Отже, про ще одну зруйновану пам’ятку, церкву святих Бориса та Гліба, йшлося у випуску радіопрограми «Лабіринтами вулиць» на «Радіо Київ 98 FM».
Ті, хто хоч трохи знається на минувшині, напевно пам’ятають про сумну історію вбивства двох юних хлопців, Бориса та Гліба – синів київського князя Володимира. Обох їх підступно зарізали нібито за наказом їхнього рідного брата Святополка. Це були небезпечні та жорстокі часи, коли сини Володимира боролися за київський трон. Сумна історія та братовбивство зробили з Бориса та Гліба перших руських святих. А на честь святих, як ви знаєте, прийнято було встановлювати та називати церкви.
Про те, що ж це було за місце, на якому постала церква Бориса та Гліба, і досі сперечаються києвознавці. Стародавні літописи стверджують, що храм постав на тому самому місці, де Володимир колись примусом охрестив киян. Нині від цього місця до Дніпра, або й до будь-якої іншої водойми, далеченько. Проте за старих часів неподалік протікала річка Почайна. Тож ця версія може бути правдивою.
Та ще не всі з цим погоджуються. І стверджують, що хрещення кияни отримали в джерелі, яке потім назвали Хрещатицьким. Ідеться про місцину неподалік пішохідного мосту, що веде на Труханів острів. На цьому місці на початку XIX століття подільські міщани спорудили пам’ятник Магдебурзькому праву.
Натомість церква Бориса та Гліба могла постати на місці так званої «Турової божниці». Язичницького капища на честь Бога Тура. Таке припущення висловив один з перших та найповажніших істориків Києва — Микола Закревський. Можливо, воно й так, адже саму церкву ще впродовж довгого часу називали «Святого Мученика Утурова».
У народі про цю божницю казали, що була вона небесам подібна, а значить була красивою та багатою. Щоправда, жодного малюнку, креслення чи опису тієї церкви, як вона виглядала до кінця XV століття, не існує. Тож про її зовнішність годі й фантазувати. Напевно відомо лише, що всю ту небесну красу було зруйновано в 1482 році, після навали Кримського хана Менґлі Ґірея. Чомусь татари вирішили полонити й настоятеля Борисоглібської церкви. Та йому вдалося втекти з полону, і, прибувши до Києва, він відновив свій храм на колишньому місці. Так вона й простояла до 1790 року, зовсім постаріла та стала непридатна до ремонту. Отже, у самому кінці XVIII століття церкву Бориса та Гліба розібрали, а замість неї «Борисоглібською» почали називати сусідній невеличкий храм Різдва Предтечі.
Церкву Різдва Предтечі було споруджено в 1602 році поруч із Борисом та Глібом і приписано до цього більшого та значнішого храму. Цікаво, що колишня вже церква Різдва Предтечі постала не на порожньому місці. Колись у давнину, а саме у XIII столітті, тут стояв католицький костьол. Католиків у Києві до часів Російської імперії було щонайменше половина, тож дивуватися тут нема чому. Згодом, щоправда, костьоли були занедбані та розібрані на різні господарчі потреби.
Схожою була доля і того безіменного костьолу. Його розібрали для того, щоб з цегли та каменю побудувати Домініканський кляштор. Як це часто траплялося в Києві, спершу церква була дерев’яною, а вже згодом, наприкінці XVII століття, її перебудували на кам’яну. Зробив це власним коштом багатий козак, київський полковник Григорій Коровка-Вольський. І ось після того, як стару Борисоглібську церкву розібрали, щоб цеглою та дерев’яними балками, не дай Боже, нікого не вбило та не зачепило, до сусіднього храму Різдва Предтечі перенесли все цінне майно. Через десяток років у Предтечівській церкві добудували приділ на честь Бориса та Гліба. І вона цілком офіційно почала називатися на честь безвинно вбитих синів Князя Володимира.
Може, ви будете здивовані, але описувана нами Борисоглібська церква не була головним князівським храмом. Молодих князів було поховано в іншій церкві – на честь Святого Василя в місті Вишгороді. Коли труни з князевичами відкрили, то виявилось, що обидва отроки були нетлінними. Якщо вірити легенді, то вони були білими, як сніг, а обличчя їхні сяяли небесним світлом.
Потім якийсь час нетлінні рештки зберігались у Києві в Михайлівському монастирі, а згодом їх із великими урочистостями було знову перевезено до Вишгорода, у храм, який спеціально для них спорудив Володимир Мономах. Робилося це за старим звичаєм. Тобто на санях, у які впряглися самі князі — родичі праведників. Казали, що Мономах прикрасив раку з нетлінними мощами Бориса та Гліба сріблом, золотом та гірським кришталем. Усе було зроблено настільки витончено та майстерно, що навіть греки, які перебували в Києві на поклонінні, дивувалися тій красі.
У 1240 році, під час навали Батия, священники заховали десь мощі святих. Місце це не знайдено й досі. Саму ж багату князівську церкву у Вишгороді пограбували монголи. Продовжили руйнування вже католики. У XVII столітті поляки почали розбирати стародавній храм для будівництва біскупського костьолу на Подолі, поблизу Житнього ринку. А завершили справу вже свої православні, коли забрали останні цеглини для будівництва знаменитої Андріївської церкви.
Та повернемося до нашої київської Борисоглібської церкви. Ми зупинилися на тому, що на початку XIX століття Борисоглібська переїхала до приписаного до неї храму Різдва Предтечі. Ця культова споруда була цікавою, і, якщо вірити описам та твердженням сучасників, мала неабияку художню цінність. Страшна подільська пожежа 1811 року не зашкодила їй, тому вона зберегла свою українську архітектуру, старовинне начиння, іконостас та деякі ікони.
Аж до початку XX століття зберігався і цінний стародавній настінний живопис. Та тамтешній священник вирішив оновити розписи, і, ні про що не дбаючи, звелів знищити їх, а поверх намалювати нове. А шкода, адже первинні розписи на стінах робили знамениті київські художники початку XVII століття — Федір Камінський та Василь Романович. Збережися вони до сьогодні, то й ми — кияни, подібно до італійців, могли б пишатися своїми Мікеланджело та да Вінчі. Сюжети розписів Камінського та Романовича були взяті з апокаліпсиса та різних символів. Щоправда, і новий розпис, яким було вкрито стіни, знайшов чимало схвальних відгуків серед сучасників.
Ще в 1930 році Борисоглібська церква стояла на своєму місці. Цю маленьку барокову споруду ніхто особливо не досліджував, і публікацій у наукових виданнях про неї не траплялося. У середині 30-х років весь архітектурний комплекс церкви знищили. Коли ж настала пора забудувати спорожнілу ділянку, то тодішні будівельники натрапили на дерев’яні водогінні труби XVIII століття. З церковного начиння якщо щось і було знайдено, то у звіти воно не потрапило.
Отже, від самої Борисоглібської церкви та всієї довгої та заплутаної історії залишилася лише назва вулиці. Самого храму ми вже ніколи не побачимо.
Фото: Відкриті джерела
