Сторіччя перебування українських земель під владою московських царів Михайло Драгоманов називав «пропащим часом».
Але й у цій добі зазвичай відзначають «найтемніший» проміжок – між знищенням залишків автономії Гетьманщини (одночасно з ліквідацією Запорізької Січі і утвердженням кріпацтва) і початком національного відродження у XIX сторіччі. Коли «стару Україну», здавалося, імперія поглинула і розчинила в собі, а нова, модерна – ще не народилася. Але чи можливе було б «велике повернення» без збереження пам’яті про «права і вольності» козацької України? Без тих, хто плекав цю пам’ять у часи безнадії і відчаю?
Прапор Сенчанської сотні Лубенського полку. Із зібрання Національного музею історії України
Чи не найприкметнішою фігурою цієї важкої доби був Василь Капніст. Навіть у словниках та енциклопедіях його називають по-різному. В одних – українським літератором. В інших – російським поетом. А в деяких обидва визначення взагалі стоять поруч.
Вірші Капніст і справді писав російською. Більше того, його вважають одним із співтворців російської поезії – поруч із Гаврилом Державіним, який багато років був для нього близьким другом і старшим товаришем, зрештою, вони навіть одружені були на рідних сестрах. Але навіть для Державіна «люб’язний Васенька» залишався «невповні росіянином». Сам же Капніст не приховував, а навпаки – пишався своїм українством.
Чи можливо таке поєднання? Як бачимо – було можливим. Російська була мовою імперської еліти, частиною якої – якщо вже казати відверто – прагнули бути нащадки козацької старшини. Конкурувала з російською тоді хіба що французька – і перша з відомих поезій Капніста була написана саме французькою. Хоча йшлося у ній про перемогу Росії над Османською імперією.
А дідусь Капніста взагалі був греком. До України він потрапив разом з іншими вихідцями з Балкан, яких Петро I взяв на службу, сподіваючись відібрати європейські володіння в Османів. Балканський похід, щоправда, завершилася ганебною поразкою. Цар дійшов лише до річки Прут, потрапив в оточення і врятувався лише завдяки величезним хабарам. Греків і сербів «втішили» тим, що розселили на раніше підкорених українських землях – як колонізаторів. Деяких навіть визнали шляхтичами – хоча версія про те, що Капністи отримали графський титул від венеційців не виглядає переконоливою.
Переселенці, втім, на новому місці швидко адаптувалися і увійшли до кола козацької старшини. Зі старшинського роду походила й мати Василя – і вона виховала усіх своїх дітей в українському дусі. Відомо, скажімо, що один з братів навіть церковні служби у власному маєтку вимагав правити українською.
«Ода на рабство», яка зробила двадцятишестирічного Капніста по-справжньому знаменитим, – хоч і була написана російською, насправді була «плачем» по свободі України (яким би дивним не здавалася нашим сучасникам сама ідея «оспівування рабства»). За радянських часів – коли в усьому шукали «класовий підтекст» – поему наполегливо називали відповіддю на запровадження кріпацтва. Але цілком ймовірно, що написана вона була ще до появи указу Катерини II про закріпачення. Та й ідеться в ній про цілий народ (а не лише про селян), про кайдани, накладені на всю «милу Вітчизну» – і села, і міста.
Звісно, були в оді й улесливі пасажі на адресу імператриці – куди ж без них! – в надії (наївній або ж просто обов’язковій з цензурних міркувань), що вона зрештою звільнить «колись щасливий край» від накладеного нею ж тягара. Але навряд чи ці реверанси змінили відверто проукраїнське спрямування поеми. Не дивно, що розголос був дуже гучним. Російський вільнодумець Олександр Радищев відгукнувся на поему власною одою «Вольность». За два роки Капніста обрали членом Російської Академії. І одночасно… маршалком шляхетства Київської губернії.
Навряд чи шляхтичі відреагували б так на заклики про скасування кріпацтва (якщо вже серйозно розглядати радянські інтерпретації капністової оди). Це більше нагадувало демарш патріотично налаштованої старшини. Яка таким чином підтримала поета, що наважився в голос нагадати про колишні українські свободи. Не менш показовим був і переляк Державіна, коли він дізнався про плани свого приятеля видати поему (вона існувала лише в рукописних примірниках) та представити її імператриці, – досвідчений царедворець розумів, що це буде відвертою демонстрацією. А наслідки – непередбачуваними.
Втім, схоже, що Капніст на той час вже був не просто поетом. Та й статус очільника київської шляхти – був не лише про визнання не лише його літературних талантів. Ця посада була громадською і навіть політичною – наскільки взагалі можна говорити про політику в тодішній Росії.
Маршалок представляв не лише шляхетську верству, а в певному сенсі і всю Київську губернію. До того ж діяльність Капніста не обмежувалася Київщиною. Тісні контакти він підтримував і з іншими містами Лівобережжя, насамперед з Новгородом Сіверським, де в цей час сформувався цілий патріотичний гурток.
Не припиняв Капніст, звісно, й писати вірші. Відгукуючись, зокрема, й на актуальні політичні події. Так, указ Катерини II, за яким у зверненнях до неї замість слова «раб» належало використовувати термін «вірнопідданий», став приводом для «Оди на знищення звання раба». Роздратована імператриця зауважила «Він хоче скасування рабства насправді? Досить буде й слова».
Втім, під час відвідин Києва Катерина II намагалася не демонструвати невдоволення «зухвальцем» і навіть привітала його з народженням синам доволі коштовним подарунком. А ще призначила Капніста відповідальним за шовкову фабрику, що була заснована в цей час у місті. Зазвичай для придворних подібні «доручення» ставали джерелом додаткових – здебільшого «неофіційних» доходів. Але Капніста ці обов’язки радше обтяжували – він надавав перевагу родині та своєму маєтку.
Початок нової війни з Туреччиною пожвавив надії старшини на відродження якщо не Гетьманщини, то принаймні козацтва – адже імперія була зацікавлена у додаткових військових контингентах. Капніст одразу представив проект, який передбачав створення кількох кавалерійських полків з «охочих козаків» із власним проводом. При цьому сотників пропонував – за українською традицією – обирати.
Канцлер Олександр Безбородько, однак, побачив в цьому намір відродити «озброєну націю», гетьманський уряд, а то й влаштувати «революцію». Революція невдовзі і справді спалахнула – не в Україні, у Франції. Втім, Катерині II і цього було досить – проект вона з обуренням відхилила.
Ідея, щоправда, сподобалася Григорію Потьомкіну, і він її «творчо переробив». Фаворит навіть домігся проголошення себе «великим гетьманом козацьких катеринославських і чорноморських військ» (зараз це, мабуть, назвали б тролінгом полохливого канцлера) – але до початкового проекту це, звісно, вже не мало жодного стосунку.
Зрозумівши, що усі спроби змінити політику імперського уряду в інтересах українців призводять радше до протилежних результатів, Капніст наважився на несподіваний крок. Який і досі викликає бурхливі дискусії – і серед фахівців, і серед тих, хто просто цікавиться історією, і серед політично вмотивованих публіцистів. У 1791 році він таємно звернувся до Берліна з проханням отримати аудієнцію в прусського короля Фрідріха-Вільгельма II.
Зустрітися Капністу, щоправда, вдалося лише з кабінет–міністром Евальдом Герцбергом (з яким в короля насправді були натягнуті стосунки, вже невдолвзі він навіть був відправлений у відставку – можливо таким чином прусський володар завчасно відводив підозри від себе). Проте зміст розмови і справді можна назвати сенсаційним. Адже Капніст заявив, що представляє інтереси українців, незадоволених московським правлінням загалом, і зловживаннями Потьомкіна зокрема. Та запитав – чи можуть вони розрахувати на підтримку Пруссії, якщо в разі її війни з Росією, і самі піднімуть повстання під гаслами незалежності.
Герцберг одразу проінформував про перемовини Фрідріха-Вільгельма II, але той був налаштований категорично проти. Тож Капністу ввічливо, посилаючись на невизначеність ситуації з війною, дали зрозуміти, що розраховувати на підтримку не варто. Єдине – сам факт розмови в Берліні пообіцяли зберегти і зберегли в таємниці. Про неї стало відомо аж наприкінці XIXI сторіччя – завдяки допитливому польському історику Броніславу Дембінському, який знайшов записи про перемовини в німецькому архіві.
Цікаво, що в Берліні достовірність знайдених документів заперечувати не стали. А ось в тодішній Росії, а потім в СРСР і навіть в Росії сучасній факт перемовин категорично відкидали (як варіант – хоч і не надто впевнено, але припускали, що Капніст діяв з відома російського уряду) – бо ж не міг класик російської літератури домовлятися про допомогу європейців у боротьбі за самостійність України! Не міг – і все! А історію про зустріч з Герцбергом, на переконання пропагандистів взагалі «вигадали». Німці. Або поляки, Або самі українці. Одним словом – «русофоби».
Але чим насправді була берлінська місія? Відчайдушною спробою хоч десь знайти підтримку боротьбі з українську самостійність і самобутність? Якщо це так – то спроба була невдалою. Яка, схоже, зламала й самого Капніста. Адже після провалу в Берліні шукати допомоги в інших європейських столицях він навіть не намагався.
Певні надії Капніст, щоправда, покладав на спадкоємця російського престолу, цесаревича Павла Петровича (так, був нього цей недолік – віра в існування «хороших русских монархов»). Від навіть присвятив Павлу свою найвідомішу комедію «Ябеда». Цесаревич, між іншим, також намагався домовитися з Берліном. І робив це за спиною власної матінки – у своїх, звісно, а не в українських інтересах.
Але всупереч сподіванням Капніста, якихось суттєвих змін у ставленні до України після зміни монарха, не відбулося. Хіба що імператор таки дав дозвіл зіграти «Ябеду» на сцені – за інших правителів Росії це було просто неможливо, надто відвертою була антиімперська спрямованість комедії.
До того ж Павло царював він недовго. А з державним переворотом і приходом до влади Олександра I, який одразу пообіцяв, що «буде все, як за бабусі» останні надії розтанули. Капніст остаточно відійшов від політики, зосередившись на літературній та театральній діяльності.
Єдиними винятком став 1812 рік, коли знову постало питання про створення в Україні добровольчих полків – цього разу для боротьби з Наполеоном. Капніст із завзяттям долучився до цієї справи, намагаючись принагідно наблизити ці полки до «козацьких зразків». Він навіть написав поему «Погляд росіянина, що плаче над Москвою». Втім, навіть за рядками про жахливу пожежу відчувається щось дуже особисте – зрозуміле сьогодні багатьом нашим співвітчизникам…
«Вертеп неправд полум’я мстиво зжерло.
Хіба ж від цих руїн охопить сум?»
Він таки залишався українцем. Навіть ставши російським класиком.
Олексій Мустафін
