Більшу частину своєї історії Росія була імперією, які силою утримувала під своєю владою десятки народів. Не дивно, що її суперники намагалися використати визвольні рухи цих народів для послаблення російської потуги, а коли вийде – і демонтажу імперії. Відомо, скажімо, що під час російсько-японської війни, Токіо надавало підтримку борцям за незалежність Фінляндії і Польщі. А з початком Першої світової австрійці озброювали польських легіонерів і українських січових стрільців. Російські пропагандисти й досі розповідають байки про «Україну, створену австрійським генштабом» – схожі легенди про поляків і фінів насправді теж існували, але майже вийшли зі вжитку.
Вільгельм Габсбург і українські січові стрільці
Іронія долі полягає, однак, у тому, що «карту національного визволення» сама Росія почала розігрувати набагато раніше за австрійців. Уже Петро I (той самий, який і чути не хотів про українську самостійність) закликав слов’янські народи Балкан до повстань проти османської влади. А за його наступників слов’янофільство перетворилося на важіль російського тиску на ту ж таки Австрію (що з 1866 року стала Австро-Угорщиною).
Звернення Петра I до балканських слов’ян
І в ті самі дні, коли польські й українські добровольці збиралися вирушати на фронт у складі австрійської армії, царський уряд вирішив надати підтримку іншим слов’янам – чехам. Принаймні тим, які прагнули відокремлення своєї батьківщини від монархії Габсбургів. Що цікаво – чехи ці були переважно… київськими.
Газета «Чехослован», яка виходила в Києві на початку XX сторіччя
Річ у тому, що до Російської імперії наприкінці XIX сторіччя перебралося чимало вихідців з чеських земель. Проте осідали вони переважно в Україні – на Волині, Поділлі та Півдні, а згодом – у Києві, що в цей час переживав індустріальний бум і потребував вільних капіталів та робочих рук. Міграція чехів була переважно «економічною», політичні чи навіть культурні прагнення переселенці публічно не демонстрували, розуміючи, що російська влада до будь-якої громадянської активності – навіть давніх своїх підданих ставилася з підозрою.
Завод Гретера і Криванека – перший машинобудівний завод Києва. Його засновник швейцарець Якоб Гретер запросив як компаньйона чеського інженера Йозефа Криванека
Становище змінилося лише з революцією 1905 року та спробами перетворити самодержавну імперію на конституційну монархію. Спостерігаючи за тим, як «виходять з тіні» польські, українські, єврейські організації, чехи теж почали усвідомлювати свої інтереси, гуртуватися та заявляти про себе. Чи не найактивнішою з утворених ними спілок стало київське Товариство імені Яна Коменського, створене в 1907 році за ініціативою підприємця Їндржиха Їндржишека.
Їндржих Їндржишек
Окрім створення чеської школи й парку відпочинку на Шулявці, товариство опікувалося й розвитком спортивної організації «Сокіл». Перший її осередок виник ще в середині XIX сторіччя в Празі – як альтернатива німецьким гімнастичним об’єднанням (саме тому слов’янофільський гімн «Гей, слов’яни!» став її офіційним гімном). За чеським приладом однойменні організації згодом створили поляки, потім українці (а також словенці, хорвати і навіть росіяни). Саме з них зрештою виросли вже згадані воєнізовані добровольчі формування. Розвиток київського чеського «Сокола» йшов у тому ж напрямку.
Микола Міхновський і Льонгін Цегельський серед представників українського «Сокола» на злеті 1912 року в Празі
Щоправда, з початком світової війни до чехів не могло не виникнути серйозних запитань – значна їх кількість усе ще зберігала австрійське підданство. Волею-неволею їхні ватажки мали продемонструвати лояльність до царської династії. Утім, навряд чи їм потрібно було щось удавати – лідери Товариства Коменського щиро прагнули створення самостійної чеської держави, а це вимагало рішучого розриву з Віднем.
Тож уже за тиждень після оголошення війни вони скликали в Києві великий мітинг, на якому урочисто заявили, що на теренах Російської імперії «більше немає австрійських чехів», бо всі вони готові битися разом з російськими солдатами за перемогу над Австро-Угорщиною і Німеччиною, за «спільну слов’янську справу» і звільнення своєї батьківщини з-під влади Габсбургів. Створений на мітингу Чеський комітет звернувся до уряду з пропозицією про якнайшвидше формування загону добровольців, зокрема й з учорашніх «соколят».
Члени київського Чеського комітету
Оскільки інтереси чеської громади й російської влади в цей момент збіглися, уже 20 серпня 1914 командувач Київського військового округу видав наказ про створення батальйону «Чеська дружина», під казарми для якої відвели будівлі Михайлівського монастиря та Першого реального училища. Командирами в батальйоні, звісно, були росіяни. Та й верховне командування не покладало великих надій на дружину як бойову одиницю. Сподівалися радше на агітаційний ефект.
Прапороносець «Чеської дружини» Ярослав Гейдук з її прапором
Проте для самих чехів це був справді історичний момент – з’явилося хай і невелике, але суто чеське збройне формування, перше з часу поразки під Білою Горою аж у 1620 році (навіть в українців «перерва» була на сторіччя менша). У Чеському комітеті бачили в цьому перший крок до відродження власної держави. І зупинятися не збиралися. Уже за кілька місяців з усіх охочих чехів почали збирати «військовий податок» (що залежав від рівня доходів) – ще не створена держава отримала в такий спосіб щось на зразок скарбниці та бюджету.
11 жовтня, у День Святого Вацлава, на київській Софійській площі відбулося освячення прапора «Чеської дружини» і менш ніж за місяць вона вирушила на фронт, до Галичини.
Освячення прапору «Чеської дружини» на Софійській площі
Чехи виявилися сумлінними вояками, експеримент визнали вдалим – і з пропагандистської, і з суто військової точки зору. З березня 1915 року дружину дозволили поповнювати не лише добровольцями з-поміж тих чехів і словаків, які мешкали на теренах Російської імперії, а й «зарубіжними слов’янами» – перебіжчиками з австрійської армії та військовополоненими – останніх після перших битв було вже чимало. Завдяки цьому, за рік батальйон зріс до полку, що отримав назву «чехословацького» та ім’я Яна Гуса.
Знак першого Чехословацького полку імені Яна Гуса
Союзники Росії по Антанті вирішили діяти за тією ж схемою. У Парижі була створена Чехословацька Національна Рада на чолі з Томашем Масариком, яка почала формувати нові легіони з полонених чехів і словаків у Франції та Італії. Утім, Західною Європою її діяльність не обмежувалася – Рада прагнула згуртувати під своїм керівництвом усіх прихильників незалежної чехословацької держави.
Прапор Чехословацької Національної Ради
Київський комітет, однак, не поспішав єднатися з «парижанами». Місцеві активісти прагнули насамперед об’єднання одноплемінників, які мешкали в Російській імперії. І таки домоглися визнання Києва штаб-квартирою Союзу чехословацьких товариств Росії. Представника Національної Ради на київському вокзалі зустріли дуже урочисто, але до його конкретних пропозицій (таких як утворення в майбутньому Чеського королівства під російською егідою) поставилися прохолодно.
Вояка Чехословацької бригади в окопах
«Кияни» наполягали на тому, що все вирішуватиме ситуація на фронті – адже лише з російського його боку кількість чехословацьких полків у цей час зросла до трьох і командування дало згоду на зведення їх в окрему бригаду. З початком революції в Росії і поваленням монархії, вага «парижан», утім, суттєво зросла. І вони таки домоглися визнання Національної Ради єдиним центром руху. Подивитися, як рішення втілюватиметься в життя, Масарик вирішив особисто.
Томаш Масарик
Однак, не встиг він прибути до Москви й висловити сумніви в ефективності роботи зі створення війська майбутньої чехословацької держави, як розкритикована ним заочно бригада здобула блискучу перемогу під Зборовом. Успіх був таким гучним, що російське командування вирішило створити додаткову чехословацьку дивізію, а потім звести наявні національні формування до окремого корпусу.
Меморіал воякам чехословацької бригади під Зборовом
Масарик у цей час уже був у Києві й міг контактувати зі своїми одноплемінниками безпосередньо. Владу в Петрограді невдовзі захопили більшовики, які обіцяли припинити війну негайно – без жодних вимог до супротивників Росії. Національну Раду це ніяк не влаштовувало. Відмовлятися від своєї мети – здобуття незалежності – заради миру з Австро-Угорщиною вона не хотіла. Не дивно, що Масарик заявив про підтримку Тимчасового уряду, а зняті з фронту чехословацькі дивізії рушили до Києва – щоб не дозволити захопити його більшовикам.
Вояки Чехословацького корпусу під час перебування в Україні
Збройні сутички завершилися тим, що влада над містом і всією Україною залишилася за Центральною Радою. Проголошена нею Українська Народна Республіка певний час підтримувала стосунки з країнами Антанти, і це влаштовувало чехословацьких вояків, які отаборилися в Житомирі. Проте їхні ватажки розуміли, що становище УНР є непевним. І заради утвердження самостійності українська влада може піти на перемовини з Німеччиною та Австро-Угорщиною – вільно чи не вільно віддаляючи мету всієї «чехословацької справи».
Проголошення Української Народної Республіки
Головну ставку Масарик робив на Францію. Уряд якої в грудні 1917 року не лише визнав Національну Раду єдиним представником чехів і словаків, а й дозволив організацію самостійної Чехословацької армії, частиною якої визнали й корпус, що перебував в Україні. «Залишалося» лише вивести його до Франції, де тривали важкі бої з німецькою армією і на рахунку був кожний вояк.
Вибратися на Захід можна було лише через Росію, де в цей час більшовикам вдалося зміцнити свою владу. І Масарик вирішив укласти з ними угоду про «нейтралітет» – попри те, що по підтримку до чехословаків звернулася і Центральна Рада. Позбавлений допомоги, український уряд змушений був залишити Київ, але встиг укласти мир з Німеччиною і її союзниками в Бересті. І повернувся вже разом з кайзерівськими військами.
Підписання мирного договору між УНР та Центральними державами в Бересті
Більшість чехословацьких вояків на той час уже передислокувалися на Лівобережну Україну, а після боїв з німцями під Бахмачем відступили далі на схід, до Росії. Ще раніше Київ залишив Масарик – він поїхав домовлятися з більшовиками про шляхи евакуації співвітчизників. Зрештою, більшовикам теж (у тому ж Бересті, між іншим) довелося укласти мир з Німеччиною й узяти на себе зобов’язання якнайшвидше вирішити «чехословацьку проблему».
Мирний договір між Радянською Росією і Центральними державами
Найкоротшим шляхом евакуації був північний – через Архангельськ навколо Скандинавії. Але цей маршрут вважали небезпечним. До того ж більшовики остерігалися (як з’ясувалося потім, недарма) проїзду великої кількості (до 50 тисяч) дисциплінованих вояків через Москву або навіть поруч із Москвою. Тож цим шляхом відправили лише кілька «пробних» ешелонів, а потім від нього відмовилися.
Залишався довший маршрут – транссибірською залізницею до Владивостока, а далі – через Тихий і Атлантичний Океани до Західної Європи. На ньому й зупинилися. Угода з Національною Радою була укладена в березні 1918 року в Пензі, підпис під документом від імені більшовицького уряду поставив Йосип Сталін.
Транссибірська магістраль на плакаті, надрукованому чехословаками
Для транспортування корпусу мали бути надані шість десятків потягів і майже дві з половиною тисячі вагонів. Перший ешелон досяг тихоокеанського узбережжя вже наприкінці квітня. Проте інші рухалися повільніше і зрештою розтягнулися вздовж усього шляху. Значна частина чехословаків з залишками артилерії навіть у травні все ще залишалася в районі Пензи та Сизрані.
Вояки Чехословацького корпусу з гарматою
Німці, як могли, гальмували операцію з евакуації, сподіваючись зламати опір французів на Західному фронті ще до прибуття чехословаків. А потім Берлін почав вимагати повернути своїх військовополонених, яких утримували в таборах за Уралом. Розуміючи, що ешелони з ними заблокують будь-який рух залізницею на схід. Більшовики запанікували й вирішили повернутися до варіанту евакуації через Архангельськ. Але для цього треба було повернути ті потяги з чехословаками, які вже були в Сибіру. Самі ж чехословаки запідозрили, що їх просто хочуть видати німцям та австрійцям.
Ешелон Чехословацького корпусу біля знаку, що позначає межу між Європою та Азією
Напруга швидко зростала й вилилася зрештою в інцидент на вокзалі в Челябінську. У відповідь на спробу червоногвардійців роззброїти чехословаків, які брали участь у з’ясуванні стосунків із полоненими-угорцями, ті збунтувалися та захопили місто. Представники підрозділів, які зібралися в Челябінську на свій з’їзд, оголосили про розрив з більшовиками, відмовилися віддавати їм залишки артилерії і вирішили продовжити рух на схід «власним порядком». Лев Троцький поквапився оголосити «бунтівників» поза законом (хоча сам давно вже діяв, ігноруючи будь-які закони), але було запізно.
Вокзал у Челябінську
Вояки корпусу не лише не віддавали зброю, а й самі обеззброювали червоногвардійців та займали одне за одним російські міста, що опинилися на їхньому шляху.
Вояки Чехословацького корпусу входять до Іркутська
За Челябінськом настала черга Петропавловська, Кургана, Омська, Новоніколаєвська (нинішнього Новосибірська), Томська, Пензи, Кузнецька, Єкатеринбурга, Іркутська, Чити, Владивостока…
Командири чехословаків приймають парад у Єкатеринбурзі
У звільненій від більшовиків Самарі колишні члени Установчих зборів утворили новий уряд Росії, альтернативний московському, який увійшов в історію під назвою «Комуч». А за кілька тижнів був утворений тимчасовий Сибірський уряд в Омську. Росія швидко занурювалася у вир громадянської війни.
Прапори військових формувань, підпорядкованих Сибірському уряду
Самі чехословаки аж ніяк не прагнули брати в ній активну участь. Звісно, деякі з них іноді долучалися до сторін конфлікту (на боці більшовиків, скажімо, опинився Ярослав Гашек, у складі врангелівських військ – Сергій Войцеховський, а Радола Гайда навіть став на чолі Сибірської армії), проте робили це, так би мовити, в індивідуальному порядку.
Керівництво ж корпусу, домовляючись із кожним новим урядовим утворенням і навіть допомагаючи комусь із них у боротьбі з більшовиками, вимагало лише одного – забезпечити «братам-слов’янам» можливість залишити Росію якнайшвидше. Щоб наблизити перемогу над Німеччиною і Австро-Угорщиною – як передумову до здобуття незалежності їхньою власною батьківщиною.
Станислав Чечек, один з командирів Чехословацького корпусу, серед представників союзників у Владивостоку
Іронія долі полягала в тому, що до Західного фронту до кінця Першої світової вони так і не дісталися. Німецька армія склала зброю в листопаді 1918 року – Чехословацький корпус у цей час усе ще перебував у Сибіру. Австро-Угорщина розвалилася ще раніше. Самостійну Чехословацьку республіку, про яку «київські чехи» мріяли ще на початку війни, проголосили взагалі без їхньої участі. Ба більше – якщо колишні австрійські піддані отримали її громадянство автоматично, то тим, хто мешкав у Російській імперії – тому ж Їндржиху Їндржишеку – ще треба було довести своє право на паспорт нової держави.
Проголошення незалежності Чехословацької республіки
Військовий міністр молодої республіки Мілан Штефаник, який прибув до Сибіру за кілька місяців після її проголошення, наказав передати всі позиції, які чехословацький корпус на той час утримував, росіянам і зосередитися лише на питаннях евакуації.
Мілан Штефаник
Проте лише через рік, у лютому 1920 року, була нарешті підписана угода з більшовиками про остаточний вихід корпусу з російської території. Москва навіть погодилася з тим, що до остаточної евакуації в руках чехословаків залишатиметься золотий запас Росії – в інші гарантії дотримання угоди з її боку ніхто вже не вірив.
Японський корабель, на якому вояки Чехословацького корпусу поверталися на батьківщину
Останні вояки корпусу дісталися Чехословаччини лише в листопаді 1920 року.
Зустріч вояків Чехословацького корпусу на батьківщині
А сам корпус і досі залишається найбільшою військовою частиною, яка здійснила навколосвітню подорож. Подорож, яка почалася в Києві в серпні 1914.
Олексій Мустафін
