Про втрачені церкви Києва говорили в радіопрограмі «Лабіринтами вулиць» на «Радіо Київ 98 FM».

Руйнувались стіни стародавніх церков не лише за більшовицьких часів, а й за царських. Яскравим прикладом такого варварського ставлення до київської минувшини є Ірининська церква.

Ірининська церква. Реконструкція східного фасаду

Церкву святої Ірини заклав ще князь Ярослав Мудрий в XI столітті. Він вирішив поставити її поблизу свого найбільшого дітища – святої Софії. Цей храм спорудили та назвали на честь дружини Ярослава Мудрого Ірини Інгігерди. Якби цей храм зберігся до нашого часу, то він стояв би на розі вулиць Володимирської та Ірининської, на проїжджій частині, біля будинку СБУ.

Перехрестя Ірининської з Володимирською вулицею

Між іншим, підмури цього стародавнього храму мають зберігатися десь під шаром бруківки та асфальту. Цей храм простояв 400 років, аж поки хан Менґлі Гірей не зруйнував його в XV столітті. Через 200 років напівзруйновану церкву московські стрільці засипали землею, коли розширювали вали свого гарнізону. Старі стіни Ірининської церкви стирчали з землі, а поруч на валах ріс чагарник та дерева.

Уся стародавня частина міста від Золотих Воріт до Михайлівського монастиря перетворилася на непролазні хащі, заблукати в цьому хитросплетінні між руїн колишньої величі та слави князівського Києва було справою нескладною. Зрештою російський уряд вирішив взятися за Київ та розчистити його центральну частину.

Граф Левашов, який був тимчасовим губернатором Києва, думав недовго: стародавнє місто вирішили прорізати прямими широкими вулицями без врахування рельєфу та історичних особливостей. Варварські дії графа Левашова викликали серед киян справжню зливу обурення. Ось що про це писав росіянин граф Михайло Бутурлін: «Часть древнего вала, который окружал Софийский Собор и Златоверхий Михайловский монастырь, была срыта, потому, мол, что он ограничивал проезд, так будто это полупустая часть древнего Киева кишела екипажами та прихоженниками как Ильинка в Москве. И в фронтовом своем рвении придерживается любой ценой прямой линии. Он выровнял откосы одной из улиц и работа была выполнена настолько быстро, что в одном месте аптекарь был лишен какого-то бы ни было доступа к своему дому, так как обрыв подступал к самому его крыльцу».

Вочевидь руїни Ірининської церкви, теж мали загинути під лопатою Левашовських будівельників. Трапитися цьому не дав перший київський археолог Кіндратій Лохвицький, той самий, який свого часу відкопав засипані землею рештки Золотих воріт.

Стіни Стародавньої церкви на той момент були завбільшки з людський зріст, а складено їх було за Візантійською традицією з плінфи та каменю. Тут же були знайдені уламки фресок та кілька гробниць з червоного шиферу. Сама церква Святої Ірини була типової київської архітектури XI століття. Усередині були хори та стовпи, що підпирали купол. Церкву можна було спробувати залишити, як вона є, за прикладом Золотих Воріт, та імператорська «комісія дрєвності» ці плани відкинула. Для пам’яті залишили лише одну з колон церкви. Цей трохи несподіваний пам’ятник можна побачити на багатьох старих фотографіях міста. А вже в радянські часи в 1934-му році за наказом голови Київської міської ради Рижкова Ірининський стовп було знесено, як загрозу для вуличного руху.

Ірининський стовп, 1890-ті роки

Поруч із церквою святої Ірини князь Ярослав Мудрий збудував ще один храм, цього разу на честь святого Георгія. Стояла ця церква на розі вулиць Володимирської та Георгіївського провулку. Храм цей мав особливе призначення, у ньому мали висвячувати та столувати, тобто всенародно проголошувати новоставлених єпископів. У пам’ять про освячення цієї церкви 25-го листопада 1054-го року було встановлене повсюдне свято.

Георгіївська церква. Вигляд храму до перебудови кінця 19 ст.

Останні відомості про цю церкву належать до 1674-го року, коли з благословення Лазаря Барановича на древніх фундаментах його було побудовано нову Георгіївську церкву. Після перебудови вже в XIX столітті храм втратив свій бароковий характер.

Георгіївська церква. Початок XX ст.

Усередині Георгіївська церква мала дуже гарний іконостас у стилі рококо та неокласичний надгробок на могилі молдавського й волоського господаря Костянтина Іпсіланті, який помер у Києві в 1816-у році. Стіни всередині церкви розмалював українськими народними орнаментами відомий художник Іван Їжакевич. А в 1934-му році Георгіївську церкву та середньовічні фундаменти, на яких вона стояла, було зруйновано, а іконостас та могилу Іпсіланті з надгробком знищено. На місці ж, де стояла та церква, спорудили житловий будинок для співробітників НКВС. Ця величезна споруда цілком закрила краєвид на Софійський Собор, який до того відкривався від Золотих воріт.

Сталося так, що від Георгіївської церкви, побудованої Ярославом, не залишилось нічого, окрім назви. Коли її знищували, не було зроблено жодних вимірів або досліджень. Проте в народі залишився стародавній переказ. Коли Георгіївську церкву почали будувати, то працівників на будівництві не вистачало. Побачивши це, князь Ярослав покликав свого тіуна та запитав, чому так мало робітників на будівництві. На це тіун відповів, що люди бояться, що за працю не матимуть платні.

Тоді князь звелів возити куни на возах від стін Золотих Воріт та оголосити людям на торгу, щоб кожен брав собі за труд по срібній монеті за день. Тоді вже з’явилося багато працівників і церкву швидко було закінчено.

Ще одна церква, про яку піде мова, це храм Стрітення Господнього. У порівнянні з попередніми пам’ятками, ця церква зовсім молода. Збудовано її було в 1850-х роках, приблизно на тому місці, де в давнину стояли західні або Львівські міські ворота. Нині це перетин вулиць Стрітенської та Великої Житомирської поблизу Львівської площі.

Історія цієї споруди досить давня. Наприкінці XVII століття на плані барокового Києва на її місці показано дерев’яну церкву. Через 50 років її змінила інша дерев’яна церква. Цей храм здобув неабияку популярність через Чудотворну ікону «Всіх скорботних радість», про відвідини цієї церкви навіть казали – «побувати в скорботної».

Цій іконі приписували різні дива, а серед молодих дівчат склалося повір’я, що вона допомагає в пошуку нареченого. Тож щосуботи церкву Стрітення переповнювали дівчата на виданні. Про це дізналися студенти й теж почали навідувати храм у суботу, аби завести приємне знайомство. Закінчувалося все тим, що студентству було суворо заборонено з’являтися до скорботної в суботу.

Стрітенська Церква з дерев’яною банею, зведена П. Спарро в 1861 р.

Коли занепав цей дерев’яний храм, на його місці за проєктом єпархіального архітектора Павла Спарро в середині XIX століття був споруджений не дуже красивий кам’яний храм. Він може нічим особливим і не запам’ятався б, якби не одна загадкова подія. Трапилося це 19-го липня 1923-го року. Серед вірян поширилася чутка, що позолота на банях цієї церкви нібито сама собою оновилася.

Оновлена Стрітенська церква на Львівській площі, кінець XIX ст.

Атеїстична більшовицька влада поставилася до цього дива з підозрою та пригрозила всім, хто патякатиме про нього, неминучою розправою. Проте потік людей, які на власні очі хотіли переконатися в диві, був величезний. Між іншим, цей неординарний випадок і досі не було заперечено або якось науково пояснено.

Закінчилося ж усе тим, що церкву зруйнували в середині 30-х років разом з іншими київськими святинями.

Фото: Відкриті джерела