За час війни українці вже звикли нарікати на впертість частини західних інтелектуалів, здатних виправдати будь-які дії Росії. І водночас дивовижне (як для нас) нерозуміння України представниками «Глобального Півдня» – попри очевидні паралелі між нашою боротьбою за незалежність та звільненням країн Азії, Африки й Латинської Америки від колоніального панування. Багато хто обидва ці феномени пояснює спадщиною радянської доби, коли «червона» Москва активно розігрувала карту «захисниці поневолених». Але чи варто обмежувати горизонт лише XX сторіччям, якщо обробку громадської думки за межами Росії почали набагато раніше, ще з часів Катерини II щонайменше?
Підлабузники порівнювали цю російську імператрицю і з царицею Зенобією, і з легендарною Семірамідою. Проте доречнішими були б її порівняння з іншим античним персонажем – Цирцеєю. Справа навіть не в «біографічних» паралелях – Діодор Сицилійський розповідав, що ця «другорядна богиня» вийшла заміж за царя сарматів, а потім убила його, захопила престол і наводила жах на підданих своїми жорсткостями. Йдеться радше про гомерівський сюжет, у якому Цирцея зачаровувала заблукалих іноземних мандрівників, а нестійкі під її впливом узагалі втрачали людську подобу й перетворювалися або на дятлів, або на свиней, слухняних своїй господині.
Кількість іноземців, які прагнули найнятися на службу до «володарки Півночі», і справді вражає. А захоплені згадки про листування з Вольтером, д’Аламбером і Дідро століттями створювали Катерині II образ «філософки на троні». Щоправда, Дідро, який приїхав до Петербурга, поквапився залишити Росію вже через кілька місяців – навіть без прощальної аудієнції в імператриці. Надто вже розходилися уявлення про ідеальну «освічену монархію» з реаліями катерининської імперії.
Попри запрошення на російську службу, присвоєння звання полковника й усебічну дипломатичну підтримку, поїхав з Росії і венесуелець Франсіско де Міранда, один з батьків-засновників руху за звільнення американських колоній від іспанської влади. Але, на відміну від візиту того ж Дідро, мандрівка Міранди імперією не обмежилася Петербургом. Власне, навіть представлений імператриці він був у Києві. А перед тим відвідав Херсон, Крим і Кременчук. І свої враження досить відверто занотував у щоденнику, виданому повністю лише у XX сторіччі. Тим цікавішими є ці нотатки нашим сучасникам – бо, зокрема, дозволяють зрозуміти, наскільки глибокими є корені «русофілії» в Латинській Америці.
Не можна сказати, що Міранда був у захваті від Російської імперії. Він пише і про жахливий стан доріг і міського господарства, і про дивні побутові звички підданих Катерини II, і про жахи кріпацтва та зажерливість землевласників, що витягують останні соки зі своїх кріпаків. Ну й звісно про деспотичний характер російської влади, яка не обмежувала себе межами імперії, – венесуелець помітив, що навіть польські магнати, які формально залишалися підданими власного короля, змагалися в підлабузництві не лише до імператриці, а й до її фаворита, князя Григорія Потьомкіна.
Але самою Катериною II Міранда був відверто зачарований. Згодом навіть ширилися чутки про інтимний зв’язок палкого латиноамериканця з імператрицею (велелюбність якої і так увійшла до легенд), але в щоденнику на це немає й натяку, та й інших, хоча б непрямих свідчень про це дослідники не знайшли. Але Катерина II і справді ставилася до Міранди з надзвичайною приязністю, очевидно виокремлюючи його з кола інших іноземних гостей. І венесуелець віддячував за це всім, чим міг.
З іншого боку – нотатки венесуельця були й справді щирими. Іноді аж занадто. Бо дозволяють розгледіти штучність, якщо не цинізм імператриці. Якось під час поважного церковного обряду вона навіть зізналася – мовляв, не думайте, що я роблю це тому, що вірю. Сам Міранда побачив у цьому прояв «світськості» Катерини II – інакше, можливо, про це й не написав. Але насправді привідкрив справжнє ставлення імператриці і до країни, володаркою якої вона стала за збігом обставин, і до країв, приєднаних до імперії силою зброї.
Одним з таких країв була й Україна. Яку саме в цей час позбавляли залишків самостійності, перетворюючи вільних козаків на кріпаків. Між іншим, Міранда особисто спілкувався не лише з Катериною II, яка віддавала наказ про знищення Запорозької Січі, і Потьомкіним, який його готував, а й з виконавцем наказу – Петром Текеллі, який запам’ятався венесуельцю як справжній солдафон. Наслідки російського панування в Україні, і в Києві зокрема, були помітні неозброєним оком – це зрозуміло навіть із зауважень у щоденнику самого Міранди. Але спочатку складається враження, що сам він волів не звертати уваги на подібні «деталі».
Звісно, коло спілкування Міранди було обмеженим. Мало не одразу після прибуття до Російської імперії, Потьомкін буквально всадив його у свої сани (справа відбувалася зимою) і надалі майже не полишав «поза турботою». У Києві Міранда, судячи з його власних нотаток, майже увесь час проводив на званих бенкетах, за картярським столом, на екскурсіях та з повіями, перемежаючи ці заняття в довільному порядку, а іноді навіть змішуючи між собою (на картярському столі він, щоправда, не кохався, але згадує, що такими звитягами вихвалявся один з його постійних співбесідників, Шарль-Жозеф де Лінь). Чи до деталей у такій «коловерті»?
І все ж перше враження є оманливим. Насправді Міранда залишався уважним спостерігачем. Він захопливо пише і про панораму Києва, яку побачив з лівого берега Дніпра, і про чудові краєвиди, які відкриваються з Печерської дзвіниці та новозбудованої Андріївської церкви, і про мозаїки Софії. Разом з почтом імператриці він відвідував лаврські печери та цілком самостійно – університетські аудиторії Києво-Могилянської Академії. Але під час цих відвідин у Міранди не виникало нічого подібного на почуття, які, скажімо, охопили кубинця Хосе Ередію на сходах піраміди в мексиканській Чолулі. Почуття смутку за цивілізацією, сплюндрованою загарбниками, які привласнили чужі землі собі.
Найпростіше це пояснити тим, що іноземцю просто нікому було про це розповісти. Бо з ким з українців він насправді перетинався? З графом Олександром Безбородьком? Але той хоч і був сином генерального писаря, та став секретарем імператорської Ради й чільним діячем тієї держави, яка поневолила його батьківщину. З керівником київського магістрату, який від страху перед імператрицею навіть не зміг прочитати урочисту промову? З повіями, служницями чи візниками його «кибитки»? Венесуельцю простіше було слухати розповіді росіян, які видавали українську спадщину за свою власну.
З іншого боку – не викликали в Міранди співчуття і поляки, з якими він бачився і спілкувався весь час свого перебування в Києві. Вони вже точно розповідали йому про долю своєї нещасної держави – хоча б натяками, як надвірний маршал Ігнацій Потоцький, який зауважив, що найбільше в Римі йому сподобалася скульптура королів зі зв’язаними руками. Натяк цей Міранда розшифрував безпомильно. Але ці скарги викликали в нього радше зневагу – бо поєднувалися з уже згаданим підлабузництвом.
Киримли венесуелець бачив чимало, до того ж з різних верств, – під час перебування з Потьомкіним у Криму. Але це теж було радше милування екзотичними тубільцями, аніж спроба їх зрозуміти. Міранда помітив, що півострів був буквально наводнений російськими військами, присутність яких у великій кількості він зауважував мало не в кожному населеному пункті, але так і не зробив з цього логічного висновку про те, що росіяни тоді трималися в Криму лише за рахунок брутальної воєнної сили.
Мандрівник констатував численні захоплення будівель і власності киримли загарбниками, називав «варварством» знищення кримських бібліотек, розповідав про трагічну долю виселених у голий степ християн… але при цьому ставив у приклад іспанським завойовникам Нового Світу поводження Потьомкіна з кримськими ремісниками, яким він доручив виготовляти монети з мідного сплаву, що виглядали як срібні.
Це і справді показово – майбутній борець за звільнення Південної Америки асоціював себе не з підкореним народом, а з колонізаторами. Але ж латиноамериканські креоли, до яких належав Міранда, власне і були нащадками колонізаторів, що прибули до Нового Світу з конкістадорами. Уже під час війни за незалежність це далося взнаки – креольські революціонери вперто не бажали визнавати права індіанців і африканських невільників, бо не вважали себе рівними з ними. І як наслідок – зазнавали поразок. А Міранда врешті-решт поплатився за це упередження життям, бо потрапив у полон і помер в іспанській в’язниці.
Не дивно, що й у Києві, читаючи книжку Гійома де Боплана – яка насправді вся присвячена Україні та її історії (венесуелець зауважував, що вона таки товстенька) – Міранда найбільшу увагу звернув… на спосіб, яким встановлювали цноту нареченої. Обурюючись тим, що поміщики вибивали – іноді в буквальному сенсі – останнє зі своїх кріпаків, а потім з легкістю програвали добуте чужою кров’ю в карти, він щодня сідав з ними за гральний стіл. Розуміючи, яким способом наповнюється російська скарбниця, – випрошував в імператриці гроші, ні, не для себе особисто, а для великої справи звільнення своєї батьківщини.
Це, звісно, ніяк не зменшує ані велич боротьби за незалежність, ані роль у ній самого Міранди. Але в будь-якому разі контрастує з тим, з яким флегматичним спокоєм венесуелець переказував слова Потьомкіна, що Потоцького за натяки на «зв’язаних королів» могли б і до Сибіру запроторити. Щоправда, і самому Потьомкіну, і імператриці це так само не заважало обурюватися жорстокостями іспанської інквізиції і непокоїтися, чи не загрожує вона і їхньому гостю, якого в Мадриді називали самозванцем і державним зрадником.
Згодом сам Міранда натякав, що Катерина II з симпатією ставилася до ідеї усамостійнення іспанських колоній і навіть обіцяла свою підтримку цьому «проєкту». У цю версію багато хто повірив. Хоча б тому, що під час війни за незалежність США, у якій Міранда брав участь як волонтер на боці повстанців, імператриця проголосила принцип «збройного нейтралітету», який зіграв на користь бунтівних колоній. Саме ця версія зрештою лягла в основу пізнішого латиноамериканського міфу про «далеку, але дружню Росію», що нібито тільки і мріє про те, як допомогти постраждалим «від західного імперіалізму».
У тому, що Міранда мріяв про великого та впливового союзника, немає, зрештою, нічого дивного. От тільки в щоденнику венесуельця немає жодної згадки ані про підтримку петербурзькою «цирцеєю» руху латиноамериканців, ані навіть про обговорення з нею цієї теми. Натомість занотовані слова Потьомкіна, який запевняв, що був проти «збройного нейтралітету».
Зрештою, мара Катерининих чар розвіялася, як тільки революція почалася не десь за океаном, а в європейській Франції. «Волелюбна» імператриця одразу кинулася придушувати спалахи свободи всюди, де їх бачила, – починаючи із сусідньої Польщі. А Міранда таки обрав правильний бік історії – ставши, як і під час війни за незалежність США, під революційні прапори. І залишив своє ім’я не лише в історії обох Америк, а й на Тріумфальній арці в Парижі.
Як би там не було, але людина, яка бореться за звільнення свого народу, має розуміти прагнення до свободи інших.
Олексій Мустафін
