Про жінку, яка ніколи не хотіла пов’язувати своє життя з військовою справою, йшлося у сюжеті КИЇВ24.

Олеся Коржинська офіцер, начальник групи психологічного супроводу та відновлення 127 батальйону 112 бригади.  До початку повномасштабного вторгнення жінка була в зовсім іншій сфері.

«Я була керівником центру раннього розвитку. Центр я створила у 2010 році, коли народилася моя донька. Напередодні, 23 лютого в нас були останні заняття в школі, ми відпускали діток, спілкувалися з батьками. І до останнього не вірили, що взагалі може статися вторгнення», – пригадує вона.

24 лютого 2022 року чоловік Олесі та її сестра пішли до військомату. Сама вона вирішила допомагати, чим зможе.

«Я взагалі думала, що буду допомагати як волонтер. Я хотіла бути корисною. Але вийшло так, що я спочатку була військовим «фініком». Я почала займатися тим, що нараховувала грошове забезпечення військовим», – розповідає Олеся.

Олесі було цікаво дізнаватися нове, і разом з тим, допомагати військовим. Та згодом жінка й сама прийняла присягу. Після року служби у фінансовій службі, перейшла в підрозділ цивільно-військового співробітництва. Робота виявилася не з легких.

«Мабуть, не дуже приємно заходити в морг. Не кожен зможе наприклад оглядати тіло загиблого, роздягати його, переносити. Фотографувати, бо це потрібно для тогго, щоб співпрацювати з правоохоронними органами. для того, щоб вони вписали певні документи на супровід», – розповідає жінка.

Роботу Олеся намагалась виконувати дуже відповідально. Це дуже загартувало її.

«Служба в ЦВС дала мені досвід. Я поборола багато своїх страхів. Саме на цій посаді я виїжджала в зону бойових дій з батальйоном, ми були на Авдіївському напрямку», – каже вона.

Далі – знову виклик і нова посада. Олеся очолила групу психологічного супроводу та відновлення. Працює з військовослужбовцями, сім’ями загиблих та зниклих безвісті. Батальйон, в якому служить Олеся, нещодавно повернувся із зони бойових дій.

«Коли вони повертаються, батальйон, коли проходить оцей період декомпресії, всеодно потрібно ще спілкуватися індивідуально. І якраз досвід роботи з дітьми мені допомагає знайти індивідуальний підхід до кожного бійця», – каже Олеся.

Задача психологів – оточити військових комфортними умовами, розрадити їх у переживаннях чи стресі після пережитого тяжкого досвіду.

«Звичайно, мотивація знизилася, якщо ми говоримо про 22 рік. І це ні для кого не секрет. Але ж ви розумієте, ті люди, які прийшли у 22 році, в лютому, вони настільки були вмотивовані. Так, вони бачать загибель своїх побратимів, поранених, які можуть бути без кінцівок. Це не може не відображатися на їх психологічному стані. Але ж мотивація є. І ми намагаємось трошечки її підвищити», – каже вона.

Олеся за час служби не зустрічала скептичного чи упередженого ставлення з боку чоловіків. Навпаки, більшість пропонували свою допомогу і ставились з розумінням. Тепер жінка готова до будь-яких викликів.

«Жінки взагалі в армії – це такі герої. Може в якийсь момент вони й самі не розуміють, на що вони здатні. Тобто, в них є така жіноча сила. Якщо людина хоче, якщо в неї є бажання, вона зможе навчитися, вона зможе все зрозуміти», – впевнена Олеся.

Та служба не позбавила Олесю внутрішньої гармонії та любові до дітей. Саме роботу з ними вона вважає своїм покликом і справою життя.

«Я вважаю, що після перемоги я зможу також повернутися і співпрацювати. Можливо, трошки реорганізую свій центр. Тому що мої діти вже виросли. Вони вже навчаються у школі. Тому можливо трошечки реорганізую, але я б хотіла працювати й надалі з дітьми», – ділиться вона планами на життя після перемоги.

Анастасія Халецька