Київська «Магдебурзька колона» є, мабуть, найдивнішим монументом нашої столиці. Цей насправді найперший у місті пам’ятник встановлений на честь події, яка втратила свій сенс уже через кілька десятків років. Але колона, навіть занедбана, продовжувала стояти. Завдяки вчасному «перелегендуванню» вона пережила і Російську імперію, і Радянський Союз, хоча за більшовиків певний час обходилася без хреста на маківці. А тепер повернула собі роль символу міської свободи – нагадувати про яку виявилося незайвим і в незалежній Україні.
За довгу історію Києва його не раз намагалися позбавити самоврядування – і часто на століття. Але кияни доводили свою здатність до самоорганізації попри будь-які заборони – доводили і давнім князям, і новочасним президентам.
Та, мабуть, найперша асоціація, яка виникає при згадці про київське самоврядування, це саме магдебурзьке право. Не дивно, що йому присвятили не лише перший у місті пам’ятник, а й одне з останніх перейменувань – колишню Петрівську алею на схилах Дніпра тепер називатимуть Алеєю магдебурзького права.
А в сучасних умовах, ми не можемо не згадати, що немає й іншої громадсько-політичної традиції, настільки виразно протиставленої «російському способу державного життя». Так, було ще київське віче, але воно з’явилося за доби князівської Русі – і щось подібне існувало, скажімо, у Новгороді чи Пскові.
Натомість магдебурзьке право поширилося українськими теренами вже тоді, коли наші шляхи зі шляхами північного сусіда вже точно розійшлися. А в Києві його запровадили наприкінці XV сторіччя – після руйнування міста московськими союзниками, які ще й поділилися награбованим з Іваном III.
Можливо, до речі, саме тому київське самоврядування й викликало згодом особливу ненависть царів. Адже той самий Іван III мріяв про приєднання Києва, як своєї «вотчини», у якій місцеві мешканці навряд чи мали б якісь права. Натомість Олександр Ягелончик, великий князь литовський і руський визнав свободи киян за зразком мешканців власної столиці, Вільна.
Його брат і наступник, Сигізмунд I Старий запровадив магдебурзьке право в Києві в повному обсязі – і тим самим підкреслив його належність до іншого, сьогодні б ми сказали, «європейського світу».
Власне, з утворенням Речі Посполитої і переходом українських земель під юрисдикцію польської корони права та свободи містян, які звикли до «магдебурії», були підтверджені. І вони ними користалися. Київ жив бурхливим політичним життям. Змагання за посаду війта між родинами Баликів і Ходик увійшли до легенд. І що показово, долучені до цих змагань були й київські маси – войта Федора Ходику, який їм не сподобався, скажімо, втопили в Дніпрі, і ця процедура насправді була такою ж поширеною, як і дефенестрація («викидання посадовців із вікон») у Празі.
Зберіг Київ «магдебурзькі привілеї» і після утворення Гетьманщини – можливо, саме тому Богдан Хмельницький та його наступники і не поспішали переносити свою резиденцію до колишньої князівської столиці. Надто самостійними для свавільних гетьманів були мешканці Києва. До того ж – у «своєму праві».
Хмельниччина, щоправда, оживила претензії на Київ з московського боку. Але заради утвердження свої влади над усією Україною, цар Олексій змушений був удавати приязнь до нових підданих і підтвердив, принаймні на папері, свободи киян. Щоправда, майже одразу наполіг на введенні до міста свого військового гарнізону.
Але навіть після замирення з Річчю Посполитою в 1667 році, він не домігся від поляків визнання своєї влади над Києвом. Місто так і залишилося тимчасово окупованим, бо ж офіційний кордон проходив Дніпром. Пообіцявши вивести військо через два роки, цар обіцянки, звісно, не дотримав. Почалися довгі переговори, у 1686 році за згоду поступитися Києвом королю Яну III Собеському сплатили близько семи тонн срібла (це складало десяту частину річних доходів Московії, і «викуп» змушені були возити до Польщі майже весь рік), але сейм Речі Посполитої ратифікував угоду лише в 1710 році, уже після поразки Карла XII і Мазепи під Полтавою.
Війна, щоправда, тривала. Тож Петро I намагався не налаштовувати киян проти себе й підтвердив «магдебурзькі» привілеї. Однак з суттєвими уточненнями. Посиливши залежність київської влади від центрального уряду та водночас звільнивши її від обов’язків звітувати перед усією громадою. Тепер досить було відбутися формальним звітом перед «найповажнішими» міськими родинами, тобто… перед самими собою – адже обиралися посадовці саме з їхнього кола. До того ж одночасно привілеї отримали й власне московські купці, які все частіше з’являлися на берегах Дніпра й конкурували з київськими торгівцями на їхньому полі.
До того ж на права Києва все активніше зазіхала гетьманська влада – попри обмеження і її самостійності з боку центрального уряду. Водночас розпалювання ворожнечі між гетьманом і київським магістратом загалом грало на руку царським урядовцям, адже це дозволяло їм претендувати на роль «медіаторів» і на власний розсуд «наводити лад» на захоплених територіях.
У 1733 році російський Сенат навіть скасував уже проведені вибори київського війта, вимагаючи, щоб надалі на цю посаду обирали «природного великоросіянина». Щоправда, кияни все одно надали перевагу своєму кандидату. Ще й відмовилися приймати «контролера» від гетьмана Данила Апостола. Дійшло до погроз генерал-губернатора заарештовувати магістрат у повному складі та навіть позбавити Київ усіх його привілеїв. Але зрештою атаку на самоврядування відбили, у Петербурзі просто не наважилися піти на радикальні кроки в умовах наближення нової війни на південних кордонах імперії.
Протистояти зазіханням на права Києва стало набагато важче, коли гетьманом став Кирило Розумовський – бо ж відмовляти доводилося не просто гетьману, а й фавориту та коханцю самої імператриці. А проте після кількох років поступок своєму улюбленцю, навіть цариця Єлизавета зрештою змушена була в 1754 році підтвердити «магдебурзькі привілеї».
Інша справа, що гетьман зробив усе можливе, аби цей указ не набував сили ще шість років. А потім Єлизавети не стало й Розумовському вдалося переконати позбавити Київ автономії вже її наступника Петра III.
Киянам «пощастило», що правив цей імператор недовго, а його дружина й спадкоємниця Катерина II настільки ненавиділа чоловіка, що скасовувала його укази «з принципу». До того ж вона досить швидко змусила Розумовського відмовитися від гетьманства та скасувала гетьманство взагалі. Але загальний напрямок політики цієї цариці зі збереженням міських свобод був несумісний. Тому кожне з нових звернень киян із закликом підтвердити «давні привілеї» лише додавало Катерині II бажання ліквідувати київське самоврядування взагалі.
Слушний момент настав після розгрому Запорозької Січі. Під приводом загального «наведення ладу» в державному управлінні автономію Києва в тому ж 1775 році скасували та формально приєднали його до Малоросії. А в 1785 році поширили на місто дію загальноросійського «Городового положения», що не залишало самоврядуванню жодних реальних прав.
І знову на користь киян зіграли складнощі в стосунках між членами імператорської родини. Спадкоємець Катерини II, імператор Павло I – у «піку» покійній і на знак «помсти за батька» – у 1796 році магдебурзьке право Києву повернув. Хоча, звісно, не варто зводити мотиви цього рішення лише до «особистої неприязні». Існували й цілком реальні проблеми, з якими імперська влада зіштовхнулася при спробі «натягнути» російські звичаї на реалії українського життя. Можливо, тому син і наступник Павла I, Олександр I, попри обіцянки в усьому наслідувати «бабусю», тобто Катерину II, дію магдебурзького права в Києві не лише не скасував, а навпаки – підтвердив.
Утім, для самих киян таке рішення здавалося мало не дивом. Щоб відзначити цю подію, оригінал царського указу поклали на оксамитову подушку й у супроводі варти з почесних громадян із шаблями наголо урочисто пронесли з магістрату до Успенського собору й назад, і на всьому шляху її вітали вишикувані лавами під своїми корогвами київські ремісничі цехи. Саме тоді біля Хрещатицького джерела й встановили «магістратську колону». Проєкт пам’ятника створив головний архітектор міста Андрій Меленський.
Тим показовішою стала реакція на зведення монумента з боку імператора Олександра I. Він… насварив київського губернатора Андрія Фенша за «самоуправство», наголосивши, що такого роду пам’ятники в імперії можна зводити лише з дозволу «вищого уряду» (потім конфуз пояснювали, що губернатор був англійцем за походженням і не звик до такої складної процедури). Уже невдовзі Фенша усунули з посади.
А «вірнопідданим киянам» імператор доволі стримано подякував за зведення пам’ятника… князю Володимиру. Можливо, у Петербурзі просто так зрозуміли посвяту на монументі зі згадкою про князя. А, може, це було саме вчасне «перелегендування» – якщо навіть його побудову Олександр I вважав самоуправством, то можна було лише здогадуватися, як би він поставився до демонстративного вшанування «самостійності» міської громади від центральної влади.
Надалі «Магдебурзьку колону» офіційно іменували саме пам’ятником Володимиру й навіть влаштовували до нього щорічну хресну ходу. Але показово, що проводили її стільки ж, скільки в Києві зберігалося магдебурзьке право. Та й табличку зі згадкою про «відновлювальний» царський указ не знімали. Вона так і залишилася своєрідною епітафією міській свободі.
Треба зазначити, що самоврядування «з імператорської ласки» насправді було доволі обмеженим і було лише тінню колишніх прав Києва. Досить сказати, що навіть у виборах брали участь заледве більше, ніж сотня виборців, голосували за присутності губернатора й навіть начальника поліції, до того ж відкрито – що навіть формально порушувало процедуру. Але варто було одному з киян обуритися цим – як царський уряд використав це як привід до скасування самоврядування взагалі.
Сталося це, щоправда, уже за нового імператора, Миколи I, який взагалі терпіти не міг розмови про права й свободи. А під час своєї поїздки до Києва зробив виволочку місцевим посадовцям, зобов’язавши їх ходити на службу у військових мундирах.
Польське повстання 1830 року стало для Миколи I приводом ще більше «закрутити гайки» в західних землях імперії. У 1831 році «магдебурзьке право» було скасоване в усіх містах, де воно на той час ще існувало. Окрім Києва. Подейкували, що цар так віддячив киянам за їхню ініціативу боротися з «бунтівниками» власними силами та створити місцеве ополчення. Але, схоже, це завзяття насправді радше налякало Миколу I, який взагалі ставився до «ініціатив знизу» з підозрою. А тут йшлося про озброєння підданих!
Тому, найімовірніше, імператор просто шукав зручний привід для позбавлення самоврядування і Києва. Довго шукати не довелося. Бо перетворену – завдяки царським же указам – на олігархію кількох «поважних» родин київську «магдебургію» роз’їдали кумівство, хабарництво й корупція. Залишалося лише влаштувати показовий процес.
Саме так і зробили – за численними скаргами одного ініціативного киянина (того самого, який перед цим скаржився на зловживання під час виборів) розпочали розслідування. Називали величезні суми привласнених коштів, кричущі факти зловживань… справа зрештою дійшла до сенату. На підставі «рекомендацій» якого Микола I у 1834 році підписав указ, що визнав магдебурзьке право «зайвим» і «обтяжливим» для київської громади. І поширив на місто дію законів, «загальних для всієї імперії».
Київське самоврядування було знищене – як тоді здавалося, назавжди. До «Магдебурзької колони» перестали водити хресні ходи. А гучне розслідування за кілька років… припинили. Щоб не «збурювати» публіку. Зрештою, чиновницька сваволя та корупція квітли в миколаївській Росії і без жодного магдебурзького права.
Олексій Мустафін
Фото: Вікіпедія
