Тож, про один із них, а саме про Межигір’я з усіма його таємницями та легендами, ми розповіли у випуску радіопрограми «Лабіринтами вулиць» на «Радіо Київ 98 FM».
Сама назва «Межигір’я» походить від долини між високими пагорбами. Ось у цій місцині ще в дописемну давнину оселилися люди. І досі в тутешніх пагорбах час від часу відкривають печери, у яких вони мешкали. Прославилося це місце насамперед монастирем – головною святинею Війська Запорізького. А згодом і своєю фаянсовою фабрикою. Закладання обителі, що колись була на цьому місці, за переказами відноситься до X століття.
Зробили це начебто візантійські монахи, які прийшли на Київщину разом зі святим Михаїлом, першим митрополитом Київським.
За іншими переказами, це сталося в 1164 році, а засновником монастиря був непутящий князь Андрій Боголюбський, який спустошив та спалив Київ. Нібито на місці монастиря до того стояла стара дерев’яна Спасо-Преображенська церква. Напевне ж відомо лише, що в XIV столітті при князі Вітовті обитель процвітала. Щоправда, уже в 1482 році монастир був спустошений військами кримського хана Менґлі Ґерая.
Потому пройшло довгих сорок років, і в 1521 році польський король Сигізмунд віддав тутешню обитель ігумену Михайлу Щербині. Грошей на шляхетну справу відбудови дали запорізькі козаки. Саме з цього монастиря Січ почала брати для себе священників. До обителі на спочинок відправлялися старі поважні козаки з війська, вони ж дарували монастирю свої маєтки та коштовності. Одним словом, Межигірський Спаський монастир мав особливі привілеї, порівняно з іншими обителями, оскільки перебував під покровительством козаків.
Межигірський монастир. Малюнок А.Вестерфельда 1650-х рр.
У 1604 році в монастирі на козацькі гроші було побудовано церкву Петра і Павла, а ще через кілька років звели й нову соборну церкву в ім’я Преображення Господнього. У ті ж роки Межигірський монастир отримав від польського короля та від Константинопольського патріарха ставропігію та титул «лавра».
Славою та багатством цей монастир поступався лише Києво-Печерській лаврі. А ось народна любов до цього місця була вже ніяк не меншою, можливо, і більшою. Адже свій останній притулок більшість українського старшинства знаходила саме тут. Перекази кажуть, що саме тут були поховані українські лицарі – полковники Семен Палій та Самійло Самусь.
Тут же, у монастирі, було створено й одну з найцінніших пам’яток української історіографії XVII століття – Межигірський літопис. Судячи з характеру патріотичного настрою та мови, дуже близької до народної, можна думати, що автором його був хтось із запорожців, який доживав у монастирі свого віку. Та нині на цих землях монастирські стіни, а разом з ними й козацькі могили, годі й шукати. Усе загинуло у вирі подальших подій.
Важкі часи для монастиря розпочалися зі зруйнуванням Запорізької Січі наприкінці XVIII століття. Обитель швидко занепала.
Далі ж історія взагалі розгорталась загадково та драматично. У 1787 році винищувачка Січі Катерина II, перебуваючи в Києві, забажала оглянути монастир. Особливо імператриці хотілося скуштувати монастирської води та подивитися на гірський струмок серед садів Межигір’я. Його було зроблено у вигляді великого басейну, обшитого деревом. І в ньому монахи розводили декоративних ручних рибок. Ті рибки нібито припливали на годівлю за звуком дзвіночків. Тутешня вода вважалася в Києві найкращою. Та побачити це все на власні очі цариці не вдалось. З незрозумілих причин у ту ж ніч монастир згорів. Ченці розійшлися по різних місцях, і від монастирських будівель залишилися самі тільки руїни, які нагадували про славетну минувшину.
Про цю незрозумілу пожежу подейкували, що ченці, частина яких була козаками, вирішили, що краще спалити свою домівку, ніж дозволити Катерині ступити на її землю ногою.
Щоправда, є й інша легенда. Катерина II до козацтва кипіла лютою ненавистю. Знаючи, що під самим Києвом стоїть козацький монастир, вона таємно наказала його спалити. А сама з корабля спостерігала за тим, як полум’я пожирає Межигір’я.
Після тієї нищівної пожежі життя довкола старих стін завмерло не надовго.
У 1796 році німецький інженер Краніх знайшов тут поклади каолінової глини, придатної для виготовлення посуду. Київський магістрат зацікавився знахідкою й у відновлених монастирських спорудах почала працювати фаянсова фабрика. Підприємство виготовляло чайний та столовий посуд, вази, декоративні писанки та тарілки, скульптурні вироби та багато чого іншого.
Фасад корпусу монастиря переробленого під фабрику, малюнок архітектора І.Кедрина, 1817 р.
Створенню фабрики сприяв син Катерини II, Імператор Павло. Він також вважав, що фабрика обов’язково повинна належати Київському магістрату. Щоб саме місто мало від неї прибуток. Продавали Межигірський фаянс у Контрактовому дому на Подолі. Про те, наскільки велетенським був обсяг його виробництва, можна судити з того, що звідси посуд вивозився в усю імперію, до імператорського двору та навіть за кордон.
Починаючи з 30-х років XIX століття тут почали виготовляти тарілки з сюжетними розписами та рельєфними зображеннями. Були серед них і краєвиди Києва та Межигір’я, батальні сцени, портрети Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша. Надходили до цього заводу замовлення з Франції та Британії.
У Британському музеї, до речі, є зала із великою колекцією творів Межигір’я. Крім того, посуд зі старої фабрики з-під Києва експонується в багатьох музеях світу та є особливою гордістю приватних колекцій.
Та якою б популярною не була продукція Межигірського заводу, а працював він чомусь собі в збиток. Тоді імператорський кабінет звинуватив Київський магістрат у розкраданнях і забрав фабрику собі. Та від цього справа не покращилася, і підприємство передали до приватних рук. І навіть це не дало бажаних результатів.
Цікавим буде дізнатися й про те, що на фабриці були абсолютно цивілізовані умови праці. Усі робітники, а це були так звані «фабричні селяни», цілих 200 душ, мали пристойну платню та регламентований робочий день. А для дітей робітників при фабриці відкрили школу.
Малюнок Тараса Шевченка, 1843 р.
Доволі несподівано в 1894 році в Межигір’ї вирішили відновити монастир, щоправда, не чоловічий, а жіночий. Його закрили в перші роки радянської влади. Ще в 30-х роках існувала думка, що на території Межигір’я треба влаштувати культурно-історичний заповідник. Але доля повернула трохи не так.
Межигірський монастир, 1916 р.
У 1934-му, з огляду мальовничість місцевості, тут створили зону відпочинку партійної номенклатури. Тому головну церкву з чудовою різьбою, іконостасом та братський корпус, побудований Григоровичем-Барським, разом із дзвіницею та колекцією фаянсового посуду, зруйнували вщент.
Межигірський монастир, 1920-ті рр.
Кажуть, що під час руйнації знаходили цінні предмети та книги. Але їх замурували, не даючи навіть дослідити. Тож на місці старовинного пам’ятника нині стоять корпуси відпочинку.
Та, можливо, причина такого варварського ставлення до монастиря криється не в простому невігластві більшовиків, а зовсім в іншому? У межигірських скарбах? Козацький монастир, повторимось, був казково багатий. Кожен запорожець дарував йому якусь коштовність, зрештою, просто гроші. Де ж ділися ті скарби? Частину з них наступного року після пожежі було вивезено до петербурзької Олександро-Невської лаври. Частину перевезли на Кубань, ще якась крапля перепала Полтавському Хрестовоздвиженському монастирю.
Для пошуку решти скарбів у 20-х роках XX століття в Україні було створено спеціальну комісію. На союзному рівні було погоджено повернути козацькі скарби Україні, якщо такі віднайдуться. Невдовзі частина їх відшукалась в Ермітажі та Збройній палаті — у Кремлі. Угоду виконано не було, комісію було ліквідовано, а тих, хто в ній працював, розстріляли як ворогів народу. Де поділася решта незчисленних скарбів та чи було щось знайдено під час зведення будинків відпочинку для партійців, не знає ніхто.
Фото: Відкриті джерела
