобуття влади продемонстрував, що буде продовжувати політику батька, але ще рішучіше і сміливіше. Для цього в нього, зрештою, були й всі підстави. У 1455 році Саїд Ахмет був остаточно розгромлений Хаджі Гераєм. Та запросив прихисток… в Семена Олельковича. І київський князь не відмовив. Згодом, щоправда, самого хана він змушений був передати Казимиру (який протримав його в полоні до самої смерті). Але його родичів і вояків залишив в себе. Оскільки кияни «гостям» були не дуже раді, тож Семен розселив їх далі від столиці, зокрема біля Остра. Їх згадували як «семенових людей» ще кілька десятиріч по тому.
Новий князь взагалі охоче брав до себе на службу вихідців із степовиків. За підрахунками провідної української дослідниці Наталі Яковенко вони зрештою склали до третини «боярського загалу» Київщини. А були ще молдавани, поляки, німці, вихідці з інших земель Великого князівства…
Семен не зважав на походження, коли йшлося про збільшення війська, яке було головним аргументом у стосунках з сусідами, та й з литовськими володарями. Київщина за його правління була дуже мілітаризованою – Яковенко наводить дані лише за однією Житомирською округою, в якій кожний третій чоловік належав до «кінних слуг» – дрібних бояр, що отримували землю за умови військової служби. Постійно укріплювалися й замки – старі та нові.
Зауваження про аргументи – аж ніяк не припущення. Вже влітку 1456 року до Казимира прибула шляхетська делегація з вимогами повернутися до Великого князівства самому і повернути вилучені поляками території Поділля. У разі невиконання вимог делегати пропонували призначити намісником над Литвою саме Олельковича – з натяком, що його можуть і обрати новим великим князем (відчувається таки рука його тестя Яна Гаштольда). Казимир змушений був домовлятися. І врешті віддав Семену на додачу до й так розширеної в розмірах Київщини ще й Східне Поділля з Брацлавом.
Про зміни в релігійній політиці Семен в перші роки свого правління на заявляв. З огляду на його попередні вояжі до Москви Йона, вочевидь, вважав його прихильником зближення з Москвою. Щоправда, з падінням Константинополя змінилася загальна ситуація у християнському світі. Якщо папа Миколай V обмежився тим, що оголосив незаконним поширення московської церковної юрисдикції на литовські єпархії та підтвердив повноваження митрополита Ісидора, то Калікст III (перший з представників родини Борджа на апостольському престолі) зайняв куди активнішу позицію. Та й сам Ісидор тепер «мав час і натхнення» для Східної Європи.
Ні, до Києва він не поїхав, але впливав на «ввірений» йому регіон так би мовити дистанційно. І, треба визнати, доволі успішно. Адже змусив Казимира повернутися до виконання настанов Флорентійського собору, а католицьку ієрархію Польщі та Литви – пом’якшити своє ставлення до унії. Зрештою, їхня непримиренність вже далася взнаки – принаймні частина православних була готова засвідчити лояльність Москві.
Не виключено, що Ісидор встановив контакти і з самим Семеном Олельковичем або ж з його оточенням. Якщо так – то це давало можливість київському князю повернутися до традиційної вимоги його попередників, повернення митрополичої резиденції до Києва, яку досі ігнорували і Йона, і сам Ісидор. І, схоже, унійний митрополит таки знайшов варіант, який влаштував Семена.
У 1458 році Ісидор несподівано відмовився від київської кафедри. Рекомендувавши на «звільнене» місце свого давнього соратника Григорія Болгарина. Кандидатуру Григорія підтримав папа Калікст III і все той же Григорій Мамма як унійний константинопольський патріарх. Більше того, одночасно була проведена реорганізація митрополії – тож новопризначений отримав титул «митрополита Київського, Галицького і всієї Русі».
Щоправда, Калікст III саме в цей час помер і «стверджувальну» грамоту владиці надав вже його наступник Пій II. Який намагався у ній попередити можливі труднощі із прийняттям Григорія на Русі. Але прибульця і прийняли, і визнали – як духовенство, так і шляхта – до того ж одразу табеззаперечно. Це, між іншим, може свідчити, що акція була добре підготовлена заздалегідь, і безумовно за участі київського князя, надто впливовою фігурою, щоб можна було влаштувати подібну комбінацію за його спиною.
А ось Йона був заскочений. В нестямі він слав один за одним листи пастві та литовським православним ієрархам, але ті вже не вважали за необхідне навіть відповідати. Натомість Семен, його брат Михайло та князь Юрій Гольшанський нібито вже 1460 році запевнили посланців з Москві, що унію таки не підтримують, шанують Йону як митрополита і навіть визнають московського князя опікуном православної церкви в сусідній країні. Якщо подібна маніфестація і справді мала місце (бо в московських джерелах вистачає і відвертих фейків на кшталт неприйняття Григорія Болгариновича на Русі чи утоплення Ісидора у Дніпрі), до ми спробуємо розібратися в її причинах згодом.
Новий митрополит приїхав до Великого князівства, вочевидь, не один. І не тільки з почесним почтом. Захоплення Константинополя османами змусила багатьох візантійським інтелектуалів перебиратися до спокійніших місць. Не дивно, що деякі з них могли обрати таким місцем Київ. Зрештою, Григорію теж були потрібні помічники.
Водночас, коло мігрантів не обмежувалася православними біженцями – до Києва з Константинополя в цей час перебираються і єврейські книжники, найвидатнішим з яким, мабуть, був Захарія бен Аарон ха-Коген. Саме з його перебуванням на берегах Дніпра (за датуванням його праць можна встановити, що жив у Києві він щонайменше з 1458 до 1468 року) пов`язують численні переклади давньоєврейських, латинських і арабських текстів – зокрема «Логіки» Мойсея Маймоніда, доповненої фрагментами з аль-Газалі, «Шестикрила» Іммануїла бен Якоба Бонфілса, трактату «Аристотелева брама» тощо. Цілком можливо, що Захарією або його соратниками був здійснений і переклад Старого Заповіту, який став основою пізнішої «Віленської збірки».
Деякі дослідники нагадують, що єврейською літературою цікавився ще Ісидор, в бібліотеці якого були грецькі переклади того ж таки «Шестикрила» чи астрономічних таблиць Якова бен Давида Йом Това, зроблені на початку XV сторіччя. Але ж майбутній митрополит Григорій був тоді його близьким помічником, тож знав та міг поділяти зацікавлення Ісидора. І звісно, стати продовжувачем його справи і в цьому напрямку.
Захарія, судячи з усього, був близьким і до князівського двору – ми це можемо зрозуміти з пізніших інвектив московських церковників на його адресу. В Москві вважали Захарію придворним чаклуном, алхіміком і астрологом. Навряд чи послідовник Маймоніда міг серйозно захоплюватися астрологією – хіба що вдавати зацікавлення, щоб «не засмучувати» володаря. Але радником і навіть лікарем князя він міг бути цілком.
В «поствізантійській» інтелектуальній атмосфері, звісно, квітла і власне слов’янська писемність. Завдяки ченцям Печерського монастиря саме в цей час з’явився новий список «Златострую», а перед тим – дві послідовні редакції Печерського патерика, автором яких був «смиренний інок Касіян». Ну й звісно, не можна забувати й про поширення перекладних творів, зокрема й світських – на кшлталт «Олександрії» чи «Сказання про Індійське царство».
За лічені роки Київ повернув собі роль культурного центру цілої Східної Європи. І не схоже, щоб амбіції Семена обмежувалися лише інтелектуальними вправами. Те, що деякі дослідники іменують «Олельковим ренесансом» (хоча, за цією логікою варто казати про «Семенівський ренесанс») – ставало ґрунтом для ширшої політичної програми князя. І контури такої програми почали проступати досить швидко.
З одного боку ми бачимо намагання окреслити межі «держави Семена Олельковича». Окреслити в буквальному сенсі – наприкінці 50-х років князь наказав зробити «обвід» її кордонів. Цю роботу виконав черкаський намісник Свиридов і завдяки їй ми знаємо, що межі князівства сягали чорноморського узбережжя між Дністром і Дніпром, а на Лівобережжі – Овечої Води, Самари і Сіверського Дінця.
З іншого – Олелькович робить нову спробу заявити права на престол великого князя. На Віленському сеймі 1461 році князі і пани прямо звернулися до Казимира з пропозицією або самому перебувати у Великому князівстві постійно, або номінував на намісника чи великого князя Семена. Далі вимог, щоправда, справа не пішла (наполегливий Ян Гаштольд на той час вже помер). А за п’ять років – після укладання Другого Торунського миру – і їх зняли з порядку денного.
Київський князь відтак остаточно зробив вибір на користь «отчини». Яка тепер мала перетворитися на альтернативний православний центр. Альтернативний, втім, не лише католицькій Вільні. Семен вже навчився мислити масштабніше. А можливо на нього вплинув митрополит Григорій. Не дарма ж його називали Болгариновичем.
Саме в Болгарії – ще в XIII сторіччі – народилася концепція «другого Царгороду». Як реакція на захоплення Константинополя іновірцями – тоді ще не мусульманами, а католиками-хрестоносцями. Концепція закликала перенести центр православ’я із сплюндрованої візантійської столиці до іншого, «незайманого» місця – на роль якого тоді претендувала болгарська столиця Тирново. Згодом, щоправда, хрестоносців з Константинополя вигнали. Тож і потреба в «другому Царгороді» ніби й не відпала. Але ідея жила й надалі – принаймні в середовищі болгарських інтелектуалів.
Друге падіння Константинополя, цього разу під ударами османів, вочевидь змусило про цю ідею згадати. Щоправда, створювати «альтернативу» на теренах Болгарії вже було неможливо – її турки захопили навіть раніше. Натомість Київ міг підійти якнайкраще. І як давній центр православ’я, і як місце еміграції вихідців з візантійських та болгарських земель. Врешті-решт, за часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого столицю Русі і розбудовували за зразком Константинополя – із Софійським собором та Золотими воротами.
Цілком можливо, що саме митрополит –болгарин підказав Семену, що його столиця може стати «другим Царгородом» або ж навіть «третім Римом», якщо згадати, що візантійський «прототип» офіційно іменували саме «новим Римом». А деякі ініціативи князя цілком відповідали цьому тренду.
Відомо, скажімо, що він взявся оновлювати київські святині – й уже згадану Софію, й Успенський собор Печерського монастиря, присвячений Богородиці (яку вважали покровителькою як Константинополя, так і Києва). Афанасій Кальнофойський казав навіть, що Успенський собор стояв пусткою мало не з часів Батия, що звісно не так (хоча б тому, що в ньому були поховані і дід Семена Володимир, і його брат Скиргайло), але в XVII столітті, очевидно, пам’ятали саме семенову «реновацію».
З іншого боку, київського князя саме в цей час починають – хоч і обережено та неофіційно – називати царем. Раніше так іменували лише ханів та імператорів, візантійського зокрема. Тепер таким титулом Семена наділяв, скажімо, молдавський господар Штефан III Великий, який одружився на його сестрі, Євдокії Олельківні. А за ним – і місцеві, молдавські літописи. У вітчизняних хроніках з’являється і «царственний град Київ». Що це, як не пряма аналогія з Царгородом? Втім, після падіння Константинополя навіть визначення «богоспасенне місто» щодо Києва в обох редакціях Печерського патерика і «Хоженії» ченця Варсонофія не могли не викликати паралелі з візантійською столицею, врятувати яку не вдалося.
Чи означає, що Семен і справді готувався до ролі «нового Константина», покликаного якщо не відвоювати Царгород в невірних (як це вдалося Палеологам), то принаймні перетворити Київ на нову столицю християнського світу? Ми не знаємо цього достеменно, хоча, звісно, й не можемо виключати таких амбіцій. З іншого боку, навіть така стратегічна мета (якщо вона й справді існувала) ніяк не виключала цілком осяжну програму-мінімум – київський князь в ролі продовжувача справи візантійських імператорів у симфонії з константинопольською ж православною церквою.
Щоправда, і така програма здавалася нездійсненою, якщо унійний патріарх, владу якого визнавали в Києві, перебував не в Константинополі, а в Римі. А османський султан в цей час відновив у свої столиці патріархію, яка унії не визнавала. Тим очевиднішим був вихід із ситуації. Київський князь і київський митрополит розрубали цей вузол разом. У 1467 році Григорій Болгаринович за цілковитої підтримки Семена Олельковича… повернувся під омофор «стамбульського» патріарха Діонісія І. Це рішення готувалося не менш ретельно, аніж приїзд митрополита у 1458-му. І проведено було не менш блискуче.
Втім, можливо саме на цей хід і натякали князі, відповідаючи Йоні за сім років до того? Адже вони й справді врешті-решт вийшли з унії і підтвердили вірність тому самому ортодоксальному православ’ю, захисником якого оголошував себе московський митрополит. Хіба що точно так, як і тоді, в Москві і в 1459 році відмовилися визнати вибір Києва і повноваження Григорія як митрополита, хоч тепер і не унійного.
У Вільні, навпаки, повернення визнали. Хоча для Казимира це рішення теж могло бути несподіваним. Ба навіть загрозливим. Адже і вплив, і самостійність київського князя після нього зросли настільки, що він цілком міг претендувати і на реальну, і навіть на формальну самостійність. Миритися з цим литовський володар не міг і не хотів.
Звісно, ми не маємо жодних підстав стверджувати, що Семену Олельковичу хтось допоміг піти з життя. Але факт залишається фактом. В останній час поруч з ним не було Захарії, який таки знався на медицині. Він або залишив Русь взагалі, або поїхав до Новгорода разом з молодшим братом князя Михайлом. Проте і Михайло був спрямований Казимиром на береги Волхова напрочуд «вчасно» – якщо б він був в момент смерті Семена у Києві, хтозна, може б і став новим князем київським. А так литовський володар відмовив йому у спадщині так само брутально, як Вітовт – його діду. Керувати «стольним градом Русі» тепер мали слухняні намісники.
«Представився князь Семеон Київський у Києві, чесно боронив отчину свою, град Київ, від сильніших себе ординських царів і від татар; тим же й звеличене в усій Русі і в інших далеких землях, як і великих київських князів давних, чесне ім’я його,» – занотував в своїх записах літописець у зовсім не близькому до Києва Пскові.
Хоча й не такому ж і далекому. Бо за кілька десятків років саме тут, у Пскові, згадають і про київську спадщину, і про «третій Рим», яким так і не встиг зробити свою «отчину» Семен. Та запропонують «вдалу болгарську ідею» іншому виконавцю – московському князю Василю III. Які почне її втілювати і в життя вже на свій, московський лад.
Олексій Мустафін
