Ми звикли «впізнавати» міста за самими лише контурами архітектурних пам’яток. Париж – за обрисами Ейфелевої вежі, Лондон – Біг Бена, Нью-Йорк – хмарочосів (хоча хмарочосів вистачає не лише в Нью-Йорку). Для Києва таким символом та «візитною карткою» – цілком справедливо – вважають Лаврську дзвіницю.
Асоціація ця є настільки стійкою, що зображення дзвіниці в 90-і роки минулого століття опинилося на десятигривневій купюрі. Разом з портретом… Івана Мазепи. Цей гетьман і справді мав репутацію великого будівничого. От тільки в довжелезному списку споруд, зведених за його правління, таку знайому нам дзвіницю годі шукати – її збудували вже після смерті Мазепи.
Власне, коли будівництво дзвіниці завершилося, гетьмана в Україні взагалі не було. Після смерті Данила Апостола наступника йому обирати не квапилися. Гетьманщиною керувало «Тимчасове правління» (з часом перейменоване на «Правління гетьманського уряду»), підпорядковане зовнішньополітичному відомству Російської імперії. Відтак, визнаючи формально окремішність України (з’єднаної з Росією лише персональною унією) її по суті позбавили самостійності.
Пам’ять про Мазепу була ще живою — тому в Петербурзі з недовірою ставилися до будь-яких політичних інституцій, здатних хоча б теорії стати інструментом унезалежнення України. Та й не лише політичних. З тих самих причин, скажімо, Варлаам Вонятович, поставлений Петром I на київську кафедру, не мав сану митрополита, залишаючись лише архієпископом.
Варлаам намагався виправити цю несправедливість і звертався до наступників Петра I з проханнями повернути права митрополії, але тим самим лише зміцнив підозри на свою адресу — в «сепаратизмі» та «мазепинстві». Врешті-решт його викликали до Москви, засудили, позбавили священства і заслали (а фактично – ув’язнили) до далекого Білозерського монастиря.
Замість «самостійника» Варлаама — ще за гетьманства Данила Апостола — київським архієпископом став Рафаїл Заборовський. Народжений у Зборові на Галичині, вихованець Києво-Могилянської академії (а за деякими даними – і єзуїтів), він десятиріччями служив у російських губерніях, був оберієромонахом морського флоту, архімандритом монастиря у Калязіні й псковським архієпископом, тож мав репутацію людини, цілком лояльної імперії, спільника Феофана Прокоповича, який, власне, цю імперію і «вигадав» – принаймні як політичний концепт.
Будівництво нової Лаврської дзвіниці стало одним з першим проєктів Заборовського на новій посаді. Він демонстративно доручив її зведення Йоганну Готфріду Шеделю, архітектору, кар’єра якого до того була пов’язана з російськими столицями. Якихось підступів в дусі «малоросійського сепаратизму» від нього вже точно не чекали. Але схоже, амбіції архієпископа і зодчого несподіваним чином зрезонували. Шедель створив справжній шедевр – до того ж не в звичному для нього стилі «північного бароко», а в дусі класицизму, ставши в один ряд з Франсуа Мансаром і Кристофером Реном.
Втім, йшлося не лише про змагання із західними архітекторами. Лаврська дзвіниця стала найвищою будівлею в межах імперії – а це вже був виклик Москві і Петербургу, «мазепинство» якщо не за формою, то по суті. Щоб наважитися на такий жест, потрібна була сміливість не так Шеделя, як Заборовського. Сміливість, втім, обережна, що відповідала б «духу доби», в якій київському архієпископу судилося зіграти одну з визначальних ролей.
Доволі стійкою є легенда про Заборовського як про архітектора і живописця, який мало не сам писав ікони й робив креслення зведених за його ініціативою церков. Надійних доказів на користь цієї версії, щоправда, немає. Проте й у тому, що саме владика визначав, яким має бути обличчя тогочасного Києва, жодних сумнівів немає. Саме під впливом, якщо не на вимогу Заборовського Шедель — після тріумфу із дзвіницею! – повернувся до барокових форм, вже не в «північній», а в «південній» – козацькій чи то пак українській версії цього «великого стилю».
Для архієпископа зразком і надалі залишалася архітектура мазепинського часу. Більшість будівель, зведених або ж реставрованих за доби Заборовського, так чи інакше відповідали цьому зразку. Хіба що декор став вигадливішим, майже рокайльним – «галантна доба» була галантною і на сході Європи.
Чи не найяскравішим проявом цієї тенденції стала славнозвісна «брама Заборовського», що за оздобленням чимось нагадує весільний торт. Показово, що ця своєрідна «тріумфальна арка» насправді вела до приватного подвір’я владики. «Парадним» в’їздом до Софії була надбрамна дзвіниця, відновлена і пишно декорована у той самий час – адже будівля часів Мазепи була пошкоджена землетрусом.
Заборовського взагалі часто порівнюють з «великим гетьманом» – який і будував багато, і коштів на цю важливу справу ніколи не шкодував. Але він все ж не був, та й не міг бути «Мазепою 2.0» – хоча б тому, що не був світським володарем і полководцем. Та й становище цілої України після Полтавської катастрофи змінилося найтрагічнішим чином.
«Поведінковою моделлю» для архієпископа був не Мазепа, а Петро Могила. Який намагався відродити велич Києва насамперед як духовного і освітнього центра – хай і ціною політичних компромісів з владою, використовуючи все ту ж «обережну сміливість». Хіба що Могила мав справу з владою Речі Посполитої, а Заборовський – з російським урядом, формально «одновірним», але по суті ворожим до будь-яких проявів української самобутності.
Показова, скажімо, увага, яку архієпископ приділяв Києво-Могилянській академії, що була фактично відроджена ним після занепаду за правління Петра I та його ближчих спадкоємців. І цього разу йдеться не тільки і не стільки про будівництво – хоча саме зусиллями Заборовського Староакадемічний корпус академії отримав другий поверх (проєктував його все той же Шедель) і був оновлений Богоявленський собор. Кількість студентів зросла вдвічі, були модернізовані та розширені навчальні програми, зокрема відновили викладання давніх мов, включно з єврейською. Залученість архієпископа до справ академії була такою, що її навіть іменували в той час Могилянсько-Заборовською.
Подібно до того, як вихованці Могили стали керівниками козацької революції й будівничими Гетьманщини, Заборовський по суті виплекав покоління «Історії Русів» – можливо й не таке діяльне і самодостатнє, але так само закохане в Україну та її історію. За інших, сприятливіших обставин вони цілком могли стати творцями своєї держави — і деякі з них докладали до цього зусиль. Але більшість козацької старшини врешті-решт спокусилася службою чужій імперії.
Чи було це метою «обережного сміливця» Заборовського – який врешті домігся від імператриці Єлизавети Петрівни й для себе сану митрополита? Чи, як припускають деякі дослідники, він в душі залишався самостійником і сподівався на те, що нова генерація продовжить «справу Мазепи»? Ми навряд чи дізнаємося про це достеменно. Але те, що владика був палким захисником самобутності своєї батьківщини, збереження традицій і водночас просвітником та оновлювачем, не викликає жодних сумнівів. Він розбудовував саме український Київ – і вже тим самим кидав виклик імперії, навіть якщо й не прагнув і тим більше не декларував цього.
Певний час, звісно, російський уряд міг на це заплющувати очі, терпіти чи ігнорувати. Але погодитися з цим не міг за визначенням. Бо самою суттю імперської політики було нівелювання, ґвалтування і знищення усього, що не було чи не погоджувалася бути «своїм».
Та ж Єлизавета, коханцем якої був українець Олексій Розумовський, і яка ставилася до Заборовського доволі приязно (попри те, що він той проігнорував церемонію її сходження на престол, пославшись на хворобу) та всіляко його одарювала (не лише грошима), врешті-решт відмовилася підтримувати навіть архітектурні проєкти владики. Андріївську церкву, скажімо, фактично закладену новопризначеним митрополитом, збудували в цілком іншому стилі. Це було вже не українське, хай і «рокалізоване» бароко, а цілком собі космополітичне «єлизаветинське рококо» – таке ж, як і у «внутрішній» Росії.
Імперія ще дозволяла собі театралізовані «перевдягання» в образи, запозичені або ж поцуплені в загарбаних чи колонізованих нею народів. Заради розваги можна було піти навіть на відновлення гетьманства – за умовою, що булава дістанеться не кому-небудь, а Кирилу Розумовському, брату коханця самої імператриці. Проте піддані вже мали розуміти, що все це – лише гра. Яка припиниться в той самий момент, коли монархині набридне.
В цьому, мабуть, і полягала справжня драма Заборовського. Як і будь-якого українця на службі імперії – незалежно навіть від того, як той ставився і до самої імперії, і до своєї служби. Із втратою незалежності Гетьманщини правила визначали не вони. А за них. І дуже далеко від України.
Олексій Мустафін
