Мартин Ґруневеґ, купець з Гданська, який мандрував Україною наприкінці XVI століття, зізнавався у своєму щоденнику, що був вражений тим, з якої серйозністю і впевненістю в своїх словах кияни переконували його, що їхнє місто було засноване на місці… стародавньої Трої. Сам комерсант пояснював це «грубими забобонами», відсутністю в місцевих мешканців належної освіти та загалом їхнім недбалим ставленням до своєї минувшини – мотив, не позбавлений зверхності, але напрочуд часто зустрічається в подорожніх нотатках європейців з часів Ренесансу.
Звісно, кожен, хто хоч раз шукав гарного гіда навіть у найпопулярніших для туристів країнах, розуміє, як багато залежить від того, з яким саме «краєзнавцем» маєш справу. Можливо, гостю із Гданська і справді не пощастило – ані з купцем, в якого він зупинився і який супроводжував його в екскурсіях Києвом, ані з ченцем, який супроводжував його в Печерському монастирі. Адже навіть про ключові події історії міста – такі, як його заснування чи хрещення Русі Володимиром Великим – мандрівник, як ми розуміємо, насправді змушений був дізнаватися з книжок, а не від містян, з якими спілкувався.
Проте треба визнати, що кияни того часу і справді мали доволі плутані уявлення про минуле власного краю. Та й не від одного Ґруневеґа ми знаємо про популярність «троянського міфу» серед мешканців міста. Дивувався подібним байкам і вважав за необхідне їх спростувати мало не кожен з тогочасних письменників, що торкався цієї теми.
Для деяких сучасних краєзнавців-аматорів це, щоправда, стало приводом і сьогодні шукати співплемінників Енея серед пращурів якщо не киян, то українців загалом. Хтось, скажімо, згадує, що першого володаря Трої Дардана Діодор називає «царем скіфів». Інші ототожнюють «скіфів-георгів» (скіфів-землеробів) Геродота з анатолійськими гергіфами, яких «батько історії» називає залишками тевкрів – народу, до якого, власне, і належали троянці. А хтось прямо каже, що тевкри насправді це… «укри» (так-так, дослівно – «це укри» або ж «те укри»), подібно до того як в самоназві етрусків – «расени» – вбачають «русинів» (а в грецькому імені цього народу «тирсени» – «тих русинів», чи в латинському «етруски» – «етих руських»).
Зазвичай подібні конструкції називають «народними етимологіями», і цінності в них не більше, аніж у пошуку «античних коренів» у насмішливому прізвиську Троєщини, яку чимало киян також іменують «Троєю». Попри цілком очевидне походження назви цього району від святої Трійці (і Троїцького монастиря відповідно).
Показово, що з часів Давньої Русі, нібито ближчої до доби Гомера за часом, жодної згадки, яка б пов’язувала Київ із Троєю, до нас дійшло. Лише у «Слові про Ігорів похід» трапляються «підозрілі» співзвуччя – наприклад «земля Трояня» за контекстом означає саме Руську землю. Але навіть якщо дотримуватися версії про те, що «Слово» – справді автентична пам’ятка XII сторіччя, більшість дослідників бачать у цих співзвуччях згадку про римського імператора Траяна, що в легендах балканських слов’ян перетворився на якусь напівказкову істоту, а не про Троєю Гектора та Енея.
І це при тому, що «троянська тема» загалом є дуже популярною в середньовічній літературі. Насамперед – у легендах про походження народів та їхніх володарів. Нащадками троянців вважали, скажімо, англійців та французів, або ж принаймні їхню еліту, яка вела свій родовід від завойовників-германців. У випадку з франками розповідали, що їхні пращури нібито прибули на берега Рейну… з Північного Причорномор’я (тобто з сучасного півдня України). Схема виходила, звісно, більш ніж сумнівна. Але для її «винахідників» не це було важливим. Головне, що вона відтворювала «класичну модель» – римської історії, за якою римляни походили саме від троянців, очолюваних Енеєм.
У пізньому середньовіччі з такою ж легкістю знаходили й «римські» корені і народів Східної Європи – фантазуючи та жонглюючи словами. В назві литовців, скажімо, відшукували згадку чи то про Італію («л`Італію»), чи то про латинів (з іменем латишів, щоправда, в цьому випадку, як на мене, схожість куди більша). Натомість слов’ян, яких певний час називали «венедами», пов’язували з давніми венетами – племенами, що мешкали на узбережжі Адріатики і згадка про яких зберіглася у назві Венеції. Втім, Україну і ця мода чомусь оминула. То ж звідки тоді взялися троянці у Києві?
Деякі дослідники, зокрема Олена Русина, припускають, що до появи цієї легенди доклав руку Михалон Литвин. Дипломат і публіцист, автор трактату «Про норови татар, литовців і московитів», піднесеного у 1550 році Сигізмундові II Августу, він долучився до популярних в середовищі інтелектуалів того часу пошуків руїн стародавньої Трої. Та запропонував власний варіант «розгадки» – його «кандидатом» стала Торговиця, розташована, як він пояснив у своєму трактаті, недалеко він Дністровського лиману («Овидова озера»).
Щоправда, місцин із такою назвою в Україні було кілька. Тож дослідники й досі сперечаються, яку саме з них Литвин мав на увазі . Найпоширенішою версією є ототожнення її з Торговицею на річці Синюха. Це місто і справді було досить великим за доби хана Узбека, але в XVI сторіччі вже лежало в руїнах. І багато хто вважав ці залишками ще античного поселення – врешті-решт Геродот і справді згадував якесь «Торжище борисфенітів» в глибині Скіфії (для любителів збігів варто зазначити, що борисфеніти – це ті самі згадані раніше скіфи-землероби).
Наших сучасників, які цікавляться історією, звичайно, може здивувати, що пам’ятники доби пізнього середньовіччя могли сприйняти за античні. Але до появи сучасної науки подібна плутанина не була чимось незвичним. Радше навпаки. В ісландських сагах, скажімо, володар «Татарії» міг мати ім’я… Менелай (власне, й Гомера в сагах називають «скальдом», так скандинавським слухачам було зрозуміліше). Степові кургани цілком відповідали опису троянських та ахейських могил у гомерівських поемах, а як виглядали мури і будівлі в Іліоні – навіть зараз мало хто може описати достовірно.
Торговиця, звісно, знаходиться досить далеко від Києва. Але Литвин і не розповідав про Трою на місті столиці Русі. Він казав про Київщину – тобто Київське воєводство або ж Київську землю, до якою і справді за тодішнім адміністративним поділом належали береги Синюхи. Інша справа, що в наступників та послідовників Литвина, які використовували його нотатки при створенні власних творів, назва Торговиця могла «випасти» (або ж вони могли зрозуміти її просто як визначення – «місце, де торгують», «базар»), а Київщина перетворитися на сам Київ.
Найвразливіше місце цієї гіпотези, однак, не плутанина з географією, а швидкість, з якою кияни нібито мали засвоїти припущення Литвина – ще й з теми, яку аж ніяк не можна було назвати для них актуальною (і справді, для чого пересічним українцям було шукати місто, зникле кілька тисяч років тому?). Якщо ж врахувати, що твір «Про норови татар, литовців і московитів» до початку XVI сторіччя поширювався лише в рукописах, і при цьому мав пройти ще й через руки «посередників» та встигнути «розчинитися» в усній традиції – і все це за якійсь два-три десятиріччя (Ґруневеґ був у Києві у 80-х роках) – швидкість видається просто космічною.
От тільки причин згадати Трою в Україні XVI сторіччя вистачало і без пошуків її руїн! Адже яскравий опис знищення батьківщини Енея в давньогрецькому (а за ним – і в римському) епосі ще за античної доби став «класичним зразком», з яким надалі порівнювали загибель взагалі будь-якого великого міста. Незалежно навіть від того – оспівували пожежу переможці, які його знищували, чи оплакували втрату переможені. Не дарма ж виникла легенда про те, що імператор Нерон наказав підпалити й сам Рим – лише для того, щоб отримати натхнення для створення поеми про загибель Трої.
А в Києва нагоди згадати «класику» траплялися, на жаль, постійно. Навіть якщо містяни не згадували про плюндрування власної столиці своїми та сусідськими князями за часів Давньої Русі, в їхній пам’яті залишалися і погром Києва Батиєм у 1240 році, і напад Єдигея у 1416 (про нього згадує і Ґруневеґ), і здобуття міста Менглі Гераєм у 1482 році. Усі троє подій супроводжувалися грандіозними пожежами і «виведенням полону» – цілком у гомерівському дусі.
Місцеві книжники, добре знайомі якщо не з усією античною літературою, то принаймні з такими її зразками як гомерівські чи вергілієві поеми, не могли не порівнювати київські трагедії з падінням Іліона. А слідом за книжниками ці ж аналогії вочевидь так чи інакше мали використовувати і київські священники (зрештою, це й були дуже часто ті самі особи), які за своїми «службовими обов’язками» були повинні спілкуватися із паствою і пояснювати їй, що, власне, відбувається, використовуючи усю палітру своєї риторики та історичних знань.
Власне, з промов церковних ієрархів та проповідей священників шансів почути про Трою в кияни насправді було набагато більше, аніж з переказів нотаток якогось дипломата чи публіциста – навіть дуже популярного. А вже далі вони самі могли розуміти і осмислювати почуте на свій лад. І чим пафоснішими та вигадливішими були ці промови (а риторичними вправами в Києві захоплювалися і до доби бароко), тим ширшим було поле для «народних» інтерпретацій. Йоганну Гербінію доводилося навіть спростовувати перекази, що в київських печерах сховані «нетлінні тіла» Ахілла та Гектора – хоча греки героїв-небіжчиків спалювали, і докладний опис похорону є просто в гомерівських поемах.
Врешті-решт, порівняння величних київських руїн з троянськими було поширеним прийомом і в літературі. Наталя Яковенко припускає, що першим до них вдався Альбрехт Гаштольд, з яким спілкувався під час своєї мандрівки до Східної Європи Зігмунд Герберштайн, нам відомий насамперед своїми «Нотатками про Московію» (в яких насправді йдеться не лише про Московію). І хоча сам Герберштайн, за справедливим зауваженням Олени Русиної, про «Трою на берегах Дніпра», як і про будь-яку іншу Трою в своїй книжці не згадував – «троянські аналогії» надалі використовували настільки часто, що вони стали загальним місцем.
Дві традиції або ж «легенди» – книжна й усна – остаточно злилися вже за доби «могилянського відродження». Тоді, коли – ніби у відповідь на закиди Ґруневеґа – інтерес до історії свого краю став основою справжнього знання, а відтак і самовизначення народу. Люди освічені руїни Трої у Києві, зрозуміло, вже не шукали – цю справу остаточно залишили аматорам. А от «образ» Іліона – як батьківщини, зруйнованої і сплюндрованої ворогами, але збереженої в серці її синів для нового народження і розквіту, – врешті-решт став невід’ємною частиною українського національного міфу. Не менш актуальною і в XVII-XIX століттях, коли країні загрожували не так нападники з півдня, як загарбники зі сходу…
І зовсім не випадково першим твором сучасної української літератури стала саме «Енеїда». В якій Іван Котляревський живою, соковитою мовою переповів давню вергілієву поему про мандри народу, що втратив стару домівку, але не згубив надію. І власними руками збудував нову країну – для себе і своїх нащадків.
Олексій Мустафін
