Нинішня війна з Росією – і з зрозумілих причин – зробила надзвичайно популярними серед українців історичні сюжети, пов’язані із спаленням Москви. Чи не найчастіше згадують 1812 рік, коли нинішню російську столицю здобув Наполеон I (пожежу того року влаштували, щоправда, не французи, а швидше самі росіяни), та 1571 – тоді місто «піддав вогню» кримський хан Девлет Герай. Утім, Москву палили і раніше. А ще за два сторіччя до Девлет Герая зробив це хан Тохтамиш. Останній володар, як зміг об’єднати під своєї владою Улус Джучі – або ж Золоту Орду, як цю державу часто називають в історичній літературі.
Шлях Тохтамиша до влади був непростим. Адже його право на престол було зовсім не пріоритетним. Походив він з бічної гілки Чингізидів. Батько Тохтамиша був лише еміром Мангишлака, пустельного краю на східному березі Каспійського моря, васалом володаря так званої «Синьої Орди» Урус-хана. Васалом настільки ненадійним, що врешті-решт Урус-хан його стратив. Але сина вбитого – Тохтамиша – «милостиво» взяв до себе на службу. Про що, мабуть, не раз пошкодував. Бо той кілька разів повставав проти сеньйора. Кожного разу зазнавав поразки, просив прощення – і знову повставав.
А потім Тохтамиш знайшов собі іншого «покровителя» – і якого! – самаркандського еміра Тамерлана. Це був справжній джек-пот. Син мангишлацького еміра настільки припав йому до душі, що після кожної його поразки в змаганні за владу над «Синьою Ордою», Тамерлан надавав своєму протеже нове військо для продовження боротьби. Врешті-решт «синьординській» верхівці просто набридло спостерігати за цим вовтузінням і після чергового розгрому Тохтамиша вона… визнала його своїм ханом. Натомість переможця – вже не самого Урус-хана (на той час він встиг загинути), а його сина – схопили та просто відрубали йому голову.
Натхненний успіхом Тохтамиш вирішив, що так можна здобути і владу над усім Улусом Джучі, охопленим тоді смутою, що увійшла в історію як «велика замятня». Фактично усім розпоряджався беклярибек Мамай. Мамай не був Чингізидом (як і Тамерлан, між іншим), тому не міг стати ханом сам, але на власний розсуд зводив і скидав з престолу цілком залежних від нього нащадків цього славного роду.
Аргументом Тохтамиша натомість було його походження від Чингісхана, а головне – військо, знову таки люб’язно надане йому Тамерланом. До 1378 року претендент захопив столицю Улуса – Сарай і поширив свою владу до Азовського моря. Натомість Мамаю – щоб зібрати ресурси для боротьби – довелося поступитися владою над західними землями, зокрема й Київщиною, своєму союзнику – князю Ольгерду (він, щоправда, пообіцяв сплачувати за отримані володіння чималеньку суму). А за кілька років з під його влади вислизнуло навіть Залісся – московський князь Дмитро відмовився сплачувати данину і навіть відбив каральний похід. З часом значення цієї перемоги – на Куликовому полі – піднесли до нечуваних висот, хоча навіть впевненості, що в битві брав участь Мамай, насправді немає.
Чимало дослідників звертає увагу, що вирішальна битва з Тохтамишем відбулася майже одразу після карального походу проти Москви, і беклярибеком міг просто не встигнути побувати на полях двох битв, розділених між собою чималою відстанню. Адже Тохтамиш зійшовся з Мамаєм на тій самій Калці, де за півтора століття до того монголи розгромили Русь. Власне, до справжньої битви справа по суті й не дійшла, бо військо беклярибека перейшло на бік хана. Мамаю не вдалося навіть далеко втекти – його вбив один із соратників.
Що ж до сусідів Улуса Джучі Тохтамиш вирішив залишити в силі домовленості укладені попередниками. За умови, звісно, своєчасної сплати данини. Проблема виникла лише з Заліссям. Формально Дмитро платити не відмовлявся, хоч і їхати до Сараю за ярликом на княжіння не квапився. А ось його піддані…
Місцеві літописи описують події того часу доволі плутано. Проте з них ми можемо дізнатися, що князь у вирішальний момент несподівано опинився не у власній столиці, а в Коломні, де нібито… збирав військо. Москву залишила його родина, митрополит Кипріян (який напередодні ледь не з боєм був прийнятий Дмитром, вирішив перебратися до Твері) і чимало бояр. А згодом літописець взагалі розповідає, що містяни повстали, погромили двори прихильних до князя людей і навіть покликали керувати обороною міста іншого князя – Остея з роду Гедиміновичів (онука вже згаданого Ольгерда). І все це нібито для того, щоб оборонятися від… Тохтамиша.
Але цілком ймовірною видається інша версія. Згідно з якою Москва повстала проти Дмитра, тому йому й знадобилося збирати військо – щоб покарати зухвальців. Можливо до повстання приєднався і Серпухов – місцевий князь, якого за іронією долі звали Володимиром Хоробрим, втік до Волоку Ламського.
Відтак Тохтамиш пішов до Залісся походом, щоб «навести лад» в охопленому смутою краї. Показово, що літопис прямо каже, що на боці хана були рязанський та нижегородський князі, та й про жодні сутички вояків, зібраних Дмитром, з військом хана чомусь не повідомляє. Повсталий Серпухов Тохтамиш піддав мечу, а коли прибув під мури Москви – насамперед поцікавився «чи князь у місті». Штурм міста взагалі почався лише після того, як московити обстріляли ханських вояків.
Розгром і справді був нищівним. Кількість загиблих оцінюють щонайменше у десять тисяч людей, місто було розграбоване і спалене. Але що цікаво – Дмитро, який повернувся до Москви після того, як карателі її залишили, одразу приніс хану васальну клятву, відправив до Сараю заручників і навіть сплатив усю данину за роки, коли вона не надходила до скарбниці Улуса Джучі. То в чиїх насправді інтересах палив місто Тохтамиш? І чи не нагадує це розгром Твері за доби хана Узбека, головним бенефіціаром якого врешті-решт став тодішній московський князь Іван Калита, дід Дмитра?
З іншого боку, легкість, з якою хан об’єднав під своєю владою Улус Джучі, зіграла з ним злий жарт. Тохтамиш не тільки розсварився із своїм «патроном» Тамерланом, а й сам пішов на нього війною – спочатку захопив і розграбував Тебріз, а потім здійснив рейд на Бухару. Це був ляпас, який самаркандський емір пробачити вже не міг.
Тамерлан перейшов у контрнаступ і в двох великих битвах розтрощив війська свого колишнього протеже. Втім, у сарамакандського володаря в цей час з’явився новий фаворит – зять Тохтамиша Едигей, який розсварився з тестем і перекинувся на бік Тамерлана. Дуже вчасно – бо розлючений емір громив Улус Джучі з неймовірною жорстокістю, дощенту знищуючи міста і кочів’я, що траплялися на його шляху. Спочатку Тамерлан пройшовся Поволжям, а потім Причорномор’ям, залишивши від Сараю і дніпровської резиденції Тохтамиша Догангечіта (теперішнього Берислава) лише закопчені руїни.
Затримуватися у сплюндрованій країні він не став і повернувся до Середньої Азії. А влада над Улусом Джучі, точніше тим, що від нього зберіглося, дісталася Едигею. Він, щоправда, теж не був Чингізидом, тому на престол звів свою маріонетку – Тимур-Кутлуга (між іншим – онука того самого Урус-хана, який стратив батька Тохтамиша), а сам залишився беклярибеком. Тохтамиш натомість змушений був шукати притулку у Києві – під крилом тодішнього великого князя литовського і руського Вітовта.
Вітовт прийняв втікача з радістю. Адже в обмін на підтримку міг отримати від хана те, про що давно мріяв. Насамперед Тохтамиш був змушений визнати цілковитий суверенітет Великого князівства над усіма землями Русі, з Київщиною і Поділлям – за володіння ними Вітовт надалі вже не сплачував навіть данину, а це значить, що хан відмовився навіть від формальних «прав» на ці землі.
Більше того – Тохтамиш пообіцяв поступитися на користь союзника і Заліссям. Але вже після того, як відновить з литовською допомогою владу над усім Улусом Джучі. Можливо, Вітовт планував встановити свій «протекторат» і над Сараєм – але чи погодився з цими планами сам Тохтамиш (радше ні), ми достеменно не знаємо.
Як там було, але підтримка литовців і справді допомогла хану перейти в контрнаступ. Спочатку він взяв в облогу Кафу, яка контролювала торгівлю Улусу із Середземномор’ям, а потім зайняв і Сарай (точніше його руїни) – скориставшись від’їздом беклярибека з колишньої столиці. Але успіхи ці були непевними. Досить було Едигею і Тимур-Кутлугу повернутися, як Тохтамиш знову відступив до Києва.
Переможці не хотіли сваритися з Вітовтом, але умовою миру з Литвою вважали видачу втікача. Але князь не вважав за можливе зрадити шукача притулку. До того ж і в самого Вітовта почалося «запаморочення від успіхів». Він вирішив розпочати проти Тимур-Кутлуга «хрестовий похід» і навіть отримав на нього санкцію від самого папи римського Боніфація IX.
От тільки завершився цей похід вже на Ворсклі. Нищівною поразкою від війська Едигея, що прийшов на допомогу своєму ставленику. Тохтамиш вчергове змушений був тікати – цього разу до Сибіру. А переможці скористалися нагодою, щоб помститися… Києву. Вочевидь, за притулок, наданий їхньому ворогу. Щоправда штурмувати столицю давньої Русі Тимур-Кутлуг не став. Обмежився облогою та грабунком навколишніх земель – аж до Луцька, якщо вірити літописцю.
Від хана кияни врешті-решт відкупилися. Але через сімнадцять років Едигей таки захопив місто, в якому облаштувалися нащадки Тохтамиша (сам він загинув за десять років до того у Сибіру). Нападники сплюндрували і спалили і Поділ, і Верхнє місто, і Печерський монастир.
Вистояла лише цитадель на Замковій горі, зведена ще Володимиром Ольгердовичем. Але руйнування були величезними, і навіть київський митрополит після цього вирішив «від гріха подалі» перебратися до Вільни.
Схоже, це була остання – вже посмертна – міська пожежа у тому яскравому вогняному сліді, що його залишив «запальний» хан Тохтамиш в історії Східної Європи. Проте відновити ординську владу над Руссю Едигей вже не зміг. А може й не мав такого наміру. В цьому сенсі угода Вітовта з Тохтамишем продовжувала діяти. Та й сам великий князь не відмовився від планів використати Чингізидів в свої інтересах. Хіба що обмежив свої апетити Причорномор’ям.
І по-своєму показово, що союзницею Вітовта у цьому «проекті» стала донька Тохтамиша (і дружина Едигея) Джаніке. Жінка самостійна та владна, вона повернулася після смерті чоловіка до рідного їй Кирк-Єра. А потім взяла під свій патронат тоді ще молодого Хаджі Герая – литовського вихованця і майбутнього засновника Кримського ханства.
Олексій Мустафін
