Конфлікт, який тепер старанно розпалюють на Близькому Сході, авансом називають релігійною війною. Турецький президент Реджеп Ердоган навіть згадав про «війну хреста і півмісяця» – попри те, що йдеться про конфлікт між ісламістським, але ніяк не мейнстрімним, терористичним угрупованням і зовсім не християнською, а цілком собі єврейською державою. «Християнському Заходу», щоправда, приписують однозначну підтримку Ізраїлю – проте насправді ця підтримка не є такою вже однозначною. Численні експерти у пошуках яскравих порівнянь пішли ще далі – згадали вже й завойовницькі походи мусульман у ранньому середньовіччі, і хрестові походи.
Історики зазвичай обережніші в застосуванні аналогій. Більшість із них погоджуються з тим, що «збройні паломництва» європейських рицарів XI-XIII сторіч і справді були переломним моментом у стосунках між ісламським Сходом та християнським Заходом. Проте лише «одним з кількох». Та й тоді ненависть і ворожнеча аж ніяк не були загальними чи всеохоплюючими. Християни та мусульмани продовжували жити поруч, взаємодіяти і співпрацювати навіть на теренах Святої Землі. Що вже казати про інші частини тодішньої ойкумени.
Християнські володарі Східної Європи, скажімо, не заперечували проти того, щоб їхні сусіди чи навіть піддані сповідували іслам. І продовжували приймати їхніх одновірців-проповідників із мусульманських країн. Про це свідчать, зокрема, й нотатки найвідомішого з таких мандрівників Абу Гаміда Мухаммада ал-Гарнаті.
Остання частина його імені (нісба) означає, що походив він із іспанської Гранади. Щодо часу народження Гарнаті є різні версії, але ймовірніше це сталося ближче до 1100 року. Зазвичай вважають, що освіту він здобув на батьківщині, з юності вправлявся у поезії, але без особливого успіху та й бажання, тож зрештою став правником (факіхом арабською).
Рідну «гренадську волость» Гарнаті залишив для продовження освіти – в єгипетській Александрії та Каїрі. При цьому зарекомендував себе не лише як сумлінний студент, а й спостережливий дослідник старожитностей і цікавинок місцевого життя. Відомо, наприклад, що він на власні очі бачив Фароський маяк – тоді ще не зруйнований остаточно Каїт-беєм. І потрапив всередину Великої піраміди.
Втім, в Єгипті Гарнаті надовго не затримався і перебрався до Дамаска. Де спробував себе вже в якості викладача. А згодом оселився у Багдаді, де, схоже, вирішив облаштуватися ґрунтовно. Принаймні саме тут в нього народився старший син Гамід.
Та любов до подорожей зрештою взяла гору. В 1130 році Гарнаті почав «кар’єру» професійного мандрівника і вирушив на північ – до Дербента, а потім до Саксина (поблизу сучасної Астрахані). В обох цих містах він проповідував, викладав теологію і право, ну й принагідно вів торгівлю – таке поєднання було взагалі характерним для тогочасного ісламського світу.
Саме комерційним інтересом можна пояснити кілька його поїздок до Волзької Булгарії та Хорезму. Адже проповідувати іслам у цих давно вже мусульманських країнах нібито не мало особливого сенсу. Проте логічними є припущення, що комерцію Абу Гамід вже тоді поєднував із виконанням дипломатичних доручень, а можливо й з розвідницькими місіями. І вже маючи відповідний досвід, у 1150 році Гарнаті попрямував на захід, до Русі.
Як не дивно, але в Києві він знайшов чималу мусульманську громаду, що, за його власними словами, складалася здебільшого з тюрків, яких місцеві називали печенігами. Це зауваження не могло не здивувати пізніших дослідників – адже печеніги під Києвом були остаточно розгромлені за сторіччя до мандрівки Гарнаті. Тому повідомлення мандрівника пояснювали або тим, що печенігами русини – за інерцією – називали половців, або – і ця версія видається вірогіднішою – йшлося про тюркських союзників руських князів, яких вони розселили на київських землях. У вітчизняній історіографії цих союзників зазвичай іменують «чорними клобуками» й вважають торками (гузами), але можливо, що серед них і справді було чимало споріднених з гузами печенігів.
Абу Гамід повідомляє, що вільно проповідував і навчав одновірців – адже їхні знання і розуміння ісламу не відзначалися глибиною. А коли завершив свою місію – залишив у Києві своїх учнів, що мали опікуватися потребами місцевих мусульман.
Проте з Русі проповідник рушив не додому, а далі на захід – до Угорщини. Де також, як виявилось, мешкали тюрки, що сповідували іслам. Вочевидь, йшлося знову ж таки про печенігів або половців на службі місцевого короля Гези II (суто теоретично тюрками, звісно, могли називати й угрів – як це ще за кілька століть до мандрівки Гарнаті робили греки, але ця версія видається все малоймовірною).
І знову таки, проповідника-мусульманина без жодних проблем прийняли при королівському дворі, дозволили спілкуватися з одновірцями та навчати їх основам ісламу. Гарнаті навіть їздив з угорським посольством до вже знайомого йому Києва. Лише коли попросив дозвіл здійснити хадж до Мекки, Геза II висунув умову – проповідник пообіцяє йому повернутися та залишить у заручниках свого сина Гаміда.
Гарнаті на цю умову погодився. Проте поїхав до Мекки кружним шляхом – через Саксин і Хорезм. А після хаджу опинився… в Багдаді. Обіцянку повернутися до Угорщини Гарнаті зрештою так і не виконав. У своїх нотатках він пояснював це поважними причинами, але якось непереконливо. Та й щоб він не казав, жив Абу Гамід ще довго, насолоджувався життям і встиг за цей час написати щонайменше дві великих книжки, в яких доволі детально розповів про свої пригоди. Але до Європи, на зустріч з улюбленим сином чомусь зібратися не зміг – хоча супровідний лист йому видав візир самого халіфа.
І це не може не викликати підозри, що Абу Гамід від самого початку своєї місії був не просто проповідником, якого вабив дніпровський «степовий малахіт». А час, коли «звичайний мандрівник» опинився в східноєвропейських степах, ці підозри лише зміцнює. Адже до Києва Гарнаті рушив одразу після… поразки другого хрестового походу.
Участь в цьому поході, варто нагадати, взяли особисто імператор Священної Римської імперії і французький король (до першого походу жоден король, не кажучи вже про імператора, не долучився). Мобілізацією католицького рицарства займався сам Бернар із Клерво. І він же був адресатом відомого листа краківського єпископа Матвія, в якому той закликав до якнайшвидшого навернення до католицтва русинів та решти слов’ян.
Звісно, в словах Абу Гаміда ми не побачимо ані згадки, ані навіть натяку на всю цю екзальтацію. Хіба що, подібно до Матвія, але набагато флегматичніше він констатує, що русини не є католиками й ближчі до християн, які мешкають на Сході. Але можливо в цьому і полягала його місія? Спостерігати. Збирати інформацію. Переконатися, що ані Русь, ані Угорщина не поспішають увійти до авангарду «христового воїнства». І повідомити про це халіфа та інших мусульманських володарів, що вже гуртувалися для реваншу у війні з хрестоносцями. Якщо це так – місія була виконана блискуче.
Можна звісно шкодувати, що Гарнаті не залишив розлогих повідомлень про те, що відбувалося в цей час на Русі. Обмежився лише деталями, які цікавили його як правника і торгівця. Але чи варто робити на цій підставі висновок, що мандрівника «більше цікавило навчання печенігів у п’ятничній молитві, аніж життя чужого йому християнського Києва» (подібні висловлювання і справді зустрічаються у літературі)?
Зрештою, до нашого часу збереглися не звіти Абу Гаміда-розвідника (якщо вони взагалі існували у письмовій формі), а мемуари Гарнаті-мандрівника, написані вже після завершення його місії. І лише для розваги публіки – адже він сам зізнавався, що написати їх його вмовили і він навіть не розраховував на велику популярність своїх подорожніх нотаток. Більшість тогочасних читачів взагалі вважали його казкарем, таким собі «Мюнгхаузеном XII сторіччя». І таке ставлення до Гарнаті поділяло чимало дослідників нового часу. Хоча деякі з його розповідей, які здавалися сучасникам чимось фантастичним і неймовірним (ну, не знайомі були араби з лижами, скажімо), були напрочуд точними і реалістичними.
А про те, що відбувалося в цей час на Русі, ми знаємо і з інших джерел. Зокрема й про церковні конфлікти. Саме в цей час митрополитом київським місцеві ієрархи за підтримки князя Ізяслава II Мстиславича обрали Клима Смолятича. Це був справжній виклик Константинополю, якому належало право призначати церковного очільника Русі. От тільки патріарха в цей час просто не було, бо імператор Мануїл I Комнін домігся усунення з престолу Козьми II і не поспішав із обранням його наступника. Порушенням правил, втім, більше обурювалися не візантійці, а ближчі опоненти Ізяслава – новогородці та суздальці (в особі князя Юрія Долгорукого). Вони відмовилися визнавати Клима митрополитом і тим самим лише додали хмизу у вогонь усобиці.
Чи могли в цій ситуації місцеві князі долучитися ще й до війни за Святу Землю? Навряд чи. Чи бачив це на власні очі Гарнаті? Аякже. Для цього не треба було навіть демонструвати цікавість до «християнського життя» столиці Русі. Абу Гамід міг навіть не дивитися у бік Києва, бо все одно перебував надто близько до епіцентру подій. Чи було повідомлення місіонера про те, що князі загрузли у сварках між собою, достатньо, щоб заспокоїти одновірців на Близькому Сході? Цілком. Чи були ці сварки чимось більшим, аніж епізодом, який не міг визначати ситуацію на Русі через десятиліття, коли мандрівник засів за написання книжок? Навряд чи він міг про це знати.
Тож які питання до Гарнаті? Здається дивним, що балакучий в інших випадках оповідач цього разу виявився мовчазним і «по-іспанськи» сумним? Так справжній розвідник дуже добре знає, коли можна бути говірким, а коли не бажано. Щоб не плутати «шпигунську легенду» зі своєю реальною місією. Яка в гранадського факіха, вочевидь, таки була.
Олексій Мустафін
