Для сучасного українця «доба князя Володимира» – це X-XI сторіччя, коли володарем Русі був Володимир Великий. Навіть до імені його знаменитого онука і водночас тезки зазвичай додають прізвисько Мономах – щоб не виникало плутанини. Проте насправді в історії Києва було щонайменше п`ятеро князів з іменем Володимир. Останній з них навіть належав до іншої династії – Гедиминовичів. Хоча при цьому був прямим нащадком того ж Володимира Великого у дванадцятому поколінні, онуком вітебського князя Ярослава Васильовича.
Київський престол Володимир Ольгердович (а таким було повне ім’я цього володаря) отримав внаслідок складної політичної комбінації. Беклярібек Улуса Джучі Мамай, зацікавлений в союзі з литовським князем Ольгердом (володимировим батьком), погодився поступитися йому Київщиною – за умови, що й і надалі отримуватиме за неї данину. Після чого, за повідомленням Густинського літопису, Ольгерд «Київ під Федором князем узяв, і посадив у ньому Володимира, свого сина»
Літопис, щоправда, заміну володарів пов’язує з битвою на Синіх Водах. Але саме ця битва є подією радше легендарною. Деякі дослідники взагалі вважають, що вона якщо й мала місце, то не на теренах України і до долі українських земель прямого стосунку не мала, – а літописець згадав про неї лише для того, щоб здобуття Києва здавалася наслідком «славної перемоги», а не «сумнівної оборудки».
З іншого боку, чимало дослідників не довіряють Густинському літопису і в питанні самого вокняжіння Володимира. Адже збереглися документи, в яких той і пізніше не іменує себе князем київським, – тому припускають, що Київщина йому дісталася не одразу, а внаслідок наступного перерозподілу княжінь між Гедиміновичами.
Хай як там було, але Володимир Ольгердович називав себе «князем з Божої ласки». Він, однак, на відміну він попередників-Рюриковичів вже не мав титулу великого князя – великими на той час могли називати себе лише володарі усього «князівства Литовського, Руського і Жемайтійського», той же Ольгерд чи зведений брат Володимира Ягайло, якого батько визначив своїм спадкоємцем (хоча за віком Ягайло був молодший за братів, і київського князя зокрема). Показово, між іншим, що Володимиру свого часу доводилося приносити Ягайлу васальну присягу мало не щороку – і це наштовхує на думку, що той не був впевнений у лояльності старшого брата.
Самостійність Київського князівства за правління Володимира Ольгердовича була обмеженою, звісно, не лише васальною залежністю від Литви. Його володар мав сплачувати ще й данину хану (а фактично вже згаданому Мамаю) – факт, про який не завжди згадують з «патріотичних» міркувань. Втім, це була плата за те, що підданці хана утримувалися від нападів на київські землі майже усе правління Володимира.
Тим не менше, розпочав своє правління князь із зміцнення оборонних споруд Києва. Місто значною мірою було перебудоване. Осередок влади був перенесений із Старокиївської гори (Верхнього міста домонгольських часі) до замку, зведеного на сусідньому пагорбі, що зараз так і називається Замковою горою. Будували замок із дубових колод, за всіма правилами тодішнього фортифікаційного мистецтва. Резиденція митрополита, втім, залишилася у подвір’ї Святої Софії. А господарське життя Києва майже повністю було сконцентроване на Подолі.
На правління Володимира, між іншим, припадає і неабияке економічне пожвавлення на підвладних йому теренах. Саме цим іноді пояснюють карбування ним власної монети, до того ж в чималих обсягах – досьогодні збереглося більше тисячі її екземплярів. Існує, щоправда, й інша версія – політична криза позначилася на обсягах «виробництва» на монетних дворах Улусу Джучі, тож київські срібляники мали компенсувати штучний дефіцит.
На користь такої інтерпретації свідчить зовнішня схожість перших монет Володимира із монетами джучідів. З іншого боку – це могло свідчити і про політичну залежність Києва і про те, що карбування (принаймні спочатку) відбувалося під контролем ханської адміністрації. З іншого боку – більшість київських монет містила особистий герб князя, успадкований згодом і його нащадками.
Цікаво, що герб цей нагадує ще й тризуб – знак Рюриковичів. Тож цілком можливо мав нагадувати про історичну тяглість Володимирового княжіння. Та й загалом економічні мотиви монетної справи того часу не варто перебільшувати. Карбування монети за середньовіччя було насамперед політичним актом, ознакою суверенітету володаря та його держави. І те, що Володимир Ольгердович почав це робити – свідчило насамперед про його державницькі амбіції.
Написи на монетах були зроблені кирилицею. Володимир демонстративно спирався у своїй владі на місцеву еліту – православних русинів. Втім, для цього йому не треба було долати якійсь «бар’єр», адже він сам був охрещений за православним обрядом, та й матінкою Володимира була вітебська княжна – зо виховувала синів у традиціях Русі (показово, що її діти, на відміну від дітей Ольгерда від другого шлюбу мали й традиційні для Рюриковичів слов’янські імена).
Судячи з усього князь легко порозумівся з київським боярством, що вело свій родовід ще з домонгольских часів. Показово водночас, що протягом кількох наступних століть місцеві шляхтичі обґрунтовували свої права на землі грамотами, виданими Володимиром Ольгердовичем. Вочевидь він і справді провів щось на кшталт «інвентаризації», документально закріпивши права власності київських бояр. Виявляючи при цьому неабияку щедрість, – про це свідчить його репутація серед їхніх нащадків.
Підтримка боярства для князя була життєво необхідною, адже саме з них формувалося його військо, з яким мали рахуватися і сусіди, і сеньойори самого Володимира, литовські князі. Воєначальником він був здібним, вважають, що його походи на південь були успішними, а межі князівства були навіть розширені. Іноді кажуть, що під владою князя було 71 місто, згадані у «Списку городів руських». Але сам цей список – джерело не надто надійне. Із впевненістю можна казати лише те, що до Київського князівства входили не лише ті землі, що їх зараховували до нього перед монгольської навалою, а й Переяславщина і значна частина чернігово-сіверських земель – і це в той час, коли саму Сіверщину стрімко ділили між дрібними і набагато менш самостійними правителями.
Й нарешті Володимир наполегливо намагався взяти під своє крило церкву. Адже визначення Києва як метрополії (літописної «матері міст») може й не відповідала політичним реаліям того часу, але в церковному сенсі залишалося цілком чинним. Щоправда, після нападу на колишню столицю Русі хана Тохти у 1299 році митрополит Максим втік з берегів Дніпра у Брянськ, а потім у Володимир-на-Клязьмі, а його наступник Петро оселився у Москві, проте обидва продовжували називатися митрополитами київськими. Ще до вокняжіння Володимира в Києві з’являлися владики, висвячені болгарськими патріархами – Феогност, а потім Роман. Щоправда, зустрічали їх не надто привітно.
Ольгерд наполягав на тому, що резиденція митрополита має знаходитися лише в Києві, вимагаючи або повернення до міста митрополита Олексія з Москви, або призначення нового очільника церкви. Вочевидь, ці вимоги підтримував і Володимир. Константинопольський патріарх певний час вагався, і лише в 1375 році висвятив на митрополичу кафедру Кипріана. При цьому Олексій здаватися не збирався, а коли новий владика особисто прибув до Москви – місцевий князь Дмитро відмовився його примати.
Володимиру це було навіть на руку, адже митрополит тепер жив у Києві. Проте для Кипріана важливішою була єдність митрополії. Він і надалі намагався повернути православних Залісся під свій омофор, сварився з Дмитром і його ставлениками і навіть піддав московського князя анафемі.
У 1383 році Москва вчергове спробувала просунути на митрополичий престол (за живого Кипріана) свого кандидата – Діонісія Суздальського (саме йому, між іншим приписують створення лаврентіївського списку «Повісті временних літ»). Той навіть отримав благословення патріарха, проте на зворотньому шляху був заарештований Володимиром Ольгердовичем, який звинуватив його в тому, що «той пішов на митрополію в Царгород без нашого повеління». Діонісій так і завершив свої дні у київській в’язниці, а митрополича кафедра залишилася за князівським ставлеником Кипріаном.
Здавалося, Володимир був на вершині успіху – і цілком міг позмагатися за щось більше, аніж статус «малого» князя київського. Але він нічого не зробив. І цим насправді досі дивує дослідників. Адже усе його правління створює враження, що князь весь час до чогось готувався, – накопичував сили, налагоджував оборону, зміцнював свою владу і вплив. Та зрештою… просто втратив престол.
Втратив саме так, як і здобув. Внаслідок політичної комбінації. Яку започаткував знову ж таки його батько Ольгерд. Який, як ми мабуть пам’ятаємо, зробив своїм спадкоємцем одного з молодших своїх синів, Ягайла. Якого і справді дуже любив.
Проте в Ольгерда був ще й брат-співправитель – Кейстут. І з них в Ягайла стосунки не склалися. Завершилася усе війною, підчас якої Кейстута із сином Вітовтом заманили до табора Ягайла та захопили в полон. А вже невдовзі Вітовт втік, а Кейстута з найшли у його узилищі мертвим. Ягайло відтак став єдиним великим князем литовським, а після одруження на польській королеві Ядвізі – ще й королем Польщі.
Керувати такою великою державою було складно, тож він доручив управління землями князівства своєму братові Скиргайлу. Вітовт, щоправда, продовжував боротьбу, вважаючи ці землі спадщиною свого батька. Увесь цей час Володимир Київський підтримував Ягайла (як сеньйора та звідного, хоч і молодого брата). І той йому «віддячив» зовсім не по-братськи.
В 1392 році Вітовт домігся від Ягайла визнання себе великим князем литовським. Але одразу постало питання, що робити із Скиргайлом, що таким чином втрачав владу над Литвою. Кузени не знайшли нічого кращого, як запропонувати «постраждалому»… Київ. Де, нагадаємо, княжив вірний васал Ягайла Володимир Ольгердович.
Цікаво, що Скиргайлу подібна «компенсація» була не до вподоби. Але Вітовт наполягав. Подейкують, що тим самим він хотів ще й помститися Володимиру за підтримку Ягайла (хоча той же Скиргайло підтримував його аж ніяк не менше), а можливо й просто остерігався київського князя, який залишився старшим серед Гедиміновичів і тому цілком міг претендувати і на корону великого князя.
Для початку Вітовт почав вимагати, щоб київський, а також сіверський і подільський князі присягнули йому на вірність – як перед тим присягали Ягайлу. Ті відмовились. А Дмитро-Корибут Сіверський навіть пішов проти Вітовта війною. Щоправда, був розбитий під Лідою і забарикадувався у своїй столиці Новогород-Сіверському. Вітовт взяв місто штурмом і полонив князя разом із родиною.
У Володимира під час цього походу великий князь відібрав Житомир і Овруч, проте погодився укласти тимчасове перемир’я. Скориставшись ним, Вітовт рушив на Поділля, вигнавши звідти місцевого князя. А вже після цього запропонував київському володарю «обмін». Віддати владу над Київщиною Скиргайлу, а самому вдовольнитися невеликими містами Копиль і Слуцьк. І Володимир… погодився.
Живучі у вигнанні він, між іншим, продовжував називати себе «князем київським». Проте жодних спроб повернутися до Києва і повернути собі престол він не робив. Так в Копилі він невдовзі й помер. І лише згодом його тіло перевезли до київського Печерського монастиря і поховали в Успенському соборі.
Це й справді виглядає загадкою. Чому князь не скористався силами, зв’язками і впливом, які зміцнював усе своє правління? Чому навіть не намагався чинити спротив? Чому «капітулював ще до пострілу»? Навряд чи колись ми про це дізнаємося. А може просто не розуміємо того лицарського шляхетства й братерської смиренності, яке сповідував Володимир, тоді й справді найстарший з усіх Гедиміновичів?
Якщо це так, то ми насправді не одні. Володимира не розуміли навіть сучасники. Які підозрювали Володимира у намірах помститися кривдникам згодом. І навіть у намаганні залучити на свій бік східних сусідів. Відголосками цих підозр можна вважати слова Вітовта, які згодом кинув нащадкам Володимира – мовляв, їхній батько «пробігав свою спадщину в Москві».
Втім, жодних підтверджень цієї версії пізніші дослідники так і не знайшли. Власне, якщо зв’язки із заліськими князями Володимир і мав, то радше з тверськими, аніж з московськими. На відміну, до речі, від самого Вітовта. А може великому князю просто не було в чому іще звинуватити ошуканого ним родича?
Олексій Мустафін
