Про сакральні місця, на яких стояли жертовники в стародавньому Києві, йшлося у випуску радіопрограми «Лабіринтами вулиць» на «Радіо Київ 98 FM».
Мабуть, відомо, що до прийняття християнства наші предки були язичниками.
Головним богом у них був Перун Громовержець, було й багато інших, не таких впливових, а проте теж грізних та важливих богів: Хорс, Дажбог, Стрибог, Мокош та інші.
Князь Володимир у 980 році підписує наказ біля ідола Перуна в Києві. Малюнок з Радзивіллівського літопису
Коли ж князь Володимир вирішив запровадити на своїх землях нову релігію — християнство, він першим ділом скинув з п’єдесталу Перуна, а на місці давніх капищ звелів будувати храми. З того часу багато води збігло, і нині сказати, де саме був якийсь жертовник, ніхто вже не може.
Хрещення святого князя Володимира. Фреска В. М. Васнецова у Володимирському соборі Києва, 1890
Проте випадкові та невипадкові знахідки й літописи час від часу відкривають для нас ці загадки. Давайте ж здійснимо уявний екскурс у минуле та спробуємо собі уявити, де розташовувались сакральні місця в стародавньому Києві.
Почнемо з того, якими були ті давні жертовники. Якось під час археологічних розкопок у Києві на вулиці Малій Підвальній у стародавній садибі гончаря було знайдене язичницьке святилище. У ньому в куті на невеличкому підвищенні стояв дерев’яний ідол з довгими вусами, бородою та глибокими западинами очей. Шию Ідола прикрашала викарбувана з дерева гривня.
Сучасний ідол Перуна, що стояв на Старокиївській горі в Києві у 2009-2012 рр.
(знищений невідомими)
Знахідка ця вкрай цікава, проте це був лише невеличкий домашній жертовник, а публічний культ слов’ян-язичників передбачав великі жертовні багаття, біля яких могли б збиратися тисячі людей. Десь під дахом навіть у якомусь великому будинку це було б неможливо. Тому язичницькі святилища з незапам’ятних часів влаштовувалися просто неба.
У центрі капища зазвичай стояв ідол, поруч був жертовник та жертовне вогнище. Такі місця берегли та шанували, їх обносили валами та частоколом. Подібні требища ніколи не виникали на пустопорожньому місці. Їх влаштовували поблизу селищ або городищ фортець. Часто розташовували їх і поруч з могильниками. Саме таких і було багато в Києві.
Задовго до того, як на пагорбах над Дніпром виріс Київ, на цих землях проживали давні люди. Вони вели своє нехитре господарство, одружувались, народжували дітей і помирали. Так тривало не одне століття. У результаті будь-яке поселення мало по сусідству гігантське прадавнє кладовище — некрополь.
Київський некрополь уже у V-VI столітті нашої ери був велетенським. Він простягався від Старокиївської гори (там, де нині стоїть історичний музей) та аж до Софіївського собору. А чого людина боїться більше, ніж смерті? Тож жодне таке місце не обходилося без святилища. Одне таке – найдавніше та найбільше в Києві – знайшов у 1908 році археолог Вікентій Хвойка.
Капище на Андріївській горі. Малюнок В.Хвойки, 1908 р.
Виявили його майже випадково. Хвойка вирішив дослідити ділянку навколо Десятинної церкви. І ось під час розкопок перед очима здивованих дослідників відкрилася досить велика кам’яна вимостка у формі еліпса. З чотирьох боків цієї вимостки було влаштовано невеличкі виступи, кожен з яких вказував на певну частину світу. З західного боку капища здіймався масивний стовп, поблизу якого валялася купа кісток та черепів тварин. Ось що писав у щоденнику про це відкриття сам учений: «Цілком імовірно, що ці залишки належать слов’янському язичницькому капищу. А стовп є жертовником, на якому протягом тривалого часу відбувалися жертвопринесення. На це вказують численні кістки тварин і шари глини, що чергуються з прошарками золи і вугілля. Часом жертовник вирівнювався і на нього накладався новий шар глини, тому врешті-решт утворився високий масивний стіл».
Скільки років цьому капищу – напевне не знає ніхто. Ймовірно, здійснювати треби в цьому місці люди почали ще з перших століть нашої ери. На чию честь воно було споруджене? На це запитання прямої відповіді теж не існує. Вочевидь, на цьому місці влаштовувалися тризни — поминки за померлими. Давня назва тієї місцини, де стояв жертовник — бабин торжок. Більшість дослідників схиляються до думки, що свою назву це місце отримало від торжища та його традиційних працівників — базарних баб, або, можливо, від скульптур, які нібито привіз з Херсонесу князь Володимир.
Та є й інша версія. Річ у тім, що в давнину бабою називали Богиню смерті і ім’я в неї було таке – Баба. Тож якщо подивитися на назву «Бабин торжок» з іншого боку, то це означатиме торжище біля кладовища або біля жертовника Богині Баби.
Як ми вже знаємо, головним богом наших пращурів був Перун. Укладаючи договори із могутньою Візантією, князі клялися своєю зброєю перед Перуном десь на горі. Де ж саме розташоване це місце? Дослідники стверджують, що шукати те капище слід між Андріївською церквою та Михайлівською площею. У давні часи там, де нині рухається фунікулер, пролягав великий яр. Він відділяв Михайлівську гору від плато. А вздовж стрімкого схилу Старокиївської гори, приблизно там, де зараз пролягає вулиця Десятинна, у давнину проходив шлях до князівського городища. Тож цілком очевидно, що святилище має розташовуватися десь тут.
Капище Х ст., вул. Володимирська, 3. Розкопки 1973 р.
Та ця місцевість уся давно забудована, тож знайти рештки того святилища практично неможливо. Проте деякі припущення щодо його розташування зробити можна. Уздовж східного боку вулиці Десятинної з прийняттям християнства було встановлено 2 церкви: Хрестовоздвиженську на місці сучасної Андріївської та Васильківську – на тому місці, де зараз височить Міністерство закордонних справ. Якщо взяти до уваги те, що перші церкви на Русі споруджувались на місці капищ, то виходить, що жертовник Перуна може бути похованим під шаром землі або під Андріївською церквою, або під міністерством.
Другим за значенням після Перунового в Києві було капище бога Велеса. Воно розташовувалося на Подолі поблизу Дніпра. Велес був богом домашньої худоби, пізніше в християнські часи його замінив Святий Власій. Де саме було це капище, ми теж можемо лише гадати. Є дві гіпотези. Перша — святилище Велеса могло бути розташоване на місці, де потім виникла церква Святого Власія. Згодом на її місці збудували Введенську церкву.
Введенська церква на Подолі, побудована в 1880-х рр.
А друга версія — капище могло бути там, де нині відновлений храм Богородиці Пирогощі. Зараз про шанування цього Бога свідчить лише назва однієї з вулиць Подолу — Волоська. Її ж колись називали ще Бидлогонною.
З Подолом пов’язаний і культ Бога Тура. У давнину бики, а особливо найсильніші з них – Тури – асоціювались з божественною силою. У літописах же туровою божницею прямо називають церкву святих Бориса та Гліба.
Вона теж колись стояла на Подолі, на вулиці Борисоглібській. Тож логічно припустити, що на її місці теж раніше існувало капище.
Ще низка сакральних місць простягалася пагорбами Щекавиці, аж до Кирилівських висот. Зокрема, одне святилище існувало на перешийку, що з’єднувало цю гору із сусідньою – Юрковицею. Тут, у садибі, що по вулиці Лук’янівській, у 70-х роках XX століття було знайдено жертовник зі слідами кострища та кількома десятками бичачих черепів.
Великий некрополь із жертовником був колись і на Дорогожичах у місцевості під назвою Капич. Надзвичайне та дивовижне святилище було колись і в тому місці, де Десна впадає в Дніпро, поблизу колишнього монастиря Миколи Пустинного.
Тут вшановували велетенські вікові дуби, біля них приносили в жертву кабанів, а їхні ікла вставляли в стовбур. Такі дуби двічі виловлювали з Дніпра в 1909 та в 1975 роках. Щодо інших святилищ у межах нашого міста, то вони або не такі великі та важливі, або ми про них ще просто нічого не знаємо.
Фото: Відкриті джерела
