Соціальні мережі, телебачення і навіть газети – усе це було невідомим людям середньовіччя. Лише перекази та літописи. Щоправда, повідомлення хронік часто можуть «зійти» не лише за світську, а й за кримінальну хроніку. «Фома дав князю Скиргайлу зілля отруйне пити, і князь Скиргайло того не відаючи, з того пиру поїхав на лови за Дніпро до Милославичів, і там на ловах розхворівся в канун Хрещення, y четвер, и з тих місць до Києва приїхав немічним, і хворів сім днів, і вмер y середу». Так літопис повідомляє про смерть київського князя Скиргайла Ольгердовича.
Скиргайло був не першим володарем, отруєним на берегах Дніпра. За схожим сценарієм двома з половиною століттями раніше вкоротили віку Юрію Володимировичу, нащадкам більше відомому під прізвиськом Долгорукий, а потім і його сину Глібу. Хіба що «смертельний бенкет» для Долгорукого влаштував не митрополичий намісник (саме таку посаду обіймав згаданий в літописі Фома), а осьмяник, тобто збирач податей, Петрило. Втім, Юрія і пересічні кияни сприймали як зайду та недолюблювали – не дивно, що після його смерті перебили дружину та інших суздальців, яких він привів із собою, й розтягнули майно з княжих дворів.
Скиргайло теж був князем не місцевим. І отримав престол лише за кілька років до своє смерті. Але встиг здобути неабияку популярність серед киян – літописець іменує його «чюдним і добрим», хоча з інших джерел ми знаємо, що Скиргайло мав жорстокий, ба навіть буйний характер, що й не дивно з його схильністю до пиятики. Втім, буйства цього князя відбувалися в інший час та в іншим місцях.
І нічого подібного на розгром, влаштований суздальцям, після загибелі Скиргайла в Києві не відбулося. Навпаки, містяни під співи священників віднесли його тіло «на головах» до Печерського монастиря та поховали поруч із святим Феодосієм. Більшої честі навіть уявити важко. Тож навряд чи замах міг бути наслідком ставлення до Скиргайла киян – і простолюду, і бояр.
Власне, і літописець підкреслює, що фатальний ковток князь зробив у митрополичому дворі. Пізніше казали навіть, що сталося це не в Києві, а у Вишгороді. Втім, навіть якщо йдеться при київський двір митрополита, то розташований він був біля Софійського собору, у стародавньому Верхньому Місті, що з часів монгольської навали стояло фактично напівпорожнім – навіть замок знаходився вже не у «місті Володимира та Ярослава», а на сусідньому пагорбі (Замковій горі). Фактично ж Києвом за цієї доби був Поділ. То ж зауваження літописця могло підкреслювати його намагання підкреслити, що кияни до отруєння точно були непричетні.
Особа «отруйника Фоми» у джерелах зустрічається лише у зв’язку із цим інцидентом, тож про те, хто за ним стояв (якщо, звісно, стояв) ми можемо лише здогадуватися. Найпростіше пов’язати Фому з особою самого митрополита, Кипріана. Який не завжди жив у Києві – власне тому йому й знадобився намісник. Ніщо не каже про те, що кандидатура намісника була митрополиту нав’язана, тож логічніше припустити, що Фома був його людиною, або ж Кипріан принаймні вважав його своїм.
Кипріана в цей час в резиденції не було. Хоча за кілька місяців до того він перебував у Києві. І не просто перебував, а вів важливі переговори із польським королем Владиславом II Ягайлом та великими князем литовським Вітовтом, обговорюючи, зокрема, можливість об’єднання з католиками заради спільної боротьби проти турків. Швидкий від’їзд з міста ніяк на заперечує можливої причетності митрополита – навпаки, може розглядатися як спроба відвести від себе підозри.
Але чим Скиргайло міг не влаштовувати Кипріана? Адже князь був православним і захищав інтереси своїх з митрополитом одновірців (саме тому, зрештою, й отримав в католицьких колах прізвисько «схизматика») –це теж сприяло його популярності у Києві. В джерелах взагалі немає жодних натяків на якійсь напружені стосунки між князем та митрополитом. Інша справа, що з попередником Скиргайла на київському престолі, Володимиром Ольгердовичем, зв’язки у Кипріана були куди міцнішими. І це дозволяє вибудувати ще одну версію подій.
Адже Володимир був позбавлений влади над Києвом (точніше змушений був погодитися обміняти її на князюванню у провінційних Копилі і Слуцьку) без жодних вагомих підстав. Просто Скиргайлу знадобилася «компенсація» за втрату намісництва над Литвою. Владислав II, для якого київський князь був не лише васалом, а й зведеним братом, не ворухнув і пальцем, щоб захистити його. А великий князь литовський Вітовт (теж, між іншим, кузен «постраждалого») по суті взагалі помстився Володимиру… за його вірність сеньйору – тобто тому ж Владиславу II.
Отруєння «узурпатора» Скиргайла в цьому контексті могло бути не лише помстою кривднику. Адже, якщо «ротація» князів відбулася лише для задоволення амбіцій загиблого, то з його смертю підстави для усунення Володимира з київського престолу формально нібито зникали, і той міг розраховувати на повернення. Кипріану, звісно, такий «камбек» був би вигідний. Але труїти заради цього Скиргайла?
Мотив у самого Володимира був, звісно, набагато суттєвішим. Адже йшлося про його особисту долю. Натяки на причетність колишнього київського князя й справді лунали. Зокрема й з боку Вітовта. Але! Якщо Володимир і справді був настільки ображений і прагнув помсти – чому він з такою легкістю, без бою віддав корону за кілька років до того? І якою ж радикальною мала бути зміна його настроїв, якщо тоді він не взявся за зброю, хоча й мав на це моральне право, а тепер наважився на вбивство брата (так, Скиргайло теж був зведеним братом Володимира, там була ще та «кайдашева сім’я»). Чи Кипріан міг діяти без домовленості з князем?
Врешті-решт, після отруєння ніякого «кабмеку» не відбулося. Володимир залишився на своєму копильско-слуцькому княжінні, а керувати Києвом Вітовт доручив відданому йому особисто Івану Ольгимонтовичу Гольшанському (чимало дослідників навіть повноцінним князем його не вважають і іменують цю «ротацію» першим скасуванням Київського князівства).
І тому виникає цілком логічне питання – а чи не було це метою комбінації від самого початку. Адже вокняжіння Скиргайла у Києві (якого він, судячи з відгуків, аж ніяк не прагнув) було вимушеним кроком Вітовта, зробленим на прохання Владислава II, якому було «незручно» перед рідним братом (Скиргайло був йому рідним, на відміну від зведеного брата Володимира).
«Посаженому» ним на Київ володарю Вітовт ніколи не довіряв, а головне – не міг довіряти. Адже саме Скиргайло свого часу дав йому з батьком Кейстутом брехливу обіцянку й заманив у полон до Владислава II. Вітовту тоді вдалося втекти. А ось батько загинув у в’язниці. Офіційно його «знайшли мертвим» – але й сам Вітовт, і чимало інших литовців говорили саме про свідоме вбивство. Здійснене особисто Скиргайлом. Який відтак був «двічі зрадником» – принаймні в їхніх очах.
І це, погодьтеся, мотив для помсти набагато суттєвіший за якусь втрату князівства чи «нерівноцінний обмін коронами». В тому, що за отруєнням Скиргайла стояв саме Вітовт, між іншим, були також впевнені чимало сучасників подій. Цієї ж версії дотримується й значна частина теперішніх дослідників.
Врешті-решт, в оточенні великого князя литовського і без Скиргайла було підозріло багато отруєних. Це й Вігунт Ольгердович, ще один брат Владислава II, який воював з хрестоносцями в той час, коли Вітовт знайшов у них прихисток (підозри тоді теж впали на Вітовта, але доказів не знайшли і зрештою все списали на підступи Ордена). Це й Генріх Полоцький, перший чоловік молодшої сестри Вітовта Рингали, якого отруїли саме тоді, коли заради дипломатичних розрахунків її знадобилося видати заміж за молдовського володаря Штефана Мушата.
Та й Володимир Ольгердович невдовзі помер. Теж, так би мовити, «вчасно». Адже тепер «кабмек» був неможливий навіть теоретично. А на померлого можна було б «повісити» й провину за смерть Скиргайла. Якщо звинувачення не були висунуті офіційно – то лише тому, що в цьому не було необхідності.
За переказами (які до письмових джерел, втім, потрапили лише згодом) нашвидкуруч проведене слідство винуватцем оголосило вже згаданого Фому. Який після смерті Скиргайла втік до Василькова, але там несподівано… помер. Від розпуки. Це не жарт – саме так і пояснювали його смерть. Наші б сучасники, звісно, поцікавилися б, чи не обійшлося і тут без отрути. Але хіба не міг отруйник і сам стати жертвою свого зілля, скажімо, з необережності? А чи допомагав йому хтось із цим – бозна…
Вітовт звісно обурювався злодійським вчинком. Подейкували, що він навіть наказав запхати останки Фоми до гармати й вистрілити в бік Дніпра (між іншим, це чи не перша згадка про артилерію у Києві). Проте не залишає відчуття, що й за цією розправою ховалося звичайне намагання «сховати кінці у воду». В буквальному сенсі.
Що ж до спадкоємців Володимира, то Вітовт їм просто відмовив у спадщині. До того ж доволі брутально. Заявивши, що їхній батько «пробігав» спадщину… у Москві. Деякі дослідники на підставі цих слів вибудовували цілі теорії про те, що Володимир намагався шукати у московського князя допомоги – чи то в часи, коли його позбавили київського, чи пізніше, коли він нібито сподівався усунути Скиргайла.
Проте жодних підтверджень цієї версії чи хоча б фактів, що підтверджували б зв’язки Володимира з Москвою, не знайшли. Контактував він хіба що з Твер’ю – прямим її конкурентом. Та чому тут дивуватися. Варто лише згадати, що тодішній московський князь Василь Дмитрович був… зятем самого Вітовта. Шукати в нього підтримки проти Вітовта? Простіше вже було звернутися до самого Вітовта… Втім, все це змушує розглянути ще одну версію. Чи не міг за вбивством Скиргайла стояти саме північно-східний сусід?
Власне, підстави для розгляду цього припущення лежать, як кажуть, на найвиднішому місці. В ті часи із Залісся не треба було навіть нікого надсилати – скажімо, під виглядом туристів чи то пак паломників, які нібито мріяли «помилуватися маківками київських соборів». Той же Фома був митрополичим намісником саме тому, що владика перебував в цей час не в Києві, а саме в Москві (Кипріан, по суті, «жив на два доми»). Та й без Фоми, гадаю, людей із зв’язками на півночі в його оточенні вистачало.
Отруєння в Москві, треба зазначити, були доволі поширеним явищем. Відомо, скажімо, що батьку Василя I – Дмитру Івановичу -намагався вкоротити життя за допомогою «зілля лютого» якійсь ображений на нього піп. Тай в самого князя, схоже, були під рукою подібні «фахівці» – під час розкопок у Кремлі через п’ятсот років був знайдена посудина із залишками ртуті, датована якраз часами правління Дмитра. Навряд чи князю міряли з її допомогою температуру. Та й пізніше ворогів московських володарів часто відправляли на той світ за допомогою отрути.
Для чого московитам було прибирати Скиргайла? Сценаріїв може бути декілька. З одного боку, вони могли діяти в інтересах Вітовта. Або ж намагатися підлеститися до литовського князя, «помстившись за нього» – історія з вбивством його батька Кейстута була відомою й за межами Литви. А принагідно ще й роздмухати конфлікт між Вітовтом і Владиславом II, до якого Скиргайло був близьким. Непорозуміння між литовцями і поляками Москві було вигідним хоча б тому, що зв’язували би руки Вітовту на східному напрямку.
З іншого боку, отруєння могло бути спробою підіграти Володимиру Ольгердовичу та розпалити його реваншистські амбіції. А зробивши князя «зобов’язаним» перед собою, використовувати його надалі для тиску і на Вільнюс, і на Краків. Бо ж він був «одновірцем», ще й Рюриковичем – за материнською лінією. Занадто складно, як для тодішньої Москви? Але ж спадкоємці Василя I – Василь II та Іван III діяли саме так. І їм не заважав навіть той факт, що один з них був онуком, а інший – правнуком Вітовта.
Цікаво, між іншим, що Вітовт щодо Києва теж мав далекосяжні плани. Які не обмежувалися усуненням Володимира та Скиргайла. Саме в колишній столиці Русі великий князь литовський поселив свого нового союзника Тохтамиша. Саме Київ Вітовт намагався зробити єдиною резиденцією православного митрополита, навіть якщо Москва в такому разі вийшла б з-під його омофора. Зрештою, саме з берегів Дніпра він вирушив на з’їзд європейським монархів, скликаних ним у Луцьку. З’їзд, який мав передувати коронуванню Вітовта королівським вінцем.
От тільки планам цим не довелося здійснитися. Після луцького з’їзду, за півкроку від омріяної корони Вітовт раптом занедужав. І помер. Так само швидко, як за тридцять три роки до того пішов із життя його кузен Скиргайло.
Олексій Мустафін
