У радянських підручниках, звісно, усе було однозначніше: перший – безперечний герой, другий – такий же безумовний зрадник. Щоправда, проклинаючи та знецінюючи, Мазепу все ж згадували. Натомість прізвища інших діячів здавалося б далекої козацької доби навіть вимовляти зайвий раз не наважувалися. Ніби їх просто… не існувало.
Одним з таких діячів був київський магнат Юрій Немирич. І справа була не тільки і не стільки в «класовій ненависті».
Так, він і справді був одним з найзаможніших землевласників тодішньої України, поступаючись статками лише Яремі Вишневецькому.
От тільки про Ярему в підручниках якраз писали. Він навіть на картини потрапляв – як антагоніст повстанських ватажків. А ось про Немирича здебільшого мовчали. Власне, навіть достовірних портретів його не збереглося.
З того ж, що ми знаємо достеменно, ми можемо зробити висновок, що Немирич народився в 1612 році (за різними даними – або в Черняхові, або в Овручі) і став однією з найосвіченіших людей тієї доби в наших землях. Закінчивши академію в польському Ракові, він вирушив з рекомендаційними листами, зокрема до Гуго Гроція, до Західної Європи, де навчався послідовно в Лейденському, Амстердамському, Паризькому, Базельському й Падуанському університетах (іноді до списку додають також Оксфорд, Кембридж і Копенгаген).
Уже у двадцятирічному віці Немирич відзначився невеликим трактатом, надрукованим у Парижі в 1632 році. Ця його праця називалася «Discursus de bello moscovitico», що на українську зазвичай перекладають як «Роздуми про війну з московитами».
Міркував Немирич насамперед як підданий польського короля. І війну вважав неуникною. До того ж з цілком об’єктивних причин. Агресивність сусіда він пояснював насамперед «абсолютистською і деспотичною системою державного управління», у якій влада володаря була необмеженою і будь-яка його примха не зустрічала спротиву. Сподіватися на те, що труднощі війни викличуть невдоволення підданих або хоча б московської верхівки, Немирич не радив. Бо ті, на його переконання, «ані свободи не прагнуть, ані неволі не відчувають і не уникають». Неможливим автор «Роздумів» вважав і тривале співіснування цього деспотичного режиму Московії з європейськими сусідами, насамперед із Річчю Посполитою з її республіканським устроєм.
Ще цікавішими були рекомендації молодого шляхтича щодо ведення війни. Насамперед він наполягав на об’єднанні зусиль з іншими європейськими державами та дипломатичній ізоляції ворога – щоб тому не вдалося відірвати від союзу окремі країни, використовуючи примару «особливих» відносин. Немирич визнавав, що деякі з потенційних союзників і справді можуть спокуситися на російську сировину, але водночас звертав увагу на залежність і самої Московії від прибутків від зовнішньої торгівлі. Тому не менш важливою він вважав економічну блокаду суперника. Натомість європейцям автор «Роздумів» пропонував робити вигідніші комерційні пропозиції – розширюючи насамперед експорт українського зерна. При цьому коло уваги Немирича не обмежувалося Європою – він звертав увагу на небезпеку підтримки Московії Іраном і корисливі маневри турецької дипломатії.
Головною перевагою ворога Немирич називав чисельність війська. Але водночас зауважував, що ґрунтується його сила радше на кількості, аніж на якості. Або ж «на людях, аніж вояках». Стійкість такого війська шляхтич оцінював не надто високо – втративши впевненість в успіху, московити часто кидали зброю і тікали з поля бою, а в полон здавалися «швидше з переляку, аніж сподіваючись на порятунок». Слабким місцем ворожої армії Немирич вважав насамперед логістику – особливо коли їй доводилося вести затяжні бої на ворожій території.
Утім, і стан Речі Посполитої автор «Роздумів» оцінював тверезо. Тому закликав якнайшвидше збільшити фінансування власного війська й уважно стежити, щоб гроші сплачувалися вчасно. А також розпочати вишкіл вояків за найкращими західними стандартами (він і справді захоплювався системою підготовки голландських солдатів), налагодити власне виробництва якісної зброї, модернізувати інфраструктуру та невпинно облаштовувати вузли оборони, що використовували б природні перешкоди для стримування наступу ворога. Немирич підкреслював, що зусилля окремих активних громадян важливі, але не можуть замінити системної роботи всієї держави. Окремі його рекомендації стосувалися залучення до спільних дій українського козацтва – як реєстрового, так і нереєстрового – і налагодження взаємовигідних відносин із Кримом.
Немирич був впевнений, що в майбутній війні Річ Посполита не зможе лише оборонятися, тож військові дії так чи інакше доведеться переносити на територію Московії – з її непролазними хащами й болотами, відсутністю доріг та й людських поселень, принаймні в тій кількості, до якої звикли європейці. Той досвід, які поляки й українці здобули під час походів часів Смути, звісно, доводив, що «легкою прогулянкою» такі рейди не будуть. Саме тому автор «Роздумів» радив використовувати для війни на ворожих теренах місцевих мешканців, незадоволених тамтешньою владою – військова підтримка з-за кордону принаймні мала додати їм сміливості. Бо ж, за словами самого Немирича, нерішучість московити «розцінюють як вияв ницості, а нагальний успіх, досягнутий силою, вважають ознакою величі».
Іноді не віриться, що все це написав юнак, до того ж не на початку XXI сторіччя, а майже на чотириста років раніше. Однак це були не просто кабінетні міркування. Невдовзі після видання «Роздумів» їхній автор повернувся на батьківщину, зібрав бойову хоругву й рушив під Смоленськ – на ту саму війну, про яку міркував у трактаті. Щоправда, саме в цей час у тил ударили османи. Тож за розпорядженням нового короля Владислава IV Немирич передислокувався на південь України. А потім ще й до Пруссії, де ледь не почалася війна зі Швецією, яку він так мріяв зробити польським союзником.
Хай там як, але в неповні 25 років колишній студент на додачу до репутації вправного публіциста здобув славу здібного й сміливого воєначальника, якому довіряв сам король.
Зв’язки у Варшаві Немиричу стали в пригоді вже невдовзі. Річ у тім, що за віросповіданням він був социніанином (їх ще часто називають аріанами) – послідовником течії Реформації, що йшла навіть далі Лютера та Кальвіна, зокрема відкидала догмат про Святу Трійцю. І це в суворі часи Контрреформації, коли протестантів переслідували по всій Польщі. Немирич не лише мав сміливість відкрито сповідувати аріанство, а й захищав інших релігійних дисидентів, обстоював їхні інтереси в судах та сеймі, депутатом якого був обраний.
Католицьку шляхту це відверто дратувало, і коли «нахабу» обрали ще й київським підкоморієм (цю посаду свого часу займав його батько, Стефан, теж, між іншим, аріанин) воєвода Януш Тишкевич звинуватив «єретика» в блюзнірстві. Нібито під час сеймику в Житомирі Немирич на провокаційне питання, як він присягатиметься Трійцею, відповів що готовий «поклястися хоч четвіркою». Наскільки ця історія відповідала дійсності, ми достеменно навряд чи дізнаємося. Звісно, автор «Роздумів» вочевидь був людиною широких поглядів і за словом до кишені не ліз, але чи настільки?
Як би там не було, справа дійшла до трибуналу у Варшаві, але завдяки підтримці Владислава IV і коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського Немирича не лише не покарали, а й залишили київським підкоморієм. Зберіг він і свої величезні володіння, у яких продовжував надавати притулок одновірцям.
Початок Хмельниччини магнат зустрів вороже. І не стільки тому, що йому було «за державу прикро», а Богданові прихильники почали відбирати в нього маєтності. У повстанні він бачив насамперед «царську інтригу». А ненависть до московської деспотії, так відверто висловлену в «Роздумах», він, схоже, проніс через усе життя.
З вибором, на чий бік стати, Немирич не вагався. Як і під час Смоленської війни зібрав хоругву й разом з нею вступив у бої з «бунтівниками».
З іншого боку – саме з огляду на перспективи нової війни з Московією Немирич був прихильником якнайшвидшого замирення з козаками і кримцями. Ба навіть амністії повстанців. У цьому він підтримував тодішнього київського воєводу Адама Киселя, визнаного ватажка «партії миру». Але тодішні переговори завершилися нічим.
Війна невдовзі «стала на паузу» з іншої причини – помер Владислав IV. На виборах нового монарха Немирич підтримав кандидатуру протестанта – трансильванського князя Дьордя I Ракоци. Але той у найнесподіваніший момент помер. Та й на самому сеймі протестантів намагалися позбавити права голосу. Збереглася оповідка, що Немирич навіть заявив своїм опонентам-католикам, що прибув «на вибори, а не на релігійний диспут».
Корона зрештою дісталася брату Владислава IV Яну II Казимиру – зокрема й завдяки підтримці Хмельницького. Розчарований Немирич зберіг вірність короні (зокрема, брав участь у битві з козаками під Зборовом), проте почав задумуватися про еміграцію. До «релігійно толерантної» Трансильванії, наприклад.
У 1654 році Хмельницький уклав союз із царем. Справдилися найгірші прогнози «Роздумів». Війна з Московією почалася в максимально невигідних для Речі Посполитої умовах. Як людина послідовна, Немирич надіслав зібраний ним полк до Литви – для боротьби із вторгненням. Однак уже невдовзі війну Варшаві оголосила ще й Швеція. Почався сумнозвісний «Потоп».
Литовська шляхта позбавила Яна II Казимира корони великого князя та присягнула Карлу X Шведському. Склав присягу й Немирич. Можливо, тому, що новий його володар був протестантом, і він сподівався, що хоча б шведи зможуть стримати московитів. Утім, Карл X ідеями Немирича не дуже й зацікавився. Обмежившись наданням йому генеральського звання та погодившись зрештою відправити його з дипломатичною місією до Хмельницького, що на той час уже розчарувався в союзі з Москвою і шукав нових спільників.
Прибувши до Чигирина, Немирич запропонував гетьману… перейти на козацький бік. А на підтвердження своїх добрих намірів навіть повернутися до «віри пращурів» – православ’я. З огляду на те, яку твердість у минулому він виявляв в обстоюванні аріанства і скільки сил поклав на захист протестантів, це був, безумовно, непересічний крок. Схоже, що тепер у нього залишилася одна справжня пристрасть – та сама «війна з московитами».
З іншого боку, для будівництва нової держави гетьману теж були потрібні фахівці. А Немирич, з його політичним, військовим і дипломатичним бекграундом здавався справжньою знахідкою. Тому Хмельницький без вагань надав Немиричу звання полковника й підтвердив право власності на всі колишні маєтності на теренах Гетьманщини.
За три тижні «великого гетьмана» не стало. Спадкоємцем вважали Богданового сина Юрія, але до його повноліття булаву вручили генеральному писарю Івану Виговському. На «звільнену» посаду керівника канцелярії той одразу призначив Немирича. Уже сам факт такого призначення свідчив про справжній поворот у політиці Гетьманщини – репутація нового генерального писаря була аж надто однозначною.
Найбільше обурювалися, звісно, у Москві. У листах до гетьманської столиці слів не добирали. Немирича йменували єретиком, лютром (тобто лютеранином) «німцем» і навіть «жидом», вимагаючи якнайшвидше його вигнати та погрожуючи усіма можливими карами.
Але, схоже, це лише зміцнювало становище нового призначенця при гетьмані. Немирич намагався навести лад в управлінні й фінансах Гетьманщини, забезпеченні війська провіантом на постійній основі, але головні зусилля зосередив саме на дипломатичному фронті.
Уже невдовзі він домігся укладання Корсунського договору про союз зі Швецією (так би мовити, для «закриття гештальту» у своїх стосунках із Карлом X), який, утім, уже не мав великого значення – шведи почали відступати з Польщі. А потім розпочав перемовини і з представниками Яна II Казимира. У Варшаві, звісно, сподівалися на повернення до статусу кво, який існував до початку Хмельниччини. Але Немирич розумів, що це просто неможливо, і наполегливо пояснював це своїм візаві.
Зрештою, виник амбітний проєкт перетворення Речі Посполитої на «конфедерацію трьох народів» і з визнанням Гетьманщини «Великим князівством Руським». Ця ідея згодом була втілена в чернетках мирної угоди, що в літературі отримала назву «Гадяцької унії». Утім, процедура ратифікації договору в будь-якому разі вимагала часу, а його в керівників Гетьманщини було не так уже й багато. Тому, проєкт почали втілювати в життя навіть не чекаючи згоди польської сторони – так би мовити, «силою доконаного факту». Першим канцлером Великого князівства Руського став сам Немирич.
Врегулюванням стосунків з Варшавою, його план, власне, не обмежувався. Як і в 1632 році, він був впевнений, що покласти край московській експансії можна лише спільними зусиллями європейських держав. Саме тому Немиричем був укладений «Маніфест до володарів Європи», у якому він докладно виклав причини розриву Гетьманщини з царем. Серед причин були названі й порушення Москвою укладених договорів, і свавільна окупація українських міст, зокрема й Києва, і депортації мешканців окупованих територій (і не так в Україні, як у Білорусі). А головне – влаштування усобиць всередині самої України та під’юджування козаків до громадянської війни.
Метою цієї «спецоперації» Немирич назвав прагнення Москви «приєднати нас до себе й зробити союзниками по рабству». Це, за його словами, зрештою й дало право українцям вдатися до «законної самооборони» та пошуку «допомоги сусідів в ім’я своєї свободи».
Успіхи української дипломатії остаточно допекли царю. Він вирішив вдатися до останнього аргументу – війни. Тепер уже проти самої Гетьманщини. У березні 1659 році почалося вторгнення. Очільники 50-тисячного московського війська планували захопити прикордонний Конотоп і рушити далі. Однак відчайдушний спротив залоги на чолі Григорієм Гуляницьким поховав плани ворога.
Поки московити витрачали сили на штурм міста, Іван Виговський мобілізував козацьке військо, отримав допомогу від польського короля та кримського хана, а потім з усіма зібраними силами розгромив ворога, заманивши його до заздалегідь підготовленої пастки. Навіть російські історики згодом писали, що під Конотопом «загинув весь цвіт московської кінноти». Переляканий цар сховався аж за Волгою. Чекали, що українці – за давніми рекомендаціями Немирича – підуть на Москву…
Але…
Сейм Речі Посполитої відмовився ратифікувати Гадяцьку угоду в повному обсязі. І вніс до тексту договору неприйнятні для козаків правки. Скориставшись цим, Москві вдалося влаштувати вибух своїх «консервів» в українському тилу.
У Ніжині, де в той час перебував канцлер, заколот влаштував зять покійного Хмельницького Василь Золотаренко. Немиричу вдалося вирватися з міста, але заколотники кинулися навздогін. Останній свій бій – разом із соратниками – він прийняв біля села Свидовець.
Так в Україні почалася доба Руїни…
Олексій Мустафін
Фото: Вікіпедія
