У радіопрограмі «Лабіринтами вулиць» на «Радіо Київ 98 FM» розказали про київський період життя дивака Михайла Врубеля.

Перш ніж почати розповідь про життя Врубеля в Києві, варто закцентувати ось на чому: оскільки російські царі бачили Київ руським Єрусалимом, то й у самому місті давали розвиватися лише духовній культурі. Тож митці, поети та письменники, які хоч трохи тяжіли до культури світської, у Києві не приживалися. Їхні таланти розвивалися далеко від рідних берегів, десь у Москві або Петербурзі. Усе це сповна стосується й художнього мистецтва. У клерикальному місті навіть картини були, в основному, духовного змісту. Та це зовсім не означає, що серед церковних художників не було справжніх талантів. Одним з них і був Михайло Врубель.

Правда полягає в тому, що Врубель народився далеко від Києва, у місті Омську. Художній справі він вчився в Академії мистецтв у Петербурзі. Тож у наших краях цілком міг ніколи не з’явитись. А допоміг один випадок. У 80-роках XIX століття в одній із найстаріших у Києві церков, Кирилівській, несподівано було виявлено старезні настінні розписи. Реставрувати малюнки XII століття взявся знаменитий у ті часи петербурзький митець Адріян Прахов.

Прахов. Портрет Івана Крамського

Самому йому було б не до снаги відмити, та де-не-де наново намалювати фрески. Для цієї роботи потрібні були помічники-художники. Оскільки грошей на реставрацію виділили обмаль, то про запрошення на роботу іменитих майстрів годі було й думати. Тоді Прахов вирішив відправитися до петербурзької Академії мистецтв по молоді таланти. У столиці Російської імперії він звернувся до свого давнього приятеля, професора Павла Чистякова із проханням рекомендувати когось зі своїх учнів. Саме під час цієї розмови до кімнати несподівано зайшов молодий худорлявий чоловік. Це був Михайло Врубель, якого Чистяков відразу ж радо рекомендував Адріяну Прахову. Так у 1884-му році молодий та поки нікому не відомий живописець Михайло Врубель відправився до Києва.

Перші ж роботи Михайла Врубеля в Кирилівській церкві показали, що це неймовірний та небачений досі талант. У цій церкві Михайло Олександрович написав кілька фресок. Серед них – Сходження Святого Духа на апостолів на другому поверсі та чотири ікони в новому вівтарі. Описувати їх словами – важка та невдячна справа. Краще просто піти до Кирилівської церкви та подивитися. Скажімо лише, що гра кольорів на всіх картинах – неймовірна. Зокрема, у них не було використано й краплини золотої фарби. А проте, оку здається, що всі вони просто залиті щирим золотом. Це вмів лише Врубель. Він так змішував фарби, що міг створити ілюзію будь-якого кольору. Сам він неодноразово хизувався, що міг би намалювати розквітлий бузок самими лише зеленими фарбами.

Сходження Святого Духа на апостолів, Кирилівська церква

Та далі піде мова не стільки про творчі доробки великого художника, скільки про те, якою він був людиною. А тут є на що звернути увагу.

Поводився та вдягався молодий Врубель, як і належить будь-якому представнику богеми, з викликом. Так, вбирався він виключно в костюми, фасон яких вигадував сам. Спершу, тільки потрапивши до Києва, художник носив чорну оксамитову курточку, такі ж короткі штанці, а на ногах – білі панчохи та штиблети. А оксамитовий берет на голові доповнював його схожість із венеціанцем середньовіччя. Цей незвичний костюм привертав увагу перехожих, що, вочевидь, подобалося Врубелю. Одного разу, восени, він вбрався в пальто кольору пожухлого осіннього листя із сімома пелеринами. У цьому дивному пальті він сам був схожим на осіннє дерево.

Що ж до грошей, то до них Михайло Врубель ставився дуже легко. Заробляв він їх важкою працею, а витрачав так, наче вони сипалися на нього з неба. Свої роботи він оцінював так задешево, що навіть стороннім до мистецтва людям це впадало в око. Так одного разу він поніс у ломбард Розментальського одну зі своїх акварелей, і запросив за неї всього лише 2 карбованці. У ломбарді картину оглянули й дали йому за неї 5 карбованців замість двох. Очевидно, якби Врубель жив у наш час, то він міг би стати законодавцем мод, якимось молодим кутюр’є. Проте наприкінці XIX століття всі його новаторства в моді сприймали виключно як дивацтва. Ось, наприклад, один такий випадок. Якось, закінчивши роботу, художник помітив, що замастив кінчик носа зеленою фарбою. Та замість того, щоб стерти її, він навпаки намазав зеленим увесь ніс. Таким своїм виглядом він здивував усіх. Коли ж у нього запитали, чому він нафарбував ніс, Врубель відповів: «Ну так красивее. Ведь женщины красятся, так почему й не краситься и мужчинам. Только не так, как они. Люди сейчас не понимают. Но скоро мужчины будут красить, как я, свои носы в разные цвета в зависимости от характера и темперамента. Одному подойдет например желтый, другому синий или красный, мне, например, идет вот зеленый. Это будет красиво».

Проявивши себе з найкращого боку в Кирилівській церкві, Михайло Врубель щиро сподівався, що й розписи новозбудованого Володимирського собору теж доручать йому. Проте, цю роботу довірили іншому талановитому художнику Віктору Васнецову. Пліткували, що для цього було кілька підстав. Перша – Врубель хоч і був талановитим, проте надто вже дивакуватим. Він з якихось невідомих причин міг начисто знищити вже майже готовий прекрасний малюнок. Друга ж причина полягала в тому, що Врубель начебто був закоханим у дружину Адріяна Прахова, який керував художнім оформленням Володимирського собору.

Емілія Прахова з дочкою Ольгою

Та плітки залишаються плітками. А ось створений комплекс живопису собору в ті часи прогримів на всю Європу. Видано було силу-силенну художніх альбомів із фотографіями з Володимирського, і продавалися вони в найкращих крамницях не лише імперії, а й Парижа, Риму та Амстердаму.

Божа матір, Кирилівська церква

Центральні розписи собору зробив особисто Віктор Васнецов. Бічні ж образи поділили між собою видатні київські живописці Нестеров та Котарбінський. Михайлу Врубелю дісталися лише орнаменти та кілька незначних сюжетів. Та й тут не обійшлося без прикрих дивацтв. Якось під час робіт, Васнецов запросив до Володимирського собору керівника проєкту Прахова. Він хотів, щоб той одним з перших побачив, яку дивовижну прекрасну Богоматір для ікони написав Врубель. Адріян Прахов наступного дня першим, рано-вранці, прибув до Володимирського. Двері йому відчинив сторож Степан. Нікого з художників ще не було. Мольберт Врубеля стояв порожнім.

«Де ж Богородиця?» – запитав у сторожа Прахов.

 «А ось стоїть біля стіни. Зараз поверну побачите», – відповів сторож і з цими словами повернув велике полотно, на якому замість матері Божої гарцювала на рудому коні циркова амазонка. Прахов так і завмер на місці. Коли ж запитали в самого Врубеля, як це все розуміти, він відповів, що напише іншу Богородицю, ще кращу.

Восени 1889-го року київський період у творчості Врубеля завершився, він переїхав до Москви. Однак, художник продовжував навідуватись до Києва. Із цим містом його пов’язувало одруження. Він став чоловіком відомої оперної співачки – киянки Надії Забіли. До улюбленого міста майстер регулярно приїздив аж до 1903-го року. У той трагічний рік він поховав на Байковому кладовищі свого маленького сина Савочку. Дитина підхопила в холодному потязі запалення легень.

Кожного разу, відвідуючи Київ, художник заходив до Кирилівської церкви. За словами письменника Костянтина Паустовського, який неодноразово бачив його там, Врубель міг довго мовчки розглядати власні роботи, а потім вигукнути: «Вот это живопись!».

Ось таким дивним та непростим було життя Врубеля в Києві. І хоч найбільші свої здобутки він написав не в Києві, а в Москві, усе одно перші кроки до світової слави він зробив саме тут.

Фото: Відкриті джерела