Про один з таких монастирів – Флорівський – говорили у випуску радіопрограми «Лабіринтами вулиць» на «Радіо Київ 98 FM».
Колись давно, ще в князівські часи, Київ запозичив багато візантійських традицій. За однією з них, чоловічими монастирями опікувалися князі, а жіночими – княгині. Княгині не лише підтримували обителі грішми, а й були їх фундаторками. У разі, якщо князь помирав, або якщо його місце посідав менший спадкоємиць, то княгиня відправлялася жити до свого ж монастиря. У схожому вигляді ця традиція збереглася до початку XX століття, тобто до більшовицької революції.
Історія Фролівського жіночого монастиря губиться в темряві століть. Наразі ніхто не зможе напевно сказати, хто, коли і як заснував цю обитель. Відомо лише, що цей монастир – найдавніший з жіночих, що стоять у Києві. Існують припущення, що його засновниками могли бути торговці кіньми або іншою худобою. Адже святі мученики Флор та Лавр, на честь яких було названо монастир, з давнини вважалися покровителями тварин. Перша ж документальна згадка про монастир на честь Флора та Лавра з’явилася під 1441 роком у грамоті київського князя Омелька Володимировича.
Далі, з інших письмових джерел стало відомо, що в 1632 році обитель передали ігумені Агафії Гуменицькій. Обов’язковою умовою цієї передачі було те, що монастир повинен залишатися православним. На той час усі споруди в ньому були дерев’яними, і приблизно кожні 50 років обитель згорала вщент.
Володіння монастиря не були великими, а черниці здебільшого були простого походження. Так було до 1712 року, поки Флорівський монастир не об’єднали з аристократичним Вознесенським монастирем.
Ігуменею Вознесенського монастиря була мати гетьмана Івана Мазепи – Марія-Магдалена Мазепина. Стояв цей монастир якраз навпроти Лаври й займав велетенську територію. Монастир цей ліквідували за велінням царя Петра першого після Полтавської битви. А його територію було віддано під нову Київську фортецю. Усі монастирські споруди тоді зрівняли із землею, а рівно на тому місці, де стояв монастир, збудували Арсенал. Оскільки черницями цієї давньої обителі були дами шляхетного походження, то вони користувалися багатьма пільгами. Вони, наприклад, могли виходити куди завгодно та коли завгодно.
Вдягалися вознесенські монахині подібно до католицьких черниць і ходили попарно. Отже, після ліквідації черниці вознесенської обителі переїхали до Флорівського монастиря. А з ними на Поділ під Замкову гору переїхали й шляхетні манери. І багаті маєтності та знамените золоте гаптування, яким володіли монахині-аристократки.
Як тільки матеріальний стан обителі покращився, почалася і його відбудова. По-перше, офіційно Флорівським цей монастир бути перестав. Натомість він отримав довшу назву – Флорівсько-Вознесенський. А по-друге, у 1722 році в ньому було закладено кам’яну соборну Вознесенську церкву.
Назва цієї церкви походить від скасованого монастиря на Печерську. Як казав про цей храм відомий київський історик та мистецтвознавець Костянтин Широцький на початку XX століття: «Типової української архітектури верхні частини куполів грушоподібні, вигнуті».
Якщо ж подивитися на цю церкву зараз, то бані її вже не грушоподібні, а радше схожі на шоломи. Ці нові, не вишукані куполи, з’явилися на Вознесенській церкві після пожежі в часи нацистської окупації.
Вознесенська церква в 1945 р.
Від стародавнього оздоблення храму залишився лише дерев’яний парапет на хорах 1732 року з дерев’яним різьбленням у народному стилі. А у XIX столітті монастир прикрасився двома прекрасними фонтанами. Вони стояли по обидва боки від Вознесенської церкви. Зроблено їх було у вигляді ангелів з трубами, з яких текла вода.
Загалом на початок XX століття у Флорівському монастирі було 5 храмів. Окрім Вознесенського, тут були ще церкви Вознесіння, Казанський храм, Трапезний та дзвіниця.
Експлікація
1. Святих мучеників Флора і Лавра (св. Миколи Мірлікійського) церква («Стара» Трапезна).
2. Вознесіння Господнього собор.
3. Дзвіниця.
4. Будинок Амосової Н. О. (келії).
5. Будинок Артинова І.
6. Будинок ігумені.
7. Воскресіння Ісуса Христа церква.
8. Казанської ікони Пресвятої Богородиці церква.
9. Келії. Корпус № 1.
10. Келії. Корпус № 2.
11. Келії. Корпус № 4.
12. Келії. Корпус № 5.
13. Келії. Корпус № 6.
14. Келії. Корпус № 7.
15. Келії. Корпус № 8.
16. Келії. Корпус № 9.
17. Келії. Корпус № 10.
18. «Нова» Трапезна та готель. Корпус № 11.
19. Огорожа.
Дерев’яна церква Вознесіння, що розташовувалася при монастирській лікарні, згоріла під час пожежі 1811 року. На її місці міський архітектор Андрій Меленський збудував нову кам’яну церкву. Вона ж, між іншим, вважається однією з найкращих споруд стилю ампір у Києві. Ця церква-ротонда стоїть під схилом гори, тому до неї було прокладено красиві сходи. Біля цієї церкви в 1834 році було поховано черницю Олену, одну з подвижниць монастиря.
Флорівський цвинтар на Замковій горі в 1862 р. (ліворуч, огороджений стіною; у центрі гори – Троїцька церква), праворуч під горою – Флорівський монастир.
Щодо дзвіниці, то вона з’явилася в 1740 році. Цю прекрасну споруду авторства того ж архітектора Меленського вінчає високий шпиль. Спочатку перший ярус її був мармуровий, проте під час пожежі два верхні дерев’яні яруси згоріли.
І Мілецькому фактично наново довелося перебудовувати дзвіницю, а після Другої світової війни, вона, як і Вознесенська церква втратила свій красивий купол.
Вид на Флорівський монастир у 1946 р.
Навпроти входу до Вознесенського храму стоїть трапезна палата, вона є найстарішою спорудою в монастирі. Частина трапезної була колись будинком ігумені. Його було зведено ще наприкінці XVII століття.
Будинок Ігумені
А найпізнішою в обителі є церква Казанської Божої матері, розташована трохи далі від інших монастирських споруд. Виникла вона в 40-х роках XIX століття. Цей храм збудовано в псевдоруському стилі. На початку радянської влади його перебували на виробниче приміщення, та, на щастя, зараз її відновили в первісному вигляді.
Відтоді, як старий Флорівський монастир об’єднався із Вознесенським, постригатися до нього стали виключно жінки, що належали до верхніх кіл. Тож неписьменних не було зовсім. А жили вони у власних будинках. Але вже на початку XX століття ситуація докорінно змінилася.
Монахині збідніли, а головним джерелом їхнього існування став повсякденний труд. Вони ткали килими, шили золотом, оздоблювали ікони фольгою. Щодо золотого шиття, що існувало тут з давнини, то його вважали мистецтвом. Ось що каже про це сучасник: «Тогда шитье было более изящным и соответствовало духу времени. Когда одежда, утварь, даже наметы и конская сбруя покрывались золотым шитьем».
Вулиця Фролівська, кінець XIX ст.
Та з усім тим черниці не забували про добрі справи. При монастирі вони власним коштом відкрили училище для дівчат усіх станів. До того ж утримували богодільню, у якій жило 100 стареньких людей. А ще мали невеличку лікарню.
А в 1929 році монастир було закрито. Радянська влада всі будівлі передала житлокоопу, а в перебудованій Казанській церкві розмістився цех протезного заводу. Багато чого було знищено відтоді бездушною бюрократичною машиною. Під шаром асфальту поблизу Казанського храму лежать рештки багатьох людей. Тут ігуменя монастиря і навіть сама мати Мазепи Марія-Магдалена. А десь поруч поховано солдатів, що обороняли Київ у Другу світову. У ті часи монахині переховували поранених по горищах та підвалах. Але одного разу їх викрили та розстріляли. Кажуть, братська могила існувала тут ще в 60-х роках, але коли цю землю було передано протезному заводу, усе просто закатали під асфальт.
Фото: Відкриті джерела
